Мовчать про катування, але звітують про нейтральність: як Червоний Хрест провалив свій мандат в Україні

Історія Міжнародного руху Червоного Хреста — це водночас історія людського гуманізму й дипломатії. І навіть точна дата його народження показує, що між добрими намірами й офіційними рішеннями завжди є проміжок.

Усе почалося в лютому 1863 року, коли в Женеві п'ятеро швейцарців — Жан Анрі Дюнан, Гюстав Муаньє, Луї Аппія, Теодор Мануар та генерал Гійом Анрі Дюфур — створили невелику комісію. Її метою було знайти спосіб надавати допомогу пораненим під час війни, незалежно від того, на чиєму боці вони воюють. Ідея народилася після того, як Дюнан став свідком кривавої битви під Сольферіно у 1859 році — десятки тисяч поранених солдатів лежали без медичної допомоги, а держави не мали механізмів для гуманітарного втручання.

Але офіційним днем народження руху вважають 29 жовтня 1863 року — у Женеві зібралися 16 держав і низка гуманітарних організацій — саме тоді ухвалили рішення про заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), прийняли символ — червоний хрест на білому тлі, і визначили принципи нейтральності, гуманності та незалежності.

Відтоді МКЧХ вважають "совістю війни": він має офіційний мандат, закріплений Женевськими конвенціями, відвідувати полонених, допомагати цивільним і контролювати дотримання гуманітарного права. Його прапор — універсальний знак захисту, який повинні поважати всі сторони конфлікту.

Але в ХХІ столітті цей символ, здається, потьмянів.

Під час повномасштабної війни Росії проти України саме Червоний Хрест став об’єктом гучної критики. Українські військові, волонтери й родини полонених звинувачують МКЧХ у пасивності, закритості та подвійних стандартах. Організація, яка колись була синонімом гуманності, нині дедалі частіше сприймається як бюрократичний апарат, що "не бачить" очевидного зла.

Повномасштабне вторгнення в Україну: про що звітує Червоний Хрест

За 2024 рік МКЧХ звітує про відчутні, хоч і не завжди помітні публіці речі.

За їх даними, понад 2,7 млн людей отримали або поліпшили доступ до базових послуг — води, тепла й електрики — через підтримку комунальних підприємств; енергосистеми відновлювали в Чернігові й Запорізькій області, теплотраси — у Миколаєві, модульні котельні встановлювали у Харкові.

Щонайменше 5,9 тис. домогосподарств одержали матеріали чи гроші на ремонт житла. На лінії охорони здоров'я — регулярні поставки у 21 лікарню, мобільні бригади первинної допомоги (9 077 консультацій), тренінги з першої допомоги, обладнання для ДСНС і вибухотехніків. Окрема — чутлива — частина: підтримка для ідентифікації зниклих і загиблих — понад 260 тисяч наборів для забору ДНК, розширені холодові потужності бюро СМЕ, навчання 192 судмедекспертів.

Проте, опитані Фокусом українські волонтери та правозахисники розповідають, що допомога Червоного Хреста скорше на папері, а ніж на практиці й з кожним роком війни в Україні вона ще більше скорочується. Але найбільше питань до МКЧХ стосовно українських полонених — і ось тут з'ясовується те, що може підірвати вщент всі принципи гуманності Червоного Хреста.

Полонені — головний тест, який МКЧХ не пройшов

Саме тут — найбільше суспільного болю. Українська влада та родини полонених роками критикують МКЧХ за відсутність доступу до місць утримання українців у РФ, насамперед — до колоній і СІЗО, де фіксують катування. Після російського теракту в Оленівці 2022 року МКЧХ так і не потрапив до місця злочину, що стало символом безсилля "конфіденційної дипломатії".

У 2023–2025 роках МКЧХ повідомляв про відновлення (хоч і обмежене) візитів до полонених "з обох боків", але без розбивки за національністю — що викликало роздратування Києва: за оцінками українських посадовців, більшість відвідувань припадає на російських військовополонених в Україні, тоді як доступ до українців у РФ — епізодичний і вкрай неповний. Окрема місія ОБСЄ 2025 року задокументувала саме "обмежений доступ" МКЧХ до українських полонених у Росії — це вже не риторика, а констатація міжнародних експертів.

Ветеран війни, громадський активіст і юрист Олег Симороз розповідає Фокусу, що зі слів українських військовополонених, представники Червоного Хреста чудово працюють у Росії — але з українськими полоненими поводяться, як нелюди. Це говорить саме за себе: "їхня "місія" фактично перетворилася на присутність поруч із терористами".

Позиція самого Міжнародного комітету Червоного Хреста, втім, залишається незмінною: у своїх офіційних коментарях організація посилається на "обмеження мандату" та "відсутність гарантій безпеки" для персоналу на території Російської Федерації. У кількох інтерв'ю представники МКЧХ підкреслювали, що кожен візит до полонених потребує письмового погодження обох сторін конфлікту, і якщо держава не дає дозволу — "фізично потрапити туди неможливо". Вони наголошують, що "ведуть постійний діалог із російською владою" і "не припиняють спроб забезпечити доступ до всіх утримуваних українців".

Але українське суспільство дедалі менше готове приймати такі пояснення. На фоні тисяч свідчень про тортури, насильство й розстріли у полоні, фраза "ми ведемо діалог" звучить майже як насмішка.

Критика лунає і з боку українських посадовців. Омбудсмен Дмитро Лубінець неодноразово закликав МКЧХ "перейти від дипломатії до конкретних дій". У зверненні до Женеви він зазначав, що "жодна міжнародна структура не має такого мандату, як Червоний Хрест, але жодна не демонструє такої бездіяльності". Колишній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба теж висловлювався жорстко:

"Якщо МКЧХ не здатен виконати свою головну функцію — захищати військовополонених, тоді ця система потребує переосмислення".

За словами правозахисників, конфіденційність, на якій наполягає МКЧХ, перетворилася на зручну "зону тиші", де ніхто не може перевірити, що саме робить організація. Але їхня тиша — це частина російської інформаційної гри. Коли світ не знає, що відбувається в російських колоніях, Росія виграє. І поки МКЧХ посилається на нейтральність, росіяни спокійно катують полонених.

У квітні 2025 року правозахисники передали до штаб-квартири організації у Женеві відкритий лист, підписаний понад 200 родинами полонених. У ньому — прохання оприлюднити реальну статистику візитів до утримуваних, вказати кількість українців, яких бачили представники Червоного Хреста, і пояснити, чому ці дані приховуються. Відповіді так і не було.

Тим часом в Україні триває власна робота з пошуку і повернення полонених — переважно силами військової розвідки, волонтерів і міжвідомчого координаційного штабу. І тут ще раз проявляється контраст: там, де держава діє під постійним ризиком, міжнародна організація відмовчується, ховаючись за мандат.

Підрив Каховської ГЕС: як Червоний Хрест "переживав" за людей

Коли Міжнародний комітет Червоного Хреста опинився у публічній площині через підрив Каховської ГЕС, ситуація для організації перетворилася не просто на виклик — а на ще один тест довіри. У перші години після катастрофи українська влада та громадськість очікували на бурхливу, видиму реакцію гуманітарного сектору, тим часом як Червоний Хрест обмежився стандартним формулюванням про "підтримку" і "доставку допомоги". У своєму офіційному коментарі МКЧХ зазначив:

"Ми підтримуємо Товариство Червоного Хреста України й місцеву владу… їхні команди уже евакуювали сотні людей… наша основна увага — доступ до води".

Але громадська реакція в Україні була гострою: президент Володимир Зеленський заявив, що "шокований реакцією ООН і Червоного Хреста" на підрив греблі.

Цей епізод став символом кризи довіри: коли суспільство чекає на рішучі, помітні кроки — а бачить процедури, формулювання про "доступ" і "координацію". І питання "де Червоний Хрест?" стало не лише риторичним — воно стало маркером того, що модель гуманітарної нейтральності, скерована на переговори й доступ, може зламатися, коли йдеться про катастрофу такого масштабу.

Питання без відповіді: де Червоний Хрест?

Співзасновник Волонтерського центру UA.HELP Олександр Сапега розповів Фокусу з якою допомогою Червоного Хреста в Україні стикалася його організація.

"За нашою практикою, у перший рік повномасштабного вторгнення ми мали з МКЧХ, мабуть, чотири-п'ять контактів — переважно під час сильних прильотів по Києву. Тоді ми безкоштовно надавали людям плівку для заклеювання вибитих вікон — займаємося цим і зараз, наскільки дозволяють ресурси. Але тоді, у 2022-му, крім нас, цим фактично ніхто не займався. Ми базуємося на Лук'янівці, де часто траплялися обстріли, і потреба була величезна, але також допомагали по всьому Києву.

Представники Червоного Хреста тоді справді працювали на місцях, куди прилітало: роздавали людям їжу, надавали психологічну допомогу — без бюрократії, без заявок. Ми бачили їх кілька разів. Вони помітили, що ми роздаємо плівку, ми сказали, що не вистачає — і вони теж долучилися, почали допомагати людям із заклеюванням плівкою вікон. У цьому плані їхня робота тоді була нормальною, адекватною.

Але це був 2022-й, можливо, ще початок 2023-го. Після того — ми з ними не пересікалися вже. Я говорив з нашою волонтеркою — Ольгою Касьяновою, яка дуже активно працює на звільненій частині Херсонщини — вона каже: "не бачила їх ніде, не було жодних контактів", — розповів Сапега.

У підсумку: попри офіційні звіти, графіки й сухі цифри допомоги, в українських громадах відчуття інше. Люди бачать не масштаби міжнародної місії, а конкретні обличчя — волонтерів, які першими приходять після обстрілів, сусідів, які власним коштом відновлюють будинки, місцевих активістів, які розвозять харчі й медикаменти. І коли поруч із ними немає представників Червоного Хреста, то цифри з Женеви втрачають сенс.

МКЧХ продовжує говорити про "виконання мандату", "координацію" і "нейтральність". Але на четвертому році великої війни нейтральність звучить як розкіш, яку Україна не може собі дозволити. У країні, де кожен день — це боротьба за життя, гуманітарна допомога не може бути анонімною чи умовною. Вона має бути видимою, відчутною, чесною.

Червоний Хрест, який колись уособлював моральний компас людяності, сьогодні стоїть перед вибором: залишитися символом минулого чи відновити довіру, довівши, що його принципи живі не лише на папері. Бо гуманність — це не статус у Женеві й не пункт у звіті, це здатність бути поруч, коли болить. І якщо організація, створена для того, щоб бачити страждання, його не бачить — то світ має право запитати: де Червоний Хрест, коли він справді потрібен?