Трамп карає Путіна, але не заради України

Нарешті. Після місяців зволікань і марних намагань «достукатися» до Путіна Дональд Трамп запровадив перші з початку його другої каденції санкції проти Росії. «Неймовірні» санкції, за його словами.

До «чорного списку» Міністерство фінансів США внесло гігантів російського нафтобізнесу — «Роснєфть» та «Лукойл», на яких припадає левова частка видобутку й експорту нафти з Росії. Усі їхні активи в США буде заморожено, американським фірмам і фізичним особам заборонено вести з ними бізнес. Обґрунтуванням для цього кроку стала «відмова Путіна припинити цю безглузду війну» та ключова роль «Роснєфті» й «Лукойлу» у фінансуванні путінської воєнної машини.

Очевидно, що санкції, запроваджені Вашингтоном, є потенційно болісними й цілять у серце російської військової економіки — її енергетичний сектор, який забезпечує 25% бюджетних надходжень. Це був змушений визнати сам російський диктатор. Утім, ефективність санкцій залежатиме від того, наскільки жорстко та послідовно вони будуть імплементовані американською стороною — на відміну від доволі кволих зусиль із дотримання обмежень, яких докладала адміністрація Джо Байдена. Водночас зауважимо, що попередник Трампа волів уникати санкціонування «Роснєфті» та «Лукойла», побоюючись підвищення цін на пальне, яке б негативно позначилося на рівні інфляції.

Інше важливе питання: чи буде готова команда чинного президента чинити санкційний тиск на іноземні фінансові інституції, які працюють із «Роснєфтью» та «Лукойлом»? Насамперед ідеться про китайські, індійські й турецькі банки. Найближчим часом стане зрозуміло, наскільки сталою є тенденція до скорочення закупівлі російської нафти її основними споживачами — Китаєм та Індією — після оголошення американських санкцій, про що повідомили західні ЗМІ. Найбільшу проблему в цьому сенсі становить Китай. Сі почувається досить упевненим в економічному протистоянні зі США, обидві країни близькі до досягнення торговельної угоди. Не виключено, що за цих умов сюжети, здатні ускладнити досягнення порозуміння (війна в Україні, Тайвань), винесено за рамки переговорів. Важко уявити, що може змусити Сі відмовитися від підтримки Росії. Радше можна очікувати, що Китай та Росія віднайдуть нові способи обходити навіть жорсткі санкції в інтересах їхнього «безмежного партнерства».

Сумніви у здатності та бажанні Трампа посилювати санкційний тиск на Путіна виглядають цілком виправданими через притаманний йому спосіб ухвалення рішень, який я б назвав політико-емоційними гойдалками. «Єдина передбачувана річ у підході містера Трампа до вирішення глобальних проблем, — пише журналіст «Нью-Йорк Таймз» Девід Зангер, — це те, що він становить непередбачувану суміш із інстинктів, образ та его. Дуже мало фактів свідчать про те, що його істерики, розвороти та зміни позицій обумовлені стратегічними міркуваннями та є продуманими, як іноді стверджують його прихильники. Вони радше є похідними від його імпульсивності, настрою й обставин».

Нинішні критичні висловлювання Трампа щодо Путіна та Росії суперечать його попереднім висловлюванням, які можна було оцінити як поблажливі й іноді навіть компліментарні. Сучасна зміна тону має крихку базу: в її основі — роздратування, навіть розлюченість Трампа непоступливістю кремлівського очільника, його зухвалою поведінкою. Навіть переконавши президента США під час саміту на Алясці відмовитися від узгодженої з європейцями вимоги щодо припинення вогню на користь міфічних «мирних перемовин», Путін не виконав жодної з даних Трампу обіцянок.

Трамп не може не розуміти, що це шкодить його репутації як усередині США, так і зовні, його претензіям на те, щоби бути визнаним «директором всесвіту». Уражене самолюбство спонукає президента США шукати засоби впливу на Путіна, щоби примусити останнього погодитися на припинення вогню у війні, яку Трамп хоче зупинити за всяку ціну, отримати лаври миротворця та зосередитися на вирішенні важливіших для нього питань.

Саме такі міркування є стимулом для дій Трампа на українському напрямку. Він не вважає Україну стратегічно важливою для США й не бачить, як наш опір російській агресії впливає на американські безпекові інтереси або чим Україна може бути цікавою для економіки США й американського бізнесу (за винятком «мінеральної» угоди). Для нього війна в Україні є конфліктом, який «не стосується» Сполучених Штатів.

Він не сприймає її крізь призму боротьби жертви агресії проти агресора, тим більше — демократії проти диктатури. Складається враження, що протистояння нашої держави країні, яка значно перевищує її за військовим і ресурсним потенціалом, викликає у Трампа нерозуміння, оскільки це суперечить його уявленню про світову політику, правила якої мали б визначати виключно великі гравці. Таких висновків, зокрема, можна дійти, уважно прислухавшись до заяв Трампа під час публічної частини останньої зустрічі американського лідера з українським керівництвом, не кажучи вже про те, що відбувалося під час президентського «сам на сам» (якщо вірити Financial Times).

Тож зарано аплодувати зміні курсу Трампа щодо Росії та російсько-української війни. Втім, хотілося б бачити в подіях останнього тижня свідчення того, що президент США починає розуміти: досягнення миру в Україні й отримання ним Нобелівської премії неможливі без радикального підвищення ціни, яку Путін має платити за продовження війни — ціни військової та фінансової.

У цьому контексті суттєвими виглядають дві речі. По-перше, жорсткий та послідовний санкційний тиск на Росію, про який ішлося вище, включно із застосуванням вторинних санкцій та конфіскацією або іншим використанням в інтересах України (на кшталт європейської пропозиції) заморожених у США російських державних активів. По-друге, безперебійне функціонування механізму продажу Україні американської зброї та військової техніки (за гроші європейських членів НАТО) та обміну розвідданими.

Слід зауважити, що не до кінця зрозумілою є ситуація з наданням Сполученими Штатами дозволів на завдання ударів по цілях на території Росії ракетами далекого радіусу дії, отриманими Україною від західних партнерів. У відповідь на повідомлення The Wall Street Journal про послаблення обмежень Трамп розмістив на своїй платформі пост із запереченням будь-якої причетності США до «цих ракет». Удари вглиб російської території набувають особливої ваги за умов ракетно-дронового «армагедону», який рашисти намагаються влаштувати населенню України.

Намагаючись передбачити можливу еволюцію української політики Трампа, необхідно весь час тримати в полі зору чинник Путіна. З одного боку, його зухвалість стала тригером великого роздратування Трампа й запровадження санкцій. З іншого — не варто недооцінювати вміння Путіна розмовляти з Трампом і впливати на нього попри образи з боку американського президента. Коли хазяїн Кремля відчуває, що невдоволення з боку Трампа сягає позначки, близької до точки кипіння, він ініціює контакт у вигляді телефонної розмови, під час якої висуває ідеї, що мають зацікавити господаря Білого дому, наприклад, про грандіозні економічні проєкти чи проведення двосторонніх самітів із порядком денним, що виходить за межі тематики війни в Україні.

Для нейтралізації спільного з європейцями тиску на Путіна з метою припинення вогню було використано саміт на Алясці. Після заяв Трампа про «Томагавки» виникла ідея про зустріч у Будапешті. Коли її було скасовано й запроваджено санкції, до Вашингтона з пропагандистською місією відрядили Кіріла Дмітрієва. За інформацією ЗМІ, місія була невдалою, але бажання переформатувати відносини з Росією та розмовляти з Путіним як із партнером у Трампа та його оточення, мабуть, досі не зникло. Доки ця небезпечна ілюзія існуватиме в трампосфері, не можна виключати нових зиґзаґів та розворотів в українській політиці чинної американської адміністрації.