Жінка, яка не боялась Путіна: як Аміна Окуєва перетворила особисту боротьбу на війну за Україну

Сьогодні, 30 жовтня виповнюється вісім років від убивства Аміни Окуєвої — української хірургині, учасниці Революції гідності й війни на Донбасі, прессекретарки батальйону імені Джохара Дудаєва. Її ім'я стало запобіжником від амнезії: нагадуванням, що імперська політика РФ має персональну ціну й довгу географію — від Грозного до Києва. Фокус розказує про шлях Окуєвої та аналізує, чи можливе сьогодні виникнення подібних фігур та чому сама російська система постійно відтворює внутрішній спротив.

Аміна Окуєва та її внесок

30 жовтня 2017 року поблизу Глевахи під Києвом кулі наздогнали Аміну Окуєву — українку чеченського походження, волонтерку і боєчиню, яка з 2014-го стала одним з облич міжнародної підтримки України у війні проти російської агресії. Невідомі відкрили вогонь по автомобілю, де були Окуєва та її чоловік Адам Осмаєв. Аміна загинула на місці, Осмаєв дістав поранення. Про напад повідомляли українські та міжнародні видання, тодішні офіційні коментарі не виключали "російський слід".

До фронту вона прийшла як громадська активістка й медик, долучившись до батальйону імені Джохара Дудаєва — формування з чеченських та українських добровольців, створеного у 2014 році. Після загибелі командира Іси Мунаєва під Дебальцевим у лютому 2015-го підрозділ очолив Осмаєв. Сам батальйон воював у низці ключових боїв від Донбасу до 2022 року.

Їхня пара давно була у фокусі російських спецслужб та проксі-структур. У червні 2017-го в Києві стався замах: чоловік, який представився "французьким журналістом", відкрив вогонь по Осмаєву. Окуєва відповіла вогнем і поранила нападника. Згодом українські та міжнародні медіа ідентифікували "журналіста" як Артура (Артура Абдулаєвича) Денісултанова (Курмакаєва), пов'язаного з оточенням Рамзана Кадирова.

Розслідування вбивства Окуєвої тривало роками. У січні 2020 року Нацполіція заявила про затримання частини групи кілерів, ДНК яких збіглися зі слідами на автоматі, з якого розстріляли Аміну. У 2020-му підозрюваному організатору оголосили підозру. Наприкінці 2023-го поліція Київщини повідомила: Угорщина відмовилася видати росіянина Ігоря Редькіна, якого Україна вважає причетним до злочину. У 2025-му МВС анонсувало брифінг щодо "результатів розслідування" і затримання організатора групи. Ці кроки не знімають усіх запитань, але підтверджують: справа не "лежить мертвим вантажем" і має транскордонний вимір.

Контекст, у якому жила і воювала Окуєва, — це ширший феномен кавказьких добровольчих формувань на боці України: окрім батальйону ім. Джохара Дудаєва, від 2014 року діє (з перервами й відновленням) батальйон імені Шейха Мансура, до якого входять ветерани чеченських воєн. У 2022-му підрозділ знов активізувався і працює під управлінням ГУР МО України. Символічно, що у 2022 році Верховна Рада визнала Чеченську Республіку Ічкерія територією, тимчасово окупованою РФ. Це було "політичне повернення" теми чеченського спротиву у публічний простір України.

Як РФ "вирощує" ворогів усередині себе і чи можлива нова "Аміна"

Вбивство Окуєвої — не окремий епізод, а уламок системної мозаїки. З 2014 року Київ став "містом-притулком" для критиків Кремля — і водночас полем небезпечних операцій. Серія замовних убивств і замахів проти чеченських, російських і українських опонентів Москви (від ексдепутата Держдуми Дениса Вороненкова до журналіста Павла Шеремета) створила атмосферу, у якій грань між "державними" і "фриланс-кілерами" розмита, але мотив — звести рахунки з ворогами режиму — незмінний. Історія пари Окуєва-Осмаєв вбудована в цей ряд.

Чи може сьогодні виникнути нова фігура масштабу Окуєвої — харизматична, мотивована досвідом особистої війни з Кремлем і здатна стати обличчям спротиву? Парадоксально, але сама внутрішня політика Росії підштовхує до цього. У 2022–2025 роках найбільш відчутні "тріснуті місця" — Північний Кавказ і насамперед Дагестан, де мобілізація і непропорційні втрати на фронті в Україні вдарили по національній ідентичності та соціальній тканині. На тлі посилення репресій виникають спонтанні, "безлідерні" форми опору — від локальних протестів до саботажу, які системно фіксують аналітичні центри.

Одночасно Кремль підживлює внутрішню ксенофобію та ісламофобію, що видно після теракту у "Крокус Сіті Голл" 22 березня 2024 року: замість адресної безпеки — масові рейди проти вихідців із Центральної Азії, дискримінація на ринку праці й житла. Такі кампанії роблять імперський центр ще більш чужим для мільйонів громадян-меншин — і, як показує історія Чечні, саме з цієї "чужості" народжуються політичні противники Кремля.

Для України це має дві проєкції.

Перша — військово-політична: наявність чеченських (і ширше — кавказьких) добровольчих підрозділів із довгою пам'яттю про війну з Росією додає Києву не лише мотивованих бійців, а й сильний символічний сигнал про "коаліцію поневолених". Історії Мунаєва, Окуєвої, Осмаєва та бійців батальйонів ім. Дудаєва й Шейха Мансура — саме про це.

Друга — стратегічна: коли Київ у 2022-му визнав Ічкерію тимчасово окупованою, Україна фактично вбудувала кавказький вимір у ширшу рамку деколонізації РФ. Це не означає швидкого "параду суверенітетів", але робить появу нових символічних лідерів — людей, подібних до Окуєвої, — політично можливою. Такі фігури зазвичай народжуються на стику особистої біографії спротиву, мережевої підтримки діаспори та історичної пам'яті про визвольні війни. І ці три елементи сьогодні у кавказьких спільнотах існують.

Водночас є й "гальма". Репресивний апарат Кремля працює на випередження, а зовнішні операції проти дисидентів продовжуються — у ЄС убито/атаковано низку критиків Кадирова; свідки у "чеченських справах" гинуть. Це підвищує ціну лідерства і змушує потенційних "нових Амін" діяти конспіративно або в мережевому форматі, без яскравих публічних ролей.

Історія Аміни Окуєвої — це не тільки про особисту відвагу. Це про довгу війну Росії проти тих, кого вона не змогла підкорити, і про те, як український фронт став майданчиком для коаліції народів, що пам'ятають свої війни з імперією. Нові лідери спротиву у РФ можливі — передусім на Північному Кавказі. Але їхня поява й виживання залежать від двох змінних: здатності всередині регіонів породжувати горизонтальні мережі опору — і від того, чи зможе світ нарешті розгледіти не лише наслідки репресій, а й причини, які їх живлять. Окуєва показала, що індивідуальна воля вміє ставати політичним фактором. Саме цю волю Кремль боїться найбільше — і саме вона, попри все, має шанс народжуватися знову.