Навіщо нова Сирія простягає руку Росії

Майже рік минув після повалення проросійського диктатора Асада в Сирії. Тепер новий режим, який у низці країн за інерцією продовжують називати «джихадистським», намагається скористатися результатами перемоги. Для країни, яка перебуває переважно у ворожому оточенні, це надскладне завдання. Фаховому журналісту Ахмадові аш-Шараа, який багато років керував підрозділами повстанців, довелося демонструвати дипломатичний хист. Візит до Москви було заплановано в межах російсько-арабського саміту, який мав відбутися 15 жовтня. І хоча Путін зустріч із арабськими лідерами скасував, президент Сирії здійснив поїздку до Москви. Про конкретні підсумки візиту відомо вкрай мало. Дефіцит інформації дає значний простір для припущень і прогнозів. Напевно можна стверджувати: новий сирійський лідер приїжджав, аби озвучити свої побажання та з’ясувати, що вчорашній ворог може запропонувати Сирії.

Потрібна зброя…

Невдовзі після перемоги в громадянській війні новий сирійський лідер заявив про намір домагатися видачі Асада для судового процесу та покарання. Поваленого диктатора звинувачують у масових викраденнях, тортурах і вбивствах нелояльних громадян. Проте відповідь із Москви була чіткою й однозначною ще до візиту: Асада не видадуть. Водночас Москва після поразки свого ставленика зацікавлена у збереженні військових баз у Латакії та Хмеймімі. Наявність цих майданчиків на середземноморському узбережжі дає змогу оперативно перекидати військових у будь-яку точку північної Африки. Угоду між Дамаском і Москвою про оренду баз було підписано 2017-го на 49 років. Але, за словами міністра закордонних справ Асаада Хасана аль-Шибані, в Дамаску підписані Асадом угоди вважаються недійсними. Тож російські літаки та кораблі нині в Сирії — на пташиних правах.

Своєю чергою, для Сирії військовий складник у можливому співробітництві з Москвою залишається важливим. Значна частина військової техніки, успадкованої від попереднього режиму, — російського та радянського виробництва. Тож запчастини й нова техніка — серед головних потреб нової сирійської армії. Один із болючих моментів для нової влади в Дамаску — відсутність повноцінної системи протиповітряної оборони. Те, що залишалося від Асада, було зруйновано ударами ізраїльської авіації в перші місяці після повалення диктатури. Аш-Шараа в переозброєнні армії робить ставку на допомогу Туреччини. Та якщо вдасться домовитися з Москвою, це буде додатковим важливим джерелом постачання.

Як визнають співрозмовники ZN.UA в Ідлібі з-поміж переселенців із Поволжя та Північного Кавказу, нинішня пасивність Дамаску в Сувейді та на Голанських висотах значною мірою зумовлена відсутністю достатньої кількості військової техніки та зброї. Сирія перебуває у ворожому або недружньому оточенні. В Іраку — влада підконтрольних США шиїтів, у Йорданії, орієнтованій на Європу та Велику Британію, до сирійських «ісламістів» ставляться з підозрою, з Ізраїлем стан війни зберігається з 1967 року, а Ліван сам багато десятиліть перебуває у стані перманентного збройного протистояння найбільших громад країни. Тож питання переоснащення збройних сил, придбання нових систем протиповітряної оборони та іншої військової техніки — умова виживання нової сирійської влади.

Передусім Дамаск прагне відновити контроль над власним повітряним простором. У цій країні вміють поводитись із зенітними ракетними комплексами російського виробництва С-300. Чи говорили про закупівлю таких або аналогічних комплексів під час візиту аш-Шараа до Москви, достеменно невідомо. Але відмова Москви не стане катастрофічною для нової сирійської влади, адже турецькі партнери мають, окрім С-300, аналогічні системи Siper, які за низкою характеристик перевищують російські ЗРК. Дамаск хотів би оновити або замінити на новіші застарілі танки Т-55, Т-62, Т-72 різних модифікацій. Але навряд чи це можливо: Росія вичерпує свої танкові резерви на війні з Україною. Тому наразі неясно, що Москва може запропонувати «джихадистам», аби ті погодились узаконити перебування російських військових у Латакії та Хмеймімі.

Зацікавлена Сирія і в російських військових або військовій поліції. Із неофіційних джерел відомо, що залучення росіян для патрулювання на кордоні з Ізраїлем вважається одним із можливих варіантів вирішення проблеми повзучої окупації південних територій. Чи було озвучено цю ідею в Москві, не повідомляють.

…і хліб

Окрім зброї та військової техніки, Сирії потрібні харчі. По сільгоспвиробництву країни боляче вдарила минулорічна посуха. Виробництво зерна впало більш як на 50% і становило торік 750 тисяч тонн за потреби понад 2,5 мільйона тонн. До початку війни в Сирії виробляли до 4 мільйонів тонн зерна щорічно, й країна експортувала його. Під час збройного протистояння вирощування зернових зменшилось, і головним постачальником збіжжя стала Росія. Але після падіння диктатора Москва скоротила експорт до незначних обсягів. Україна вітала перемогу опозиції над проросійським режимом у Сирії і як жест підтримки відправила суходолом 500 тонн зерна. А з вересня почалося масштабніше постачання. Відомо про щонайменше два судна, які доправили до Сирії спершу 16 тисяч, а згодом більш як 21 тисячу тонн зерна з України. Але це дрібниці порівняно з тим, чого потребує виснажена війною та посухою країна. Відновлення постачання зерна було однією з головних тем сирійсько-російських переговорів, але про жодні домовленості щодо постачання продовольства з Росії наразі невідомо.

Чому можливі переговори вчорашніх ворогів

Критики нової сирійської влади дорікають аш-Шараа через його поїздку до Москви. Новій владі в Дамаску ставлять на карб сам факт переговорів із тими, хто протягом дев’яти років не тільки вбивав бійців ХТШ, а й засипав бомбами та ракетами сирійські села й міста. Багатьох дагестанців, чеченців, кабардинців, татар, які виїхали з Росії й воювали проти Асада та своїх колишніх співгромадян, ФСБ розшукує як злочинців. У Сирії дуже добре відомо про терор щодо нелояльних Москві мусульман. З огляду на це постає питання про чинники, що спонукали аш-Шараа поїхати до Москви. Сирійський лідер намагається провадити самостійну політику, але обставини змушують його орієнтуватися на країну, яка надає реальну політичну та військову підтримку. Це — Туреччина. Вже нікого не дивує співробітництво Анкари одночасно з Україною і з Росією. Світоглядно обидві країни чужі туркам і сирійцям. Але в Україні кримські татари-мусульмани є співтворцями української політичної нації. У Росії ж 20 мільйонів мусульман — велика, але репресована й упосліджена меншина. Тож очевидно, на чийому боці симпатії Туреччини. Водночас у турецькому розумінні реальної політики симпатія до одних партнерів не виключає співробітництва з іншими. На власних умовах. Яскравий приклад: Туреччина ігнорує 99% російських запитів про екстрадицію втікачів, яких Москва звинувачує в екстремізмі / тероризмі. Водночас активно торгує з росіянами та щороку приймає мільйони туристів із цієї країни.

Подібно вибудовує свою зовнішню політику й нова влада в Дамаску. Після того як було відновлено політичні контакти з країнами Євросоюзу та США, скасовано запроваджені за часів Асада санкції, аш-Шараа взявся за впорядкування відносин із Росією. Часткова міжнародна ізоляція Москви й санкції, накладені США та Євросоюзом, дають підстави Дамаску сподіватися на поступливість Москви в певних чутливих питаннях.

Окрім Анкари, у сирійського лідера є ще один приклад для вивчення й наслідування — Афганістан. І ХТШ, і афганський Талібан мають на меті встановити шаріат. І якщо таліби близькі до цієї мети, то сирійським фундаменталістам доводиться лавірувати на шляху до встановлення релігійного законодавства. Проте в Дамаску уважно стежать за тим, як таліби ведуть переговори й торгують із учорашніми ворогами — росіянами. Якщо Асад утік до своїх московських покровителів, то російсько-радянського ставленика Наджибуллу таліби замордували й повісили посеред Кабула. Попри це росіяни й таліби підтримують ділові стосунки та обмінюються офіційними делегаціями. Торгують афганці й із китайськими комуністами, які провадять політику деісламізації уйгурської меншини у Східному Туркестані. Обидва ісламоорієнтовані режими беруть за основу своєї Realpolitik методологію пророка Мухаммада, який був першим і найуспішнішим мусульманським політиком. Саме перший лідер мусульманської громади уклав знаменитий Худайбійський договір із язичниками, який дав змогу мусульманам із маргінальної громади перетворитися на суб’єкта політики — спочатку регіональної, а згодом і світової. Історія мусульманської політики та дипломатії свідчить: щойно нова сирійська влада вб’ється в колодочки, вона підловить ворогів, із якими підписано угоди, на найменшому порушенні домовленостей і перейде до рішучих дій. Говорити про договори між Сирією та Росією наразі передчасно, але вже зараз можна прогнозувати, що вони будуть тимчасовими.

Варто зауважити, що буквальне наслідування турецької політики щодо Росії та України може стати пасткою для сирійців. Турки були помічені в купівлі російського, а насправді краденого українського збіжжя. І якщо Київ і Анкара змогли якось залагодити незручну ситуацію, то в разі закупівлі у держави-агресора вітчизняного краденого зерна Україна із Сирією не панькатиметься. Тож розкладання яєць у різні кошики вимагає від поки що не ісламського, а проісламського режиму особливої акуратності та пильності.