No Jews – No News. Кожен, хто цікавиться Ізраїлем, має це зрозуміти

У наш час важко взагалі щось сказати про Ізраїль, не кажучи вже про те, що світові медіа буквально переповнені статтями, новинними звітами та відеосюжетами з цієї країни. Жоден конфлікт у світі – включно з триваючою агресією Росії проти України чи війною, яка поступово розпалюється між Пакистаном та афганським Талібаном – не висвітлюється так широко, як конфлікт у Газі. На кожну статтю про Україну у світі припадає п’ять-шість про Ізраїль. На кожну антивоєнну демонстрацію українців в Європі – 10-12 антиізраїльських демонстрацій прихильників ісламістів.

Власні кореспонденти

Колись, через десятиліття чи століття, події в секторі Газа сприйматимуться зовсім інакше й уже точно не як щось надзвичайне. Бо нинішня війна з Хамасом – не перша і не остання в довгій низці арабо-ізраїльських війн. Її сутність – навіть не сам конфлікт, а його відображення у світі. Ця війна, як жодна інша, чітко показала: повернувся спосіб мислення, який, здавалося б, давно зник, – той самий, що відображено у німецькому прислів’ї «Die Juden sind an allem schuld» («Євреї винні у всьому»). Ця ворожа одержимість євреями тепер стала загальноприйнятою на Заході.

Може здатися дивним, що, наприклад, ліві екологи чи представники ЛГБТ+ активно виступають за «пригнічених палестинців», хоча ці самі пригноблені з радістю розправилися б із будь-яким «ліваком» чи «нетрадиційно орієнтованим» лише через сам факт його існування. Суть у тому, що вони виступають не за палестинців, а проти євреїв. Палестинці – привід, євреї – мета. Загальний знаменник будь-якої ворожнечі. І шановані, освічені та толерантні західні журналісти – гордість міжнародної преси – також обрали євреїв своєю ціллю. Незалежно від причини. No jews – no news.

Відповідно, їхні аудиторії – величезна частина західного суспільства – реагують не на події в Ізраїлі та довкола, а на їхнє висвітлення. А це висвітлення стає дедалі одностороннішим.

Одним із основних показників такого перекосу є кадровий склад: з нього можна судити про важливість і пріоритетність того чи іншого сюжету для конкретного ЗМІ. Для більшості провідних світових інформаційних агентств нині працює значно більше журналістів, що висвітлюють події в Ізраїлі та на палестинських територіях, ніж у будь-якому іншому регіоні світу – чи то Китай, Індія, чи всі країни Південної Африки разом. Більше, ніж тих, що пишуть про арабські країни, незалежно від того, є там конфлікт чи ні. У Сирії кількість міжнародних кореспондентів у рази (а в деяких агентствах – у десятки разів) менша, ніж ізраїльських. Сирія явно вважається менш важливою, особливо протягом останніх двох років, коли додаткових репортерів переводять до Ізраїлю з інших, менш пріоритетних, при цьому більш смертоносних напрямків.

Адже інші конфлікти дійсно набагато смертельніші. Про Україну навіть і пояснювати не доводиться. Сирійський конфлікт за ці роки забрав в рази більше життів, ніж усі арабо-ізраїльські конфлікти за весь час існування Ізраїлю. Проте агентства вважають важливішими саме ізраїльтян. Бо, як знає будь-який репортер, що працює над висвітленням війни проти Хамасу, ключове слово тут – «Ізраїль». Не Хамас, не Хезболла, навіть не Газа і не Палестина – Ізраїль. Найважливіша історія, найгарячіший заголовок на планеті. No jews – no news.

Палестинців не питали

Кожен репортер, що туди направляється, це розуміє. В їхніх репортажах марно шукати аналіз палестинського суспільства, ідеології чи опис конкретних озброєних груп, розбір дій адміністрації Палестинської автономії на Західному березі Йордану чи Хамасу в Газі. Палестинці не вважаються гідними детального опису – їм відведена роль мовчазних жертв, безмовної маси, яка або страждає від ізраїльської воєнщини, або прагне «світлих ідеалів» на кшталт створення «двох держав для двох народів». Створення держави, що мирно співіснуватиме з Ізраїлем, нав’язується їм зовні, відтак вважається, що вони цього хочуть. Кожен, хто має бодай мінімальний досвід спілкування з палестинцями, знає, що це не так, але це не важливо: їх показують виключно пасивними жертвами, вбитими ізраїльськими солдатами та водночас голодними, бо ізраїльські солдати їх не годують.

У статуті Хамасу є заклик не лише до знищення Ізраїлю – про це бодай інколи згадують у ЗМІ – а й до поголовного вбивства всіх євреїв. Там звинувачують євреїв у організації французької та російської революцій і в розв’язанні обох світових воєн. Цілком нацистський документ – проте в пресі про це майже не пишуть. Коли у 2014 році Хамас почав розгортати військову інфраструктуру під цивільною інфраструктурою Гази, світ не звернув на це уваги, хоча будь-кому було зрозуміло, що це значно збільшить кількість невинних жертв. Важливим це стало лише тоді, коли Ізраїль атакував цю інфраструктуру. З’явилися євреї – і всім знову стало цікаво.

Міжнародні кореспонденти в Газі давно зрозуміли, що їхня робота – не висвітлювати конфлікт, а показувати насильство Ізраїлю щодо мирного населення Палестини. Більшість із них не володіють арабською й покладаються на місцевих перекладачів – або заляканих Хамасом, або членів Хамасу. Зібравши матеріал, вони швидко залишають зону конфлікту та повертаються до своїх спокійних офісів та коворкінгів у Тель-Авіві, щоб розповісти світу про чергові ізраїльські звірства. Відкрити офіс у Газі чи навіть у Рамаллі вони не наважуються – там стріляють! Там неможливо працювати! Найкраще про ізраїльські звірства писати з Ізраїлю, де не ризикуєш отримати кулю від «голодного мирного палестинця» або від «ізраїльського солдата-фашиста».

Спокутуйте наші гріхи!

Кожен, хто цікавиться Ізраїлем, має зрозуміти: більшість тих, хто вирішує, які сюжети побачить аудиторія, вважають свою роль не журналістською, а політичною. Не репортерською, а пропагандистською. Історію Ізраїлю подають як «пошук рішення про дві держави».

Конфлікт називають «ізраїльсько-палестинським», хоча насправді він – ізраїльсько-арабський. Ця підміна дуже показова: назвавши конфлікт «ізраїльсько-палестинським», можна стверджувати, що палестинці – слабша меншість. А арабо-ізраїльський конфлікт – це вже історія про 8 мільйонів ізраїльтян проти 300 мільйонів арабів з 11 країн. Конфлікт налічує понад столітню історію, ще до появи Ізраїлю та терміну «палестинці» в його нинішньому значенні (раніше «палестинцями» називали саме євреїв, але це до слова).

Без цієї маленької єврейської меншини мир на Близькому Сході також був би, м‘яко кажучи, сумнівним. Є багато кровопролитних конфліктів між арабами (як-то хусити проти саудитів), є Туреччина проти курдів, є Іран і, нарешті, одвічний ворог – США («Великий Сатана», за визначенням іранських аятолл). Проте для міжнародної журналістики цього факту не існує – їх цікавить лише той клаптик землі, де «ізраїльська воєнщина вчиняє геноцид мирного населення Палестини».

Було б наївно стверджувати, що вся західна преса була куплена ісламістами, Соросом чи Ердоганом. Ні. Євреї в Європі століттями були своєрідним громовідводом для більшості. Будь-яку гідну відрази рису обов‘язково приписували саме їм. Жадібність? Євреї жадібні, євреї – лихварі, багаті банкіри. Боягузтво? Євреї боягузливі, ніколи ні на кого не нападають, бо бояться. Ти комуніст? Тоді євреї для тебе – капіталісти. Ти капіталіст? Тоді євреї – комуністи. На Ізраїль накладають проєкції власних гріхів – як колись чинили з Ісусом Христом. Він помер на хресті, спокутувавши гріхи всього людства, і по його смерті всі можуть спокійно плакати за ним чистими, сумлінними та безгрішними сльозами.

Ізраїль тепер намагаються розіп'яти, знищити, щоб так само щиро оплакати, як він загине. Проблема полягає лише в тому, що ізраїльтяни – не Ісус і не збираються бути цапом-відбувайлом. Вони навчилися неабияк битися і не мають жодного настрою «підставляти іншу щоку». Тому ігри про «поганих євреїв» продовжуються: звичне шоу. Весь вечір на арені – фашистська, безжальна, винна, як сам Сатана, ізраїльська воєнщина. No jews – no news!

Паризькі ліві інтелектуали (багато з них, до речі – євреї) засуджують «єврейський колоніалізм». Адміністрації університетів «Ліги Плюща» (шість найкращих університетів США) допускають на свої території буйних молодиків, які становлять пряму загрозу для студентів-євреїв, і відмахуються від скарг: самі, мовляв, винні, навіщо ви євреї? Російські пропагандисти роздувають «ізраїльські військові злочини», попри Ірпінь та Бучу, попри Житомирську трасу та Маріуполь, попри буцегарні для дітей в Куп‘янську та розбитий ракетою київський «Охматдит».

Освічена німецька аудиторія слухає лекції про «геноцид палестинців» – класичний випадок проєкції. Євреї Ізраїлю стали об’єктом проєкцій людей із власними історичними, як у німців, або сучасними та історичними, як у росіян, гріхами; каналізують цю проєкцію поважні західні ЗМІ. Ізраїль зображують центром зла. Саме тому цей маленький і реально не такий вже й важливий у світовому «концерті» клаптик Землі став найважливішою країною світу. Але це, на жаль, не привід для позитиву. Як казав свого часу Шолом-Алейхем вустами свого Тев‘є-молочника: «Господи, я знаю, що ми, євреї – обраний Тобою народ. Але чи не міг би Ти обрати когось іншого?».