Якщо у квартирі +10 °C: де кияни на початку ХХ століття від холодів рятувалися

На перший погляд, здається, нашим пращурам було простіше переживати холод. Вони ж не залежали від центрального опалення та графіків відключення світла ? Головне - подбати про тепло заздалегідь, забити під зав'язку прибудинкові дровниці дровами. Ну і потрібно перевірити функціональність печі - «буржуйки» чи «голландки». І тоді напевно не замерзнеш. Тим паче Київ на рубежі XIX і XX століть стрімко розвивався, входячи до найпрогресивніших міст Європи. Парове опалення, електроосвітлення та інші блага цивілізації вже не були фантастикою, стаючи реальністю, що існує десь зовсім поряд - ось там, уже на сусідній вулиці.

А ще війни дивом оминали місто. До штурму 1918 року більшовиками Київ востаннє чув залпи гармат лише 1681 року, під час російсько-турецької війни. Втім, псували життя інші форс-мажори: потопи, пожежі та зимові морози. Наявність дров та мода на парове опалення допомагали не завжди. Як і де рятувалися від морозу кияни, читайте у матеріалі Коротко про.

У церкви пускали погрітися та переночувати

Пунктами обігріву №1 для киян були церкви. І тут все зрозуміло. Жителі міста взагалі славилися своєю побожністю. Більшість відвідували храми не лише на Великдень «яйця посвятити», а й на щотижневі служби. Холод у будинках ставав хай і непрямим, але додатковим приводом для прояву релігійності. Церковні двері були відчинені будь-коли. Крім того, за це не требували додаткової плати. А ще там було завжди тепло - температура від 15 ° C і вище (коли в квартирах - 8-10 ° C). Тоді зайти до церкви погрітися було так само нормально, як зараз у супермаркет.

«Зима у Києві - це піч, на якій сплять діти, та дим, який їсть очі. У будинку на Печерську топимо "буржуйку" - вугілля дороге, але без неї не вижити. Сусідка гріється у церкві - там тепліше, ніж удома», - описував зимовий побут 1910 року в «Щоденниках» український публіцист та літературознавець Сергій Єфремов.

Проводили тут час люди різного віку та соціальних верств: від робітників до інтелігенції.

«Взимку, коли в гуртожитку топили через день, ми з товаришами ходили до Михайлівського монастиря - там тепло, тихо, можна почитати при світлі лампад», - це вже зі спогадів студента Київського політеху, датовані 1914 роком.

А щоб повною мірою оцінити масштаб цього явища, просто уявіть: двері 150 церков пів мільйонного міста завжди були відчинені для нужденних. 40 із них під час особливо сильних холодів переходили в режим роботи цілодобової «нічліжки». За даними Київської міської думи взимку 1908-1909 рр., коли температура на вулиці опускалася до -30 ° C градусів, тільки в Софійському соборі ночувало до 700 чоловік щодня.

«Софія була не лише собором, а й притулком. Взимку там, у бокових вівтарях, юрмилися замерзаючі - від волоцюг до інтелігентів, що втратили місце. Двері не замикали, і це було актом милосердя, про який священники говорили як про акт євангельського обов'язку», - так згадувала Анна Ахматова.

При цьому не обходилося без обмежень. Наприклад, у Флорівський жіночий монастир на ночівлю пускали тільки жінок і дітей, у будь-якому храмі парафіян, що напідпитку, могли вигнати в шию, а в «елітних» храмах, таких як Володимирський собор, спеціальні сторожа не пускали всередину професійних жебраків.

Лазні – в тепло за 3 копійки

Близько 50 лазень працювало у Києві до 1910 року. Постійно, без вихідних і навіть уночі. Щодня їх відвідували тисячі городян. І робили це не лише за гігієнічною потребою, а й з банальною метою - просто погрітися. Сама процедура відвідин складалася з кількох етапів. Перший: очікування у передбаннику (роздягальні). Печі прогрівали приміщення до 20-25 градусів, і очікування в черзі могло розтягнутися на 2-3 години.

Потім безпосередньо сама лазня з температурою до +90 градусів. Третя частина - так званий «відпочинок». Тут люди лежали на теплих полатях, укутавшись у простирадла, принагідно дрімаючи і «релаксуючи» ще годину-дві. У середньому похід у лазню займав 4-5 годин.

«Взимку, коли в гуртожитку мерзло чорнило, ми з друзями ходили в Лук'янівські лазні. За 5 копійок – тепло, пар, чай. Сидиш у передбаннику, як у раю, поки за вікном -25», - ділився спогадами у «Повісті про життя» Костянтин Паустовський.

Популярний, особливо у малозабезпечених верств, був так званий «зігрівальний білет» - можна було за 3 копійки (трохи менше 30 гривень на нинішні гроші) потрапити в передбанник без відвідування парної.

«На сильні морози Деміївські лазні перетворюються на гуртожиток. Люди приходять не митися, а грітися - сидять у передбаннику до ранку, платячи 3 копійки за вхід. Вчора було 450 людей за ніч», - повідомлялося у звіті Київського комітету тверезості.

Ціни ж загалом у Києві були доступними. Найдемократичніші - на Контрактовій - коштували 3-10 копійок, Деміївські - 5-15 копійок, Лук'янівські - 5 копійок. Елітні заклади на Хрещатику тягли до 1 рубля за візит, але користалася ними виключно знать. До речі, представники вищих верств ходили попаритися рідше за простолюдинів. Перші робили це раз на два тижні, а робітники та міщани - 2–3 рази на тиждень.

Щопонеділка та четверга лазні обслуговували тільки жінок з дітьми, ці дні називалися «сімейними». Улюбленим заняттям ходити в лазню було для студентства. Молодь відвідувала їх так само регулярно, як зараз нічні клуби. До речі, в лазнях заборонялося розпивання алкогольних напоїв (не йдеться про окремі кабінети на Хрещатику - там дозволялося все). У звичайних закладах обмежувалися квасом та чаєм.

Чайні для робітників відкривалися о 5-й ранку

Взимку 1898 року у робочому районі Деміївка з ініціативи Київського піклування про народну тверезість відкрилася чайна. Ідея була шляхетною та соціальною - створити у місті мережу локацій, де прості люди могли проводити час не лише заради пияцтва. Задумка була у створенні альтернативи пивним та шинкам. Проєкт отримав продовження, і вже до 1910 року таких закладів у місті відкрилося понад 50.

Особливо вони були потрібні в зимові морози. Графік роботи чайних прилаштовувався під порядок життя рядового киянина. Відкриття - вже о 5-й ранку: 100-літрові самовари на той час кипіли, а не погашені на ніч печі тримали в приміщенні комфортну температуру до +20 °C. Усередині все було облаштовано без вишуканості, але функціонально. У центрі (навколо великої печі) стояли столи із самоварами, біля стін - лави, де можна було подрімати. По кутках - сушарки для взуття та одягу.

Пропоновані напої - прості та дешеві. Склянка чаю з травами (м'ята, липовий цвіт) коштувала 1,5 копійки (15 гривень за сьогоднішніми цінами), з цукром (1 шматочок, 5 грам, на літр) - 2 копійки (20 гривень), а окріп у свої кружки розливали взагалі безкоштовно. До чаю можна було купити бублик із печі. Доступність таких місць громадського харчування зумовила їхню популярність.

«У чайній на Деміївці за рік (1902) – 48 719 відвідувачів. Взимку – до 300 осіб на день. Люди приходять не пити, а грітися: сидять біля грубки по 3–4 години за 1 копійку», - повідомлялося у звіті Київського комітету тверезості.

Втім, чайні були популярними і у вищих верств суспільства. "Король київського громадського харчування" Ісаак Гінзбург володів мережею таких закладів. Найзнаменитіший був відкритий ним 1896 року у будівлі, на місці якої зараз стоїть ЦУМ. Ідея все та ж: без алкоголю, з гарячими напоями проводити час у теплі. Тут склянка чаю з цукром коштувала вже 3–5 копійок (30–50 гривень), а самовар на 6 осіб - 25–40 копійок (250–400 гривень). Незважаючи на високі ціни в меню, замовити столик було проблематично, а щасливчики, у яких це вийшло, могли «ганяти чаї», поєднуючи це з грою в шахи, читанням газет і літературними диспутами безперервно. А там уже й весна не за горами...

До речі

Збитень по-київськи

Цей напій називали "душею Києва". Його продавали на ярмарках і на всіх масових заходах - чи то гуляння на Дніпрі, чи після ополонки на Хрещення. Пили його багато: лише на «Контрактах» (ярмарки на Контрактовій площі) - до 5000 кухлів на день (близько 300 відер). Готували його або у мідних чанах на багатті, або у величезних самоварах. Коштував напій 1–2 копійки (10–20 гривень за нинішні гроші).

Приготувати його можна і сьогодні. Рецепт простий.

Закип'ятити 1 л води, розчинити 150 г меду + 50 г цукру. Додати 5 гвоздик, 1 паличку кориці, 3 горошини перцю, 1 лавровий лист, цедру 1/2 лимона. Варити 15 хвилин, зняти, влити сік лимона, настояти 10 хвилин, процідити. Пити гарячим.