Пам’яті інспектора-кінолога, гранатометника Сергія Малова

Вибух ворожої мінометної міни наприкінці грудня 2023 року обірвав життя молодшого інспектора-кінолога відділу охорони Менської виправної колонії №91 Сергія Малова. З початком повномасштабної російської агресії він долучився як навідник гранатомета до лав 117-ї окремої важкої механізованої бригади ЗСУ. Мужньо воював, рятував побратимів, ділився з ними останнім. 38-літній захисник склав голову за Україну, беручи участь у стримуванні атак противника на відвойованому у окупанта Роботинському плацдармі на Запоріжжі.

«Рік тому, в цей день був останній світанок у твоєму земному житті... Рік, як востаннє ти сказав: "Я вас всіх дуже сильно люблю!". Важко прийняти те, що тебе немає із нами, що більше ніколи не зможемо тебе обійняти, не поговоримо, не вип'ємо твоє вино з порічок», – цей допис у Фейсбук-сторінці старшої сестри Сергія Олесі Малової в річницю загибелі брата є своєрідним епіграфом життєпису про Героя на щиті.

Сергій Миколайович Малов народився 31 липня 1985 року в Мені на Чернігівщині. Зростав у багатодітній родині з двома старшими сестричками. 2002-го закінчив міську школу-гімназію №1.

Закінчивши Вище професійне училище №33 у Києві, Сергій здобув фахи електромеханіка з ремонту і обслуговування обчислювальної техніки та оператора комп’ютерного набору. До 2018 року працював на різноманітних підприємствах столиці. Навіть якось у компанії «Caparol», де трудився колористом, став «Людиною року». Проте, згодом вирішив повернутися на малу батьківщину, пішовши на службу у виправну установу.

«Брат був молодшим на 5 років. Щойно мама принесла з пологового малюка, я поставив ультиматум: «Якщо не назвете брата так, як я хочу – Сергієм, його не няньчитиму!». І мою умову виконали... Він був справедливим хлопцем. Змалку щось вигадував і креативив, словом «хімічив». Тому і позивний на фронті мав «Хімік». А вдома виробляв меблі – столики та стільчики – на замовлення. Багато заготовок досі в його майстерні лежать, рука не піднімається їх чіпати. Але справжня братова «фішка» – порічкове вино – неймовірно чудове, неповторне! Сміливо експериментував з різними інгредієнтами – кавою, цитрусовими. Вже воюючи, обіцяв зробити авторський лімончелло, а ще мріяв виготовляти сидр за власним рецептом. У великому підвалі нашого будинку збирав друзів, я приїздила з Києва, і брат пригощав своїми шедеврами», – згадує брата його сестра Олеся Малова.

Його мама говорить, що син хотів стати військовим, але строкову не служив і перший його однострій – це форма вартового в установі ДКВС.

Сергій Миколайович спочатку служив у варті зовнішнього периметру, але спеціально придбав цуценя німецької вівчарки, виховував і плекав його, щоб утілити мрію – стати кінологом. Навесні 2022-го мав їхати у Центр підготовки кінологів ДКВС у Хмельницькому на навчання. Завадила повномасштабна агресія рф. Дуже хотів потрапити туди на вишкіл зі своїм «Бестом».

«Бест» досі живе в мами, ми продовжуємо з ним займатися, вчимо різні команди, але вже без Сергія...», – розповідає пані Олеся.

22 лютого 2022-го діти приїхали вітати маму з іменинами. Сестри гостювали два дні і мали роз’їжджатися. А вранці 24-го разом зустріли наступ рашистів. 25 лютого росіяни дійшли до околиць Мени, того ж дня ЗСУ знищили колону ворожої техніки, що сунула у напрямку міста. Друга спроба агресора захопити район була 3-9 березня, але безуспішно. Сергій тоді висловлювався, що багато окупантів «причарувала своїми водами Десна».

Малов певний час перебували в установі на казарменому становищі, маючи задачу утримати ситуацію в колонії стабільною. У квітні, як окупантів відсіля прогнали, поставив рідню перед фактом: йде у військо добровольцем, разом із сусідом.

«Сергій емоційно відреагував на те, як росіяни сюди заходили, їздили тут на танках. Одразу сказав: піде воювати», – розповідає товариш Малова, молодший інспектор-кінолог Менської виправної колонії Сердар Кличлієв.

«Спершу товариш служив попід кордоном на Сумщині. Якось ми його там провідали і забрали додому «Беста» – йому там було ризиковано й одного разу пес навіть тікав, напевно через страх перед обстрілом», – продовжує пан Сердар.

Сергій часто просив сестру придбати для нього ті чи інші приспособи, починаючи від артилерійської лінійки й інших приладів для креслення. Якось він зізнався, перебуваючи у навчальному центрі: «Саме зараз розумію, для чого слід вчити математику і геометрію. Те, що трохи запустив у старших класах, слід наздогнати за два місяці».

«До того, як працювати на гранатометі, брат служив у команді медевакуації. Багатьох врятував. Одного разу він на 5 днів приїхав у відпустку. І розповів, що смерть ходила за ним по п’ятах. Якось їхня команда йшла на позицію. Раптом хтось ззаду закричав: «Хімік, ану зупинись! За тобою щось волочиться, схоже на гранату!». Так вийшло, що брат зірвав розтяжку, можливо, не зовсім професійно встановлену, й вона причепилася до ноги. В іншій ситуації розбомбило наш бліндаж. Хлопці вважали, що там живих уже немає. Але Сергій почув, що ворушиться земля і відкопав солдата, геть молоденького. А перед загибеллю зателефонував, повідомив, що дуже всіх нас любить. Моторошно якось те пригадувати. Адже брата не стало на день народження племінниці і хрещениці – моєї доні. Він тоді ще говорив, що не зможе привітати її з іменинами, немов відчував біду…», – розповідає про бойові будні та останні дні брата його сестра.

«Ми служили разом у підрозділі 117-ї бригади, удвох і навчання проходили. Спочатку виконували завдання у групах медичної евакуації. Якось випало чергувати в одній зміні, але кожен у власному шанці. Поруч двоє піхотинців теж сиділи в ямі. Почався шалений обстріл, скрізь прилітало. І ось усе стихло. Та раптом, ніхто не чув «виходу», прилетів снаряд і вдарив у бруствер сховку тієї пари військових. Обом відірвало ноги. Вони сиділи один проти одного, чорні, оглушені, у крові й ледь дихали. Ми вискочили з шанців, Сергій одразу закричав: «Рятуймо побратимів!». Разом стрибнули в ту вирву, де ще не встиг розвіятися дим, швидко вкололи знебол і наклали хлопцям турнікети. Слава Богу, вони вижили – пощастило, що авто евакуації перебувало близько і їх перевезли далі. Ми їх потім провідували в польовому шпиталі й по відеозв’язку спілкувалися. І таких історій чимало», – оповідає побратим Малова Сергій Дерев’янко.

У той фатальний день Малов змінював Дерев’янка на позиції. А наступного вечора побратима не стало…

«Основний БК ми ховали в лісосмугі, подалі від позицій. Треба було ходити і поповнюватися періодично. Хлопці зібралися йти перед ніччю, аби спокійно добути до ранку і мати запас. Планували дві ходки. Після першої почався обстріл. Крили щільно, довелося бігти у бліндаж. Сергій мав заходити останнім, але не встиг сховатися – у проймі входу його наздогнав уламок снаряду в шию – перебивши яремні вени, без шансів… », – завершує спогад Дерев’янко.

Герой нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеню (посмертно).

Фото із сімейного архіву