/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F81%2F0a63f63369105dd61d2fc2d489bb5220)
Контекст, запобіжники, білосніжні пальта. Як журналісти посварилися через професійні стандарти «Бабеля»
Контекст, запобіжники, білосніжні пальта. Як журналісти посварилися через професійні стандарти «Бабеля»
Почалося все з того, що редакторка відділу політики «Дзеркала тижня» Інна Ведернікова прочитала оновлені стандарти видання «Бабеля» і надихнулася на лонгрид. Починався він із такого речення: «Коли стандарти підміняють мислення».
Смайлик вона, звісно, поставила, та Антоніна вже налаштувалася на палку дискусію. Загалом, пише Інна, стандарти у колег такі собі непогані, але часом – лише на папері, а не в житті. І наводить 31-ий пункт (загалом їх 56), який нам мовить, що:
Думка Ведернікової у тому, що в реальності такі правила можуть виявитися пасткою, бо життя – штука складніше. Ось її детальна аргументація:
«У живій країні все складніше.
Що це таке? Це коли, спостерігаючи за тим, що відбувається з інституціями, гілками влади, суспільством тощо, ти розумієш причини й улавлюєш наслідки. Тобто аналізуєш факти й події, оцінюючи те, що відбувається. А якщо ти робиш це багато років — ти носій тієї самої інституційної пам’яті, яку ми хочемо бачити в державних інституціях і яка забезпечує спадковість політик.
Таким чином, розуміння політичного контексту допомагає правильно складати пазли, щоб окремий епізод подій був вписаний у загальну картину. Тоді політичний контекст може пояснити читачу, чому одні й ті самі політичні кроки призводять до різних результатів у різних країнах або в різний час. Чому, наприклад, у тій самій Польщі ліквідація Антикорупційного бюро, про яку нещодавно оголосили, не матиме таких наслідків, як в Україні.
Тому якщо дивитися на історію з НАБУ і САП, виходячи з політичного контексту, вона виглядає, м’яко кажучи, інакше, ніж у 31 пункті стандартів «Бабеля». Тобто ми маємо справу не з одиничним «технічним рішенням» урізання повноважень двох інституцій, а з ланкою в ланцюгу кроків, що розмивають незалежність усієї антикорупційної системи, яка вже наростила м’язи й дотяглася до ядра влади (навіть маючи серйозні законодавчі перепони): обшуки й арешти детективів, тиск на НАБУ і САП, контроль кадрових процедур, публічні атаки на керівників.
І все це на тлі жорсткої концентрації влади в руках президента в умовах воєнного стану, абсолютної несуб’єктності уряду й парламенту, посилення впливу спецслужб, що перетворилися на селективно застосовуваний політичний та економічний інструмент Банкової, розпад нереформованої правоохоронної системи, відсутності справедливого суду.
І це — політичний тренд. І завдання журналіста — побачити тренд, а не лише пункт у документі.
Без контексту все виглядає безпечним. Звісно ж, у законопроєкті, який парламент безмовно проголосував за командою Банкової, немає слів «авторитаризм», «контроль» чи «залежність». Але чи означало це, що все гаразд? Адже саме так і працює політична ерозія: поступово, без гучних формулювань, через зміну процедур і підпорядкувань.
Якщо ми не будемо називати речі своїми іменами, посилаючись на «нейтральність», то просто станемо частиною процесу, який описуємо. А суспільство, не отримавши пояснення, сприйматиме такі рішення як норму. А потім дивуватиметься, звідки взявся авторитаризм.
Але у нашому випадку медіа й громадські активісти дали суспільству пояснення, і ми отримали «картонний протест», який змусив президента зробити крок назад.
Так працюють причини й наслідки — навіть на короткій часовій дистанції. Тобто контекст — теж факт.
Контекст перевіряється так само, як документ. Його видно в повторюваності дій, зміні процедур, реакції інституцій, у тому, хто мовчить, а хто діє. Якщо ми боїмося назвати тренд авторитарним, поки його не зареєстрували офіційно, ми не захищаємо стандарти — ми підміняємо їх формальністю. Факт без контексту — це не інформація. Це відмова від сенсу та інформування».
Правду кажучи, ваша Антоніна з Інною згідна. І як журналістка, і як частина аудиторії. Коли я занурююся у не дуже знайому, а то і зовсім незнайому тему, то хочу аби мені, крім сухих фактів та висновків, дали саме контекст. Саме в аналітичних матеріалах – не лише в авторських колонках. Це, якщо хочете, мій життєвий висновок. Щоправда, я повинна довіряти журналісту, який мені цей контекст пропонує, і бачити, що він намагається бути неупередженим. Відповідно, це людина, яка дбає про свою репутацію та не є байдужою до теми, яку висвітлює. І ще я часто бачу, як цього контексту бракує читачам, які раніше не надто цікавилися культурою. Сухої аналітики буває замало, аби пояснити щось глобальне.
Також я цілком підтримую ось цю думку: «Якщо ми боїмося назвати тренд авторитарним, поки його не зареєстрували офіційно, ми не захищаємо стандарти — ми підміняємо їх формальністю». І тут вже говоритиму як журналістка. Коли головою Держкіно стала Марина Кудерчук, контекст нам чітко говорив, ба навіть кричав, що кіноіндустрії – гайки. Це і практичо відсутність у пані Марини досвіду роботи у сфері кіно, явно мутний конкурс із, таке враження, втручанням Офісу президента з метою пропихнути свого зручного кандидата, коментарі багатьох джерел про байдужість нової очільниці до кіно в принципі.
Цього всього, згідно стандартів «Бабеля», давати в аналітичному матеріалі не можна. Лише в авторській колонці. Принаймні, я так усе це трактую. Бо про вплив ОП на конкурс ХЗ взагалі – доказів у нас немає, а лише здогадки. Нагадаю, у фінал конкурсу пройшла єдина кандидатура – продюсерка Юлія Сінькевич, яку підтримувала велика частина індустрії. І не пройшов режисер «Слуги народу» Олексій Кірющенко. Але Юлія посаду не отримала, бо не пройшла фінальну співбесіду – їй закинули невміння керувати колективом. Чому? Людина була генпродюсеркою Одеського кінофестивалю. Оголосили другий конкурс, в якому теж брали участь авторитетні кіношники, але виграла Марина Кудерчук.
Також у «Бабеля» серед стандартів є пункт 24: «За жодних обставин анонімні джерела не можуть оцінювати (давати свою точку зору на) експертність, репутацію або моральні якості інших людей. Ця умова є запобіжником для зловживання анонімністю».
Тобто, якщо я поговорила з 10, 15 і більше людьми, яких вважаю поінформованими, і вони однозначно (але не під запис) стверджуватимуть, що ось той і той має погану репутацію у сфері (чи навпаки – котик, зайчик), то послатися у матеріалі на них я вже не можу. Бо вони анонімно дають характеристики репутації. Нічого собі! У мене тоді, шановні, уся робота полетить.
Хай там як, українському кіно справді прийшли гайки. Слава богу, не остаточні, але галузь із такої, яка дуже динамічно розвивалася, зазнала серйозної стагнації. І це було зрозуміло з контексту ще у 2020 році. Про зашквари Держкіно цього періоду почитайте тут, тут, тут, тут, тут. Могла б ще накидати, але і з цих матеріалів усе ясно.
Так, але перейдімо до відповідей очільників «Бабеля». Ой, тільки дам вам трохи контексту, без якого – нікуди. Та ви, напевне, й без мене все знаєте. З одного боку видання шанують багато читачів і це було дуже помітно після допису головної редакторки Катерини Коберник, в якому вона розповіла, що церез помилку Монобанку «злетіли» усі підписки на видання. Тоді у коментах було багато підтримки та обіцянок ще раз підписатися на щомісячні донати.
З іншого боку – і до Катерини, і до її заступника Гліба Гусєва можна спостерігати дуже поширену, яскраву емоцію роздратування та іронії. І у журналістській тусовці, і черед читачів. Керівників «Бабеля» постійно називають «білими пальтами» за (як багатьом здається) постійне вивищення над іншими та вже навіть якусь карикатурну хвалькуватість. Яка взагалі не балансується самоіронією. А також часті твердження, що усе навколо погано, непрофесійно – не то шо ми. Припускаю навіть, що це може відштовхувати частину потенційної аудиторії.
Ось навіть у цій історії натяки ми бачимо на самому початку. У коментах Катерини та Гліба до допису Інни маємо такі фрази: «Дякую, що прочитали повністю — це рідкість. Більшість дискусій закінчувались на обговоренні заголовку» та «Привіт! Схоже, це перший критичний розбір по суті». Ну а самі стандарти на сайті «Бабеля» починаються так: «Журналіст «Бабеля» служить місії видання: бути голосом здорового глузду в суспільстві, яке відчуває сильний його дефіцит».
Але не подумайте, що ваша авторка усе це засуджує. Бо, знаєте, жоден «Бабель» не дотягнеться до бундючності Антоніни. Я вам вже колись казала, що маю не просто біле пальто, а два білі пальта і білу шубу. Ну, аби вже усім було чітко зрозуміло, що я тут стою красіва та розумна.
А ось інші – засуджують. Просто якісь заздрісники, я вважаю. Твердять, що ось це вивищення, зацикленість на стандартах, те-се їх дуже насторожує. Мовляв, така схема нагадує їм відмінників, яким важить отримати лише гарну оцінку, але не знання. Бо перше далеко не завжди дорівнює другому. Формальний погляд каже нам про зворотнє, а ось емпіричний досвід штовхає до більш складних висновків.
А ось самі керманичі «Бабеля» наполягають, що шанують свою аудиторію і готові перед нею нести відповідальність. А зокрема для цього і потрібні стандарти, причому чіткі. Аби читачі могли тикнути пальцем журналістам на помилку та обгрунтувати свої претензії якимось із пунктів стандартів.
Інна відповіла так.
У коменти включився експерт з інформаційної безпеки Дмитро Золотухін.
А ось що написав у коментах заступник головної редакторки Гліб Гусєв.
Там з Глібом сперечаються, але це ви вже самі подивіться. Загалом, як мені здається, саме тут і Гліб, і Катерина відповідають доволі френдлі та аргументовано. Також свою думку щодо розуміння контекту написала політична журналістка «Бабеля» Оксана Коваленко.
Інна Ведернікова не погоджується ані стосовно визначення ярликів, ані завдань журналіста.
Я чекала, коли це станеться і це сталося – «Бабелю» нагадали їхній матеріал із назвою «Блогери в X дві години натякали, що на фронті сталося щось жахливе. Виявилося, мова про загибель бійця Петриченка. Що це було — людські емоції чи накрут?». Він викликав цілу бурю у тому ж Х: «Бабель» розкритикували так, що аж писали про категоричну відмову давати їм коментарі у майбутньому. Нагадайте собі цю історію ось тут. Редакція видання тоді з критикою категорично не погодилася.
Як на мене, то цей випадок був значною мірою і про етику, адже тема – вкрай делікатна. З одного боку, реакцію блогерів може і можна було б якоюсь мірою назвати накрутом, бо вона викликала паніку і купу версій. З іншого – йдеться про людину, загибель якої, безумовно, є трагедією. І якщо вже братися за такого штибу проблематику, то підоходити до тексту й заголовку варто з максимальною емпатією та зваженістю. А це вже у стандартах не пропишеш. Безліч моментів в роботі журналіста справді неможливо визначити чіткими, сухими правилами.
Менше з тим, дискусія, як на мене, дуже важлива і йшла вона доволі аргументовано та цікаво. Усе ж, стандарти, редакційна політика, правила – необхідні. Не будемо заперечувати, що у буремні часи журналістів часто «заносить», аж до того, що у новинах (одному з найбільш стриманих форматів) ми починаємо вдаватися у занадто вже недоречну емоційно забарвлену лексику штибу «русня», «орки», «московський карлик» тощо.
А ось шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова, коли вичитувала цей текст, то сказала вам усім передати і її думку: «Стандарти Бабеля – в цілому ок, але сформульовані навіщось на дуже чутливих прикладах та зчитуваній адресній критиці підходів окремого видання. А не на нейтральних прикладах, далеких від сьогодення, що було б доречніше як для документу. А далі вже поганий присмак від подальшого явного вивищування власного видання над іншими. От цього не треба було б робити».
На превеликий жаль, ця дискусія виявилася доволі локальною і у неї включилося дуже мало колег. Ну а ще вона швидко зійшла нанівець. І ось чому. Інна Ведернікова написала ще один лонгрид, бо, за її ж словами, стільки тексту не помістилося у коментарі. Він важливий – почитайте. Інна детально пояснює свою позицію на прикладі історії з НАБУ і САП. Чесно кажучи, велике задоволення стежити за професійною суперечкою, в якій поважають опонента. Також Інна обіцяє, що «Дзеркало тижня» опублікує і свої стандарти.
У коментах – знову відповіді Оксани Коваленко та Гліба Гусєва. Ну і, зрештою, заступник головредки «Бабеля» фігачить лонгрид і собі. Сорі, ми тут собі дозволяємо емоційно забарвлену лексику, контекст, підтекст і особисті судження – спеціально навіть помаркували матеріал як «колумн».
Гусєв у своєму дописі розповідає коли, як і чому склав ці стандарти. Чим надихався і як адаптував до український реалій:
«За сім років «Бабель» накопив непоганий редакційний досвід. В першу чергу — це досвід власних помилок, досвід набиття шишок. Крім того, за ці сім років я встиг сходити на «темну сторону»: майже півтора роки я працював в державній пропаганді. Я пережив чотири етапи відношення до пропаганди: нерозуміння, захват, відразу та розчарування. Але цей досвід дав мені можливість побачити, що пропаганда дійсно працює (хоча і не так, як уявляє більшість людей), і що вона отруїла не тільки державні, але й якісні незалежні медіа.
Одним зі способів боротьби із отрутою пропаганди я бачу публікацію стандартів».
Наче усе норм – навіть білого пальта немає. Але допис перепостила Катерина Коберник зі своїм невеличким коментарем. І вже тут я трішки почала переживати за ексклюзивність своєї білої шуби. Та й не скажу, що дискусія ця була великою – усе ж тема виявилася досить складною (чи не цікавою) значній частині медійників.
На цьому моменті вже навіть ваша терпляча Антоніна засмутилася. Особливо коли зайшла у коменти. Там Гліб і Катя на зауваги цілком реальних людей відповідають, що не спілкуватимуться з чатом gpt! Дмитро Сидоренко, наприклад, ніякий не чат, а кінокритик. Він і мене приходить підколювати, коли що. Але досі не забанений. Діма, цінуй мою великодушність! Розумію, що такі підколи не завжди приємні, але я десь там вище писала про самоіронію.
Але ж нам було сказано, що стандарти пишуться зокрема для того, аби читачі «Бабеля» мали змогу вказувати редакції на помилки. Та, виявляється, це не має жодного сенсу, якщо у відповідь читачам казатимуть: «А ви хто взагалі такі? Ми з ШІ не спілкуємося». Звісно, можна не погодитися із зауваженням, але ж не хамити.
Ось одразу зацитую допис Гліба:
«В першу чергу, стандарти — це наша декларація відповідальності перед вами. Вони виписані достатньо чітко, щоб нас можна було перевірити та вказати нам на наші помилки відповідно до критеріїв, які ми ж самі встановили. Мені хочеться бачити таку критику. В першу чергу — від людей, які зафіксували такий саме рівень відповідальності.
Але можна і просто накидувати в коментах. Цьом».
Ну, але дідько з ними, з «анонімами». Диви які токсичні. Але Інна Ведернікова такий вайб теж щось не зацінила.
А далі у коментах взагалі все сумно. Хоча, напевне, цим і мало закінчитися.
А ось посилання на цей матеріал, про який згадує Катерина. Називається «Усі обговорюють дослідження "Дзеркала тижня" про перемовини з Росією та ухилянтів. Соціолог Тимофій Брік каже, що висновки журналістів хибні, і ось чому».
Ну, якщо добраніч, то добраніч. Нарешті логічний фінал. На цьому ваша Антоніна закриває ноут і йде по корм Сарі. Це моя кішка. Ясна річ, біла. Точніше навіть біло-срібляста. Щоб всім засліплювало очі від такого вєліколєпія. Конкуренція – справа серйозна.
Скрини і фото: соцмережі Інни Ведернікової, Гліба Гусєва, Катерини Коберник.