Рецензія на фільм "Сірі бджоли"

Новий фільм “Сірі бджоли” розповідає про двох чоловіків, що залишились у маленькому селі у сірій зоні під час АТО. Вони живуть поруч, хоча давно перестали знаходити спільну мову. Навколо порожнеча, обстріли, відсутність зв’язку з рештою світу. Але навіть у цій сірій зоні життя не зупиняється. Це спокійна, чесна історія про людей, які не тікають і просто намагаються вижити й залишитись людьми. В рецензії нижче розповідаємо про це важливе кіно детальніше.

“Сірі бджоли”

Жанр драма
Режисер Дмитро Мойсеєв
У ролях Віктор Жданов, Володимир Ямненко, та ін.
Прем’єра 23 жовтня 2025 року, кінотеатри

Десь на сході України, у селі, яке залишилося в так званій “сірій зоні”, живуть двоє чоловіків. Сергій і Пашка сусіди, що роками не ладнали, але війна зробила їх єдиними мешканцями цього покинутого світу. Один мовчазний і впертий, вважає себе українцем, а інший більш нервовий, схильний до балачок і іронії, представник тієї когорти людей, які полюбляють декілька стільців.

Обох поєднує дивна форма співіснування: не дружба і не ворожнеча, а радше звичка, бо більше нікого навколо просто немає. І саме ця звичка стає для них способом вижити. Вони сперечаються, допомагають, мовчать, і з кожною сценою між ними виростає те, що можна назвати людяністю.

Фільм створений за мотивами роману Андрія Куркова “Сірі бджоли”. Режисер Дмитро Мойсеєв узяв книжку за основу, але суттєво переосмислив матеріал. У кіно залишилася головна ідея та атмосфера твору, проте багато сюжетних ліній і акцентів було змінено, а замість авторського тексту з’явилися довгі паузи, тиша й деталі, що говорять самі за себе.

Віктор Жданов у ролі Сергія дійсно вражаючий. Його герой живе мовчки, але у кожному погляді цілий всесвіт. Це людина, яка не говорить багато, бо вже все бачила. В його очах втома, спокій, відчуженість і глибока любов до землі, на якій він живе. Його руки, що лагодять вулик, мабуть, найчесніше втілення української стійкості, без гасел і гімнів. Володимир Ямненко додає інший вимір: його Пашка емоційний, метушливий, іноді навіть дратівливий. Разом вони створюють не контраст, а баланс — дві сторони однієї реальності.

Фільм неймовірно точний у дрібницях. Як тільки камера зупиняється, ти чуєш навколишній світ: дзижчання бджіл, скрип старих дверей, віддалений гул. Оператор працює з кольором так, що здається, ніби фарби теж виснажились. Усе в цьому світі тьмяне, майже безбарвне, але від того ще більш правдиве. І коли раптом у кадрі з’являється трохи тепла, наприклад, промінь сонця, що проривається крізь туман, ти ловиш себе на тому, що це здається справжнім дивом. Звук тут не супроводжує — він живе. У таких фільмах навіть тиша має ритм, і “Сірі бджоли” цим користуються майстерно.

Темп фільму повільний, і це може здатися викликом. Тут немає різких поворотів, вибухів чи кульмінаційних сцен. Але цей спокій не мінус, а навмисний хід. Глядач має не просто дивитися, а проживати разом із героями. Відчути, як виглядає день, коли нічого не змінюється, але кожна дрібниця як подія. Як болить тиша, як ріже слух порожній простір. І коли у цю рутину врізається небезпека, поява снайпера чи новина ззовні, вона здається ще гострішою. Бо ця напруга не театральна, а справжня, буденна.

Інколи здається, що режисер спеціально випробовує терпіння глядача. Довгі плани, затяжні сцени, паузи без музики, усе це виглядає ризиковано, але працює. Бо саме у цих паузах і народжується емоція. “Сірі бджоли” — фільм, який не пояснює. Він довіряє глядачу. І якщо ти відповіси тим ж, ця історія відкриється по-справжньому.

“Сірі бджоли” фільм не для вечора, коли хочеться відволіктися. Це кіно, яке треба прожити. Воно болить, воно повільне, але чесне. І в цьому, мабуть, його головна цінність. Бо справжня сила не завжди гучна. Інколи вона звучить саме так, тихо, рівно, по-людськи.

Поки масовий глядач обирає легке і звичне, саме це легке й звичне продовжують знімати. А коли виходить чесне, сильне, добре зроблене кіно — зали порожні. Якщо хочемо, щоб таких стрічок, як “Сірі бджоли”, ставало більше, треба підтримувати їх не лайком, а гривнею. Бо кіно виживає тоді, коли в залі є глядач. І якщо ми хочемо якісного українського кіно, нам самим треба зробити йому касу.