Непокаране зло. Як гвинтики каральної машини СРСР перетворилися на шанованих членів українського суспільства

"За всі 39 років на посаді судді мені не соромно, не мучить сумління, що взявся не за своє".

І ще.

"Горджусь тим, що сміливо ходжу вулицями міста, не боюся, що хтось матиме претензії за незаконно вирішену справу".

З першої шпальти газети "Волинь" від 18 квітня 2019 року на читачів дивиться автор цих рядків Сергій Кіпень.

Під фото розташоване привітання – наступного дня йому виповниться 80.

На розвороті – інтерв'ю з ювіляром.

Кіпень говорить про чесність, справедливість та ненависть до брехунів і підлих людей.

Він згадує, як довгий час переживав і мучився через свій перший смертний вирок – його винесли тричі судимому чоловіку за зґвалтування і вбивство малолітньої дівчинки в передмісті Нововолинська.

Проте ані Кіпень, ані журналіст словом не згадують про інші суди та вироки – над українськими повстанцями, яких у радянський час засуджували до смертної кари.

Про справу одного з них – Івана Гончарука – нещодавно розповідала УП.

Історикиня Леся Бондарук називає страченого в 1989 році члена УПА не першою, а останньою жертвою суддів Сергія Кіпня та Бориса Плахтія.

"У справі Гончарука головував Плахтій, але доводив справу до розстрілу Кіпень", – каже дослідниця цієї справи.

Гончарука реабілітували в 2021-му.

Того ж року Вища рада правосуддя нагородила Кіпня відзнакою – "за втілення принципів верховенства права та захист прав і свобод людини".

Кіпень і Плахтій не єдині, хто переслідував українських повстанців або дисидентів за радянських часів, а після здобуття Україною незалежності безтурботно продовжував кар'єру, отримував нагороди, звання, пенсії й волів не згадувати про своє незручне минуле.

Хто не тільки не поніс відповідальності за зламані долі, але й не розкаявся, уник публічного осуду та час від часу продовжував з'являтися в публічному просторі у ролі "шанованих людей" та "прикладів гідності".

В цій статті "Українська правда" нагадує про кількох таких людей.

Вирок, що став смертельним.

Кіпень і Плахтій були лише частиною радянської судової машини, що перекочувала в нову епоху – безкарно для тих, хто брав участь у репресіях.

У жовтні 2017-го президент Петро Порошенко нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня суддю апеляційного суду Києва у відставці Григорія Зубця – два дні по тому йому виповнилося 80.

Здавалося б, є за що.

З 1993 по 2003 роки голова Київського міського суду, заслужений юрист України, колишній член Вищої кваліфікаційної комісії суддів і ексвикладач Національної академії управління – все це про орденоносця.

Та варто згадати ще один факт: у березні 1984 року саме Зубець головував на судовому засіданні, на якому дисидента Валерія Марченка засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.

У 2017 році в селі Гатне Київської області встановили пам'ятник дисиденту Валерію Марченку.

Для Марченка – правозахисника, літературознавця і перекладача – це був другий строк.

У 70-х він вже відсидів за антирадянщину, тож тепер його визнали особливо небезпечним рецидивістом.

Із його тяжкою хворобою нирок, яка призвела до інвалідності, було зрозуміло, що другого строку він не витримає.

За кілька місяців після засудження Валерій Марченко помер у неволі.

"Солдати держави".

– Я намагався нашкодити цій владі, наскільки моїх слабких сил вистачало.

Збір інформації про порушення прав людини, допомога сім'ям політв'язнів, розслідування того, як використовують психіатрію в політичних цілях – це все в 70-ті роки.

Я робив свідомо шкоду тим, кого вважав негідниками – тобто владі, – розповідає УП громадський діяч і радянський дисидент Йосиф Зісельс.– І коли вона мені відповіла трьома роками (позбавлення волі – УП), я відчув, що це було майже адекватно.

Звичайно, я б хотів отримати хоч би і п'ять років, але в політичній зоні.

А я отримав три роки на посиленому режимі в кримінальній зоні, – додає він.

Одним із тих гвинтиків системи, через кого засудити дисидента стало можливим, був чернівецький кадебіст Микола Кушнір.

Зісельс називає його людиною, яка збудувала на його переслідуванні свою кар'єру.

Невихована дитина.

Він згадує міцне рукостискання під час першої зустрічі – сильна, як у важкоатлета, долоня.

Кушнір тоді покликав його на "виховну бесіду".

Чи вірив КДБіст, що вона матиме ефект? Зісельс сумнівається.

Радше це було для галочки – бесіда проведена, тож наступного разу можна вжити рішучіших заходів щодо "антисовєтчика".

І міцність того рукостискання зовсім не була ознакою чесності чи гідності.

Кушнір належав до нової хвилі працівників КДБ, які мали вищу освіту, прийшли в комітет з гуманітарних або навіть технічних спеціальностей і намагалися виглядати інтелігентніше, ніж їхні попередники.

Зісельс пригадує, як Кушнір говорив із його близькими та друзями й із показною м'якістю намагався очорнити Йосифа в їхніх очах.

За два чи три тижні після того, як Зісельс відбув свій перший строк і повернувся додому, Кушнір нагадав про себе.

Вони зустрілися в парку, бо йти до управління КДБ без повістки Зісельс відмовився, та Кушнір провів чергову "виховну бесіду".

КДБ не відчепилося від дисидента: в жовтні 1984-го року Зісельса знову заарештували та засудили на три роки.

Останнє прижиттєве фото Миколи Кушніра.

– Він вибачався, що вони мене переслідували всі ці роки.

Говорив, що вони солдати, служать державі.

Я ж розумів, хто переді мною, що вони нічим не змінилися.

Просто зараз така зверху політика пішла, – каже Зісельс.

– І в будь-який момент вони знову можуть повернутися до репресій.

Завершивши службу в органах, Кушнір не зник із публічного життя.

У 2005 році отримав третій ранг державного службовця як радник директора Національного інституту стратегічних досліджень, виступав як експерт на конференціях.

І помер у 2016 році – йому стало зле під час доповіді на семінарі.

На одному з круглих столів, де обговорювали можливі моделі майбутнього України, Зісельс побачив Кушніра востаннє.

Вони сиділи майже поруч.

Правозахисник взяв слово і, дотримуючись теми, зауважив, що іноді в нього бувають певні передчуття майбутнього.

– Ось, кажу, тут присутній Микола Кушнір, він не дасть збрехати.

У 1981-му році, коли я звільнився з першого строку, він мене перевиховував.

Роз'ясняв політику партії та уряду.

А я вперто йому казав: "СРСР розпадеться, Україна стане вільною, незалежною, а Німеччина об'єднається".

І він мені відповів тоді, що ніколи того не станеться.

Після моїх слів всі посміхнулися, бо знали, що Кушнір був генералом КДБ.

А він сидів і дивився вниз, навіть голови не підняв.

Небажаний візит із тортом.

Одного дня до українського перекладача Марка Бєлорусця завітали з КДБ.

З тортом.

Їх було двоє, вони прийшли на "відверту розмову".

Один тримав у руках коробку з солодким презентом, інший – дипломат, у якому, ймовірно, була апаратура для запису.

Розмова не вийшла відвертою – небажаним гостям навіть чаю не запропонували.

А торт Марк Абрамович потім по шматочках роздав знайомим, мовляв, КДБ пригощає.

"Розваги великих дітей", – згадує тепер він свою поведінку.

З цих двох кадебістів він запам'ятав лише одного – Володимира Радченка.

Той був оперативником, який "розробляв" Бєлорусця і вже допитував його раніше.

– Коли пізніше він став начальником відділу, мені було смішно, бо на таких, як я, він зробив собі кар'єру, – каже Марк Абрамович.

В 1979–80-х роках Києвом прокотилася хвиля побиття дисидентів і правозахисників невідомими особами.

Серед жертв були і жінки.

На Бєлорусця напали двічі.

В розмові з УП він згадує високого незнайомця з палаючима очима, який одного дня підстеріг його біля квартири й кілька разів вдарив у сонячне сплетіння, а потім по голові.

Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що за цим побиттям стояв Радченко, тоді співробітник 5 управління КДБ, яке займалося ідеологічною контррозвідкою.

Сам Бєлорусець не береться стверджувати напевне, проте переказує свою розмову з київським лінгвістом Григорієм Токаюком.

У лютому 1980 року співробітники КДБ вивезли Токаюка до лісу й жорстоко побили – за інтерв'ю "Радіо Свобода".

Пізніше він розповів Бєлорусцю, що його бив ногами особисто Радченко.

"Одним із цинічних "фальсифікаторів", які виконували найпідліші завдання керівництва КДБ, був у ті роки Володимир Радченко.

Стверджую це цілком відповідально на підставі власного досвіду.

Знаю, що є ще кілька досить шанованих людей, що стали тоді жертвами "робочої ретельності" Радченка, які готові підтвердити сказане мною", – писав на сторінках УП в 2003 році інший учасник радянського правозахисного руху Володимир Малинкович.

Вже за часів незалежної України Малинкович став радником з політичних питань у президента Леоніда Кучми.

Він пішов із президентської команди на знак протесту проти призначення Радченка міністром внутрішніх справ у 1994-му.

А сам Радченко згодом двічі очолював СБУ та півтора року обіймав посаду секретаря РНБО.

Помер у 2023-му.

Цікаво й інше.

Лікар-психіатр і радянський дисидент Семен Глузман згадує, що саме Радченко як голова СБУ дозволив свого часу відкрити деякі архівні документи, що розповідали про страшні справи КДБ.

Чи вважаєте ви себе психічно здоровим?.

Пацієнти прозвали її Ільзою Кох.

Нацистська злочинниця Кох стала відомою через жорстокі тортури над в'язнями концтаборів, комендантом яких був її чоловік Карл Отто.

Завідувачка 3-го відділення Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні Неллі Буткевич також була відома серед українських дисидентів у 1970–1980 роках через особливу жорстокість до політв'язнів, які стали її пацієнтами.

"Перше враження – добра і чуйна жінка.

Я попросив її не квапитися з призначенням ліків.

Вона зі співчуттям дивилася на мене й запитала: чого ж так? Чорт потягнув мене за язик, і я вимовив, що я здоровий.

За так це мені не минулося.

Неля Михайлівна сказала, що я хворий, і призначила мені уколи – аміназин з магнезією.

Після першого уколу я відчув нестерпний біль.

Мене завели до наглядової камери.

Біль не вщухав… У звичайних психлікарнях аміназин кололи з новокаїном, щоб зменшити біль.

У в'язниці ж добавляли магнезію для посилення болю", – так згадує про Неллі Буткевич громадський діяч із Миколаєва Анатолій Ільченко.

Ільченко став ворогом радянської системи після того, як почав писати скарги на профспілкові та партійні органи, відмовлявся брати участь у голосуванні на виборах і хотів зректися громадянства СРСР.

Зрештою у квітні 1986 року він потрапив до Дніпропетровської психлікарні, де "лікувався" понад півтора року.

В 1991-му судово-психіатрична експертиза дійшла висновку, що Ільченко на психічні захворювання не страждав, а значить, і лікування не потребував.

Анатолій Ільченко: "Коли я почав визнавати себе хворим, Буткевич вже стало не дуже цікаво зі мною говорити".

Ільченко не читав культового роману Кена Кізі й ім'я старшої сестри Ретчед йому нічого не скаже.

Проте його розповідь про Буткевич нібито зійшла зі сторінок книги "Над зозулиним гніздом".

Та ж зовнішня стриманість, відсутність емпатії та жорстокість, що має на меті знищити в людині все індивідуальне.

Найчастіше питання від Буткевич, яке чув Ільченко – чи вважає він себе психічно здоровим.

Неглупа людина, він досить швидко зрозумів, чого від нього хочуть, і завжди відповідав, що ні – він хворий.

Але й тоді потерпав від катувань – лікарі бачили, що він грає роль, а їм потрібно було, щоб він щиро повірив у свої слова.

"Перевели до камери шокової терапії.

Зробили укол інсуліну – небагато, шприц був маленький.

Наступного дня дозу збільшили, і так було щодня.

Почав виступати піт, все більше і більше.

Простирадло, подушка, білизна були мокрими.

Лежав прив'язаним до ліжка.

Приходила лікарка і казала: "Такі хороші ліки, а організм їх викидає з потом.

Та нічого, ліків у нас достатньо, будемо збільшувати дозу".

І збільшували допоки дійшли до 4,8 см³.

Цього разу, через деякий час, мене не стало", – описує Ільченко те, як його довели до коми.

Навіщо це робилося? Мабуть, щоб зламати його дух, каже він УП.

Семен Глузман називає каральну психіатрію зручним механізмом, який застосовували не до всіх дисидентів, а до тих, кого хотіли покарати найбільше.

Психлікарня була значно страшнішою за колонію.

– Людині ставили діагноз, і вона не розуміла, коли її звільнять.

Тому що терміну не давали.

У таборі давали строк.

А тут ти сидиш серед убивць, ґвалтівників, це ж не були якісь "дисидентські умови".

Лікарі – покидьки, санітари – з кримінальників.

І тому це було таке абсолютне зло, – пояснює Глузман.

Якось український дисидент Микола Плахотнюк, якого в 1972 році направили до Дніпропетровської спецпсихлікарні, розповів Глузману про свої чотири роки перебування там.

Той був приголомшений і згодом попросив Плахотнюка повторити історію перед студентами.

"Я не можу згадувати це знову, – відповів Плахотнюк, – після минулого разу я не спав два місяці".

Вдова Плахотнюка Валентина Чорновіл додає до цієї картини нових штрихів.

– У таборах можна було якось протестувати, голодування оголошувати, якось боротися – бо я знаю зі справи В'ячеслава (Чорновола, брата Валентини – УП), як це все відбувалося, – каже вона.

– А тут ти абсолютно безправний.

Якщо напишеш заяву, вона не вийде за межі закладу, а тебе обштрикають уколами так, що будеш лежати прив'язаний і нічого не усвідомлювати.

Це була така найвища міра покарання.

Можливо, дисиденти, які дожили до сьогодні, не згадували б більше ім'я колишньої завідувачки відділення Дніпропетровської психлікарні, якби не одна новина.

Нібито й дрібна, мов піщинка – але здійняла чималу хвилю.

У вересні футбольний клуб "Полісся" привітав свою вірну вболівальницю, матір президента ФК "Полісся" Геннадія Буткевича Неллі Буткевич із 90-річчям.

"Дякуємо Вам за відданість, силу духу та приклад для всіх уболівальників!" – написали в клубі.

Після розголосу з привітанням Неллі Буткевич ФК "Полісся" обмежив можливість додавати коментарі до відповідного допису в Інстаграмі.

Що б Ільченко сказав Буткевич, якби випадково її зустрів? На це питання він не відповідає одразу – замислюється, а потім констатує: в нього не залишилось до неї ні злості, ні ненависті.

Тому просто б пожартував, мовляв, Неллі Михайлівно, голівонька моя розболілася, допоможіть.

– Оці негідники жили спокійно, ніхто не був засуджений, і це продовжувало отруювати наше життя, – каже Йосиф Зісельс.

Занадто маленьким у 90-х був прошарок тих, кого Зісельс міг би назвати представником громадянського суспільства.

Це для нього і є відповіддю на запитання, чому незалежність не принесла люстрацію тим, хто душив її прихильників.

У владі значною мірою залишалися вчорашні комуністи, які змінили прапор, проте не звички та погляди.

– Це й також прості люди, які вжилися в цю систему.

Інакше б наш шлях не був таким тяжким досі.

Пройшло вже 34 роки, а ми все б'ємося, щоб вилізти з цієї гидкої євразійської ідентичності.

Рустем Халілов, УП.