Ксенія Вертинська – про традиції в родині, близьких подруг, доньку та свої бажання

3 листопада на Новому каналі – прем’єра комедійного серіалу «Сім’я по неділях». За сюжетом, батько сімейства Романчуків, який 20 років був на заробітках в Італії, ставить умову: щонеділі всі мають збиратись у батьківському домі на вечерю, аби надолужити все згаяне за роки його відсутності. Але щоразу сімейна вечеря перетворюється на побутову вакханалію. В цій історії ми побачимо й чарівну Ксенію Вертинську – акторка зіграла куму родини Романчуків.

В інтерв’ю Коротко про Ксенія Вертинська розповіла, що для неї було цінно на зйомках в цьому серіалі, чому уникає зайвої публічності, про спілкування з батьком - народним артистом Олексієм Вертинським, про традицію з чоловіком - актором Ігорем Рубашкіним, як вибудовує стосунки з донькою, про близьких подруг та чому сьогодні так важливо мріяти, ставити собі цілі та йти до них.

Завжди намагаюсь знайти якесь світло

- Ксеніє, я час від часу заходжу у ваш Instagram, бо там дуже «тепло». Подивитися відео, як ви готуєте якісь страви, просто світлини, де ви посміхаєтеся, де ви з татом, з друзями. Як вам вдається отак позитивно дивитися на світ і надихати таких, як я? Як ви тримаєтеся?

- Дякую. Чесно, є дні, коли я не тримаюся. Просто не все висвітлюю в соцмережах. Я в принципі не дуже активний користувач Instagram, як роблять деякі мої колеги, – ось я вранці встала, щось попила, щось зробила. Я такого не роблю. Я взагалі відштовхуюсь від свого настрою. Якщо в мене немає настрою і відчуття дарувати радість всім, то я себе економлю і цього не роблю.

Мабуть, я по життю більше позитивна людина і завжди намагаюсь знайти якесь світло. Гуляла сьогодні з собакою, дивлюсь - росте кущ, він роздвоєний, і в середині цього куща хтось сплів красиве серце із лози. Отак дивишся і думаєш: «Круто, що у когось таке натхнення - зробити серце серед кущів». Це ж прекрасно, коли людина теж бачить щось в цьому чарівне.

- Ви й інтерв'ю даєте небагато. Публічність для вас не дуже комфортна?

- Навіть не те що не комфортна… Не дуже цікаво. Щодо інтерв’ю - дивлячись кому, дивлячись як, який настрій. Але я не гонюся за цим. Мені не дуже хочеться, щоб моє ім'я як ганчірка на вітру тріпотіло (сміється). Мені це не приносить задоволення і енергетичного балансу.

- Віталіна Біблів нам в інтерв’ю розповідала, що почала грати жіночок від 55-ти ще в 33 роки, так її бачили режисери. А їй би так хотілося пограти жінок у соку, які можуть бути привабливими, сексуальними, звабницями, хуліганками. А що вам би хотілося зіграти для душі? Чи є у вас подібні бажання?

- Ні, в мене такого немає. Мені здається, що це щось із області фантастики. Коли ти дивишся на наш кінематограф, що знімають і як затверджують на ролі, то який сенс мріяти, якщо чесно?! Випадає робота - класно, я її роблю.

Я скільки завгодно можу бачити себе сексуальною цукерочкою, наприклад, але це абсолютно ніяк не співпаде з баченням продюсерів.

- На жаль, багато акторів у нас скаржаться на типажність у кіно. Є шаблон – і погнали, один і той же актор постійно в одному амплуа.

- Так і є. Тому намагаюся виховувати спокійне до цього ставлення. Іноді виходить, іноді не виходить. По-різному буває.

- А це взагалі можливо? Як би ми не намагалися, все одно постає питання – чому так? Чи ви звиклися?

- Мені б хотілося сказати, що я з цим звиклася. Але насправді, оскільки ми всі живі, творчі люди, все залежить ще й від того, в якому емоційному ресурсі ти перебуваєш в той чи інший день. Звісно, буває, що тобі прикро, буває, ти не розумієш, чому так.

У мене навіть була теорія: може, я в якихось чорних списках, а я про них не знаю. Цікаво було б хоча б почути, в чому проблема? Чому ти навіть на якісь проби не потрапляєш і про них не знаєш (сміється)?

Але це теж питання до типажності, про що ми з вами говоримо. Мабуть, у нас, як і всюди, не дуже люблять напрягатися. Висить на тобі ярлик «комедійної актриси» - от і все. Так воно і буде.

Періодично робимо собі вилазки, щоб побути лише удвох із чоловіком

- Ви зараз граєте антрепризи, часто гастролюєте країною. Спектаклів вам вистачає для задоволення своїх творчих потреб?

- Я, мабуть, взагалі більше театральна актриса, ніж кіношна. Так виходить на сьогодні. У мене набагато більше театральних робіт. І за плечима - 10 років роботи в театрі ім. Франка.

Звісно, це приносить задоволення. Я люблю свою професію. Не без того, що ти втомлюєшся. І це нормально, мені здається, в будь-якій професії втомлюєшся. Але це і мій заробіток сьогодні. Основне джерело мого доходу - вистави.

- Ви розповідали, що в серіалі «Сім’я по неділях» ваша героїня зовсім на вас не схожа. Це ж, напевно, щастя, грати героїню, яка на тебе у житті не схожа?

- Щастя в тому, що тобі дають повне зелене світло на майданчику. Перший знімальний день, і режисер каже: «Ксюш, треба більше!» А я ж знаю свою фізику, як я можу грати. І якщо треба більше – без питань, я ще той дурогон, мені подобається це робити (сміється). Це насолода, коли ти можеш витворяти, що хочеш.

- Від режисера багато чого залежить – чи дає він свободу, чи прислухається до актора, чи диктує лише своє бачення, правда ж?

- Звісно. Бо в нього ж є і своє бачення, як би він хотів. Ти ж бачиш, по суті, лише свого героя, не бачиш всю картинку, концепцію серіалу загалом, як він. Режисер направляє. Ця героїня, наприклад, має бути м'якшою, а ти маєш бути гострішою, а тут у вас - протистояння. Режисер більше в матеріалі, ніж актори.

- Це комедійна історія, але вона піднімає доволі важливі питання: як родині надолужити згаяний час, коли вони були не разом, як відродити сімейні традиції? Які у вашій родині є традиції? Що ви робите, щоб потім не думати, що втратили час?

- Не знаю, чи можна назвати це традицією, але якщо говорити про мою сім'ю, то ми намагаємось періодично робити собі вилазки, виїхати десь з міста на день чи два відпочити, побути лише удвох з чоловіком в тиші.

З татом досить часто бачимось і увесь час на зв'язку.

У мене є рідна тітка, татова сестра. І ми щотижня намагаємося приїздити на обід, зібратися всією родиною, поговорити.

У мене є подруги, з якими ми намагаємось зустрічатися поза нашими гастролями. І все це тебе наповнює і дарує радість.

- Такі собі суто дівчачі вечори?

- Так. Ми можемо піти послухати класичну музику, гарно вдягнутися, бо ми теж за цим сумуємо. Одягаємося як богині - сукні, туфлі на шпильках (посміхається). Ми не висвітлюємо ці події в соцмережах. Ми не хайпуємо на темі своєї дружби настільки, наскільки, мабуть, багато хто міг би. Ми – для нас, а не для когось десь там.

- Знаю, про кого ви говорите. Ваші близькі подружки - Віра Кобзар, Дар’я Петрожицька, Катя Варченко, Ліля Ребрик. Давно дружите? З Дашею ви пізніше, здається, здружилися, це був 2022-й чи 2023-й рік, коли ви почали разом грати вистави.

- З кожною - своя історія. З Лілею ми знайомі бог знає скільки років – здається, 17. З Катею Варченко ми вчились на паралельних курсах, але тоді ще не дружили, просто були знайомі.

В принципі, об'єднала нас більше робота, бо ми всі постійно в дорозі, разом, спілкуємося. З Дарисею були знайомі ще до вистав. Але дружити почали, мабуть, п'ять-шість років тому.

- Пам'ятаю, Даша казала, що спочатку вас навіть побоювалася, а потім, як виявилося, ви стали їй наче сестра.

- Мабуть, якщо ви запитаєте у багатьох моїх колег, вони чомусь скажуть, що мене спершу бояться. А потім вже - кому як пощастить. Хтось і продовжує боятися, хтось - ні. Якась така в мене слава. Не знаю, чому так. Але, напевно, краще хай бояться, ніж зразу сідають на голову.

Тата називаю по-різному - і папуля, і горошик лисенький

- Ви звете тата Льосик. Це досить незвично. Ви й до мами звертаєтеся, коли пишете про неї дописи, - моя Танюся. Як це повелося?  Це якась особлива близькість?

- Точної дати відліку не скажу. Не знаю, чому так, але і з мамою, і з татом ми були дуже дружні. Вони завжди були моїми друзями в хорошому сенсі, щоб не вдарятися в психологію, що батьки не можуть бути стовідсотково друзями. Але це дійсно ті люди, до яких я завжди могла прийти з усім, що в мене на душі, і спокійно говорити. З татом і зараз так само.

І мені подобається. Я тата називаю по-різному - і папуля, і горошик лисенький. Всіх дуже веселить, коли я так його називаю.

- Щоб дитина могла про все відкрито поговорити з татом і мамою – це ж, напевно, батьки такий довірливий тон спілкуванню задавали.

- Звісно. Наприклад, на заході країни прийнято називати маму і тата на «ви». З усією повагою до цього, але, на мою думку, це одразу вибудовує певні кордони перед дитиною. Відповідно, якби я казала татові Олексій Сергійович і на «ви», навряд чи в мене були б настільки відверті стосунки. Вони були б хороші, але чи були б вони настільки відверті, я не знаю. Але це дуже індивідуальна штука. Мої батьки нічого мені не забороняли, ми завжди були в діалозі, і це, мабуть, породжує довіру.

- Вашій Соні скоро 11. Як ви з нею вибудовуєте стосунки? Ви так само їй подружка, як зародилося у вас з вашими батьками?

- Я, чесно, роблю все від себе залежне, щоб так було, щоб вибудовувати такі стосунки. Але ми дві дуже емоційні натури. Зараз в неї починається цей прекрасний, чудесний вік, коли просто можна грюкнути дверима (сміється).

Фактично щодня в нас відбуваються якісь емоційні суперечки, але ми все одно перебуваємо з нею в діалозі. Ми завжди просимо одна в одної вибачення, ми завжди говоримо, що любимо одна одну. Ми все обговорюємо. Нема такого, щоб ми мовчали чи щось замовчували. Сподіваюся, в нас будуть такі дружні стосунки, коли вона виросте. Але, знаєте, як кажуть: тільки ти народився, збирай вже на психолога, бо в тебе є батьки (сміється). Мабуть, десь я теж маху даю.

- У вас зараз велика театральна родина. У Ігоря вся родина - актори, ви з татом. А Соні цікаве акторство? Чим вона цікавиться?

- Ким вона захоче бути, тим вона і буде. Ніхто її нікуди не тягне і не заставляє. Вона наразі каже: «Ні-ні-ні, театр – це взагалі не моє». Але дивлячись на неї, на її поведінку, як вона і гримаси корчить, і співає, є вірогідність, звісно, що може вляпатися в цю мистецьку історію. Але це її шлях, хай думає. В неї зараз немає чіткого бачення, ким би вона хотіла бути. Їй подобається і малювати, і грати, і ще щось. Вона в нас натура різнопланова.

Намагаюсь знайти діалог зі своїм критиком і почати хвалити себе

- Як ви згадуєте свої юні роки? Тато - зірка. Як вам було бути донькою Вертинського? Оці штампи - будь не гірше відомого батька, неси прізвище з гідністю і таке подібне, - накладають тягар?

- Вже зараз я можу сказати, тобто вже скільки років пройшло, що мене ніхто так не виховував, мені ніколи батьки такого не казали. Але в мене дійсно було відчуття, що я ні в якому разі не маю зганьбити прізвище тата. І якщо я вже пішла в цю професію, то хочу, аби мене цінували за мої заслуги, а не за татові. От я собі вбила це в голову і дуже багато років була вірна цьому принципу, все робила крізь призму цього. Це теж така історія, яка тебе грузить неймовірно. Це камінь на шиї. Ти увесь час перфекціоніст і ніколи не задоволений. Тобі завжди здається, що можна краще, що ти можеш бути ліпшою. Тобто оцей внутрішній критик, який сидить в тобі, ніколи тебе не хвалить. Він завжди тільки гризе.

Тому сьогодні я намагаюсь знайти діалог зі своїм критиком і почати хвалити себе, казати, що я молодець. Оглядаючись назад, коли мені вже 35, думаю, в мене хороша театральна кар'єра. Я знаю, що багато, якщо не всі мої здобутки, - це мої сили, мій час, мої недоспані ночі. Я дійсно виборювала все своєю працею.

- Умовно кажучи, тато ніколи не ходив і не казав: «Це моя донька, ставте її на перше місце»?

- Ніколи такого не було. Ви навіть у тата можете запитати, скільки разів, коли я ще тільки навчалася, він мені пропонував: «Може, я тобі допоможу?» В сенсі - послухаю твій текст, може, щось підскажу. Я завжди відмовлялася і казала: «Прийдеш на прем'єру, і мені буде цікава твоя думка». Мені було важливо самій все зробити.

- А він часто ходив до вас на прем'єри?

- Весь час, на всі прем’єри. За винятком, якщо він працював чи був у від’їзді. Поки була жива мама, я тоді ще навчалася в університеті, вони обоє були на всіх моїх екзаменах.

Тато взагалі дуже вдячний глядач, він завжди дуже тішиться, радіє всьому.

Він ніколи не критикує. Може лише сказати: «Можливо, якби було так, було би краще». Але це теж дуже рідко.

- Ви, гадаю, дивилися інтерв’ю тата Аліні Доротюк. Про вашого чоловіка він сказав так: Ігор – бог, він вражає і зачаровує своїм талантом, і що ви поруч з ним розквітли, стали дуже ефектною. Так він про нього говорив, наче вони стали ліпшими друзями.

- Я б не сказала, що вони два ліпших друга, тому що у тата в принципі своє бачення дружби. Тато взагалі небагато говорить. Він завжди був за дію, у нього любов - це вчинки.

Тобто ти можеш дивитися по його вчинках, що означає любов і прийняття. Тому я бачу, наскільки він зараз розслаблений по відношенню до мене. Немає такого, як було раніше: може, тобі з тим чи з тим допомогти, може це, а може се. Раніше він завжди був дуже знервований. А зараз дуже розслаблений. Він, як мені здається, бачить, що з цією людиною йому не страшно вже мене залишити, що я під опікою, під крилом.

- У вас взагалі склалися в родині прекрасні стосунки. Я бачу на сімейних знімках маму Ігоря – акторку Тетяну Печенкіну. Це велика радість, що так.

- Так. Я ж уже досить доросла людина. Якщо я в стосунках з цим чоловіком, це не означає, що я маю бути в дуже хороших стосунках і з усіма іншими. І це нормально. Це не означає, що я погана чи хтось інший поганий. Просто не завжди з кимось складаються відносини.

Мені, слава Богу, пощастило. Я називаю її мамочка Таня, у нас дуже теплі стосунки. Ми списуємось, зідзвонюємось, я завжди запитую, як вона себе почуває. Можливо, це тому так, що і мою маму звали Таня. Це для мене свого роду наче знак. Знак - не знак, не знаю, але мені це важливо. Я дуже ціную маму Ігоря.

- Під час однієї з російських атак постраждав будинок Тетяни Костянтинівни, її донька, Катя Рубашкіна, розповідала про це в сторіз. Як з її помешканням?

- В неї вибило вікна – вилетіло чотири склопакети. Зараз ми займаємось документами, збираємо всі папери, щоб було хоч якесь відшкодування коштів. Слава Богу, вона жива, здорова і нетравмована. Це найголовніше. Якби влучило чуть-чуть правіше, не знаю, що було б. У інших людей взагалі жахливо з квартирами.

Якщо хочу - вдягаюсь гарно, навіть вдома

- Які сьогодні найбільші мрії у Ксенії Вертинської? Як ви себе наповнюєте? Дозволяєте собі мріяти? 

- Я дійсно вважаю, що це необхідність сьогодні. Хай кожен називає це як захоче - мрія, цілі, бажання. Це дуже важливо, бо це не дає тобі падати в тотальний мінус, дивлячись на все, що відбувається навколо. Себе треба витягувати. Тому, звісно, я собі ставлю цілі. Іноді це щось найелементарніше, але це теж кроки. Наприклад, мені було потрібно купити Соні ліжко. Я ставлю собі цю задачу, збираю гроші на ліжко. Купила ліжко – і радію. Далі - наступна задача.

Мені б дуже хотілося мати дім. І я про це мрію, бо це спонукає мене до руху, не зупинятися. Тому, чесно, щодня ставлю собі якісь підзадачі, задачі і потрошечку намагаюсь до них рухатись. Бо якщо цього не робити, зовсім невесело.

- Або просто взяти і купити собі красиву сукню. Ви розповідали в Instagram, як вирішили купити собі красиву сукню - для себе, зробити собі приємне, підняти настрій.

- Я вам більше скажу, і це не тільки для інстаграму, я її дійсно вдягаю вдома. Під час війни ти дуже багато речей починаєш цінувати. Коли ти розумієш, що життя в нас одне, то чому я маю собі відмовляти в якихось речах? Якщо хочу - вдягаюсь гарно, навіть вдома. Звісно, можна і в розтягнуту футболку одягтися, але я хочу в сукню. І не просто ходжу в цій сукні, я реально готую борщ чи ще щось, в мене ж немає кому це все робити. Але це приносить мені насолоду і піднімає настрій.

- Це правильне ставлення до речей. Нас, які росли в 90-ті, зазвичай вчили -  це тобі на вихід, це - на свята. І важко вибити це з себе, зрозуміти, що і борщ можна готувати в красивій сукні і не боятися замаститися.

- Це питання звички насправді. У всіх нас була така штука. І посуд був – святковий і несвятковий (сміється). Я б'ю посуд тільки так, і ніколи не жалкую, що він б'ється. Це привід купити новий. І це круто. Так само з одягом. Якщо чогось не ношу, віддаю або друзям, або на гуманітарну допомогу. І це теж класно. Значить, в тебе звільнилося місце. Я ще вірю в різні енергії. Відповідно, в тебе з'явиться щось нове, щось зовсім інше, бо в тебе змінюються і смаки, і фігура…

Мабуть, важливо просто слухати себе. Це не означає, якщо в мене немає настрою, я, як ідіотка, одягаю вечірню сукню і готую борщ. Звісно, ні. Але себе треба до цього привчати - не можна завжди йти на повідку своїх емоцій, своїх відчуттів, бо не завжди це приводить нас до бажаного результату.