Чи був Устим Кармалюк українським Робін Гудом: реальна історія героя народних легенд

Ангели і демони «останнього Гайдамаки»

Після смерті Устима Кармалюка від рук подільських поміщиків у 1835 році його життя, як це часто трапляється, стало усіяним різноманітними легендами, міфами та відвертими байками. І якщо з твердженням, що його не брали кулі чи Устим умів перетворюватися на різних тварин усе більш менш зрозуміло, то із різноманітними ярликами, які йому присвоювали, на кшталт народного месника усе трішки складніше.

Народився у Речі Посполитій — виріс у Росії

Устим Кармалюк (за деякими версіями Кармелюк, також ймовірно він сам підписувався Карманюк, оскільки у його дідуся було таке прізвисько через жадібність, а потім уже трансформувалося через помилку писаря) народився весною 1787 року у Подільському воєводстві в Речі Посполитій. Через кілька років його рідне село стало частиною Російської імперії, проте порядки в основному залишалися старими. Земля належала тим же колишнім польським шляхтичам, які поспішно ставали російськими дворянами. Відтак селяни були змушені відробляти панщину на користь пана. У Речі Посполитій йшлося в основному про відробіткову ренту, тобто люди замість того, щоб платити за користування землею, безкоштовно відпрацьовували кілька днів на поміщика. Звичайно, не обходилося без зловживань зі сторони шляхти.

У Російській імперії діяло значно жорсткіше кріпосне право, за яким селяни де-факто були власністю поміщика. Звичайно, колишні польські шляхтичі були не проти упровадити такі правила у своїх господарствах. Також у Росії був чинний рекрутський набір – укомплектування армії із селян. Термін служби становив двадцять п’ять років. Тоді війни велися не оглядаючись на втрати саме рядового солдатського складу, а середній термін життя людини був досить коротким, тож ті кого віддали у солдати рідко поверталися додому. Відтак, у рекрути часто віддавали селян, які проявляли непокірність поміщику або за здійснення дрібних злочинів.

У юнацькому віці Устима забрали служити у двір поміщика Пігловського. По суті дворові кріпаки були на рівні рабів, які обслуговували домашнє господарство. Через кілька років Кармалюка відправили у рекрути і тут знаходимо першу суттєву розбіжність між офіційними документами та народними легендами. Офіційно Кармалюк вкрав віск із місцевої каплички – вкрай огидний з етичної точки зору вчинок. Натомість люди стверджували, що причиною рекрутування юнака була його непокірність поміщику.

Злочини і покарання

Попри усілякі спроби уникнути рекрутчини (є версія, що він для цього навіть вирвав собі два передні зуби), Устима таки відправили у солдати, проте він швидко здезертирував ще з кількома рекрутами і повернувшись помстився поміщику, спаливши його винарню і начебто самого висікши різками. Після цього інциденту шляху назад не було. Кармалюк перетворився на лісового розбійника, ставши нічним жахом для місцевих поміщиків, дрібних шляхтичів, корчмарів та селян середнього достатку. З наступних двадцяти двох років, які зробили його живою легендою не лише Поділля, а й усієї України Кармалюк лише близько семи років провів на волі, а решту часу – в казематах та на шляху додому після втечі із далеких каторг.

Спочатку, коли його вперше спіймали, Кармалюка відправили ще раз до армії, а саме — служити в Криму. Нагадаємо, що це був період Наполеонівських воєн, в яких російська армія брала активну участь. Проте Устиму вдалося звідти знову втекти. Кармалюк повернувся на Поділля і продовжив грабувати місцевих багатіїв.

Вся історія могла закінчитися вже у 1818 році, коли Кам’янецький суд виніс смертний вирок Кармалюку, оскільки деякі жертви його розбоїв помирали від отриманих травм. Проте місцевий губернатор вирішив помилувати розбишаку. Натомість його таврували та заслали до Сибіру, перед тим прилюдно побивши батогами. Всього Устима Кармалюка за життя тричі таврували та понад тисячу разів били батогами, різками та шпіцрутенами.

Прослизати між кулями та ґратами

Тоді йому вдалося втекти під час етапу у в’язниці російського міста В’ятка. Після цього Кармалюк неодноразово попадався владі і постійно втікав із в’язниці Кам’янця, Ніжина та навіть Тобольська. Неподалік останнього Устим опинявся двічі, одного разу здійснивши вкрай зухвалу втечу разом з усіма співкамерниками. У грозову ніч він зняв ґрати і сплівши із сорочок інших ув’язнених канат, який за допомогою каменю закинув за огорожу в’язниці, зробив навісний міст по якому усі вибралися з місця ув’язнення.

Неодноразово засуджений до довічної каторги Кармалюк постійно повертався назад у рідні краї. Постійні втечі та неймовірні способи уникнення покарання породили серед людей легенди, що Кармалюк володіє магічними здібностями. Його авторитет постійно зростав як в кримінальному світі, так і серед селян для яких його злочини проти ненависних шляхтичів та корчмарів були втіленнями вищої справедливості, адже самі селяни жодним чином не могли добитися законного покарання за свавілля, яке часто вчиняли представники цих суспільних станів. Його безпосередні спільники називали його «батьком», а селяни отаманом та «останнім гайдамакою» у пам’ять про повстання проти шляхти, які вирували у цьому регіоні упродовж XVIII століття.

Важливо Як українці Росію колонізували: історія клинів на Кубанi, в Поволжi, на Далекому Сходi

У тридцяті роки ХІХ століття ореол діяльності Кармалюка простягався від Бессарабії та Волині до околиць Києва (усі ці землі входили до Київського генерал-губернаторства). За деякими даними в нападах Кармалюка брали участь близько 20 тисяч селян.

У відповідь було створено спеціальну Галузинецьку комісію з місцевих судів, яка мала розібратися в ситуації та зупинити хвилю насильства. Мабуть, паралельно було прийнято рішення більше не затримувати Кармалюка, який зі звичайного грабіжника поступово перетворювався у політичну фігуру. Вранці 22 жовтня 1835 року Устима Кармалюка було вбито із засідки. Його застрелив вісімнадцятирічний шляхтич Федір Рудьковський. Існує легенда начебто він стріляв у повстанського ватажка срібним ґудзиком замість звичайної кулі. Він справді міг це зробити, адже у першій половині ХІХ століття містичні погляди були поширеним явищем, а Кармалюка через його неймовірні успіхи та численні втечі багато хто вважав вурдалаком, якого можна вбити лише сріблом.

Рудьковського після цього прийняв сам імператор Микола I. Він довічно звільнив юного дворянина від сплати податків та нагородив пам’ятним перснем. Тіло Кармалюка ще кілька днів возили різними селами, демонструючи переляканим селянам. Після цього Кармалюка похоронили у невідомому місці без могили та здійснення християнського поховального обряду. Місце поховання не знайдено й досі.

Галузинецька комісія працювала аж до 1839 року, намагаючись встановити усі деталі історії. Паралельно народом ширилися різноманітні легенди та перекази про Кармалюка. Як часто буває в таких ситуаціях вигадані факти часто замінюють собою реальні події. І якщо розповіді про чаклунство та інші магічні здібності Кармалюка досить легко відсіюються від реальності, то питання ролі Кармалюка саме у соціальних зрушеннях на Поділлі та по Україні в цілому визначити досить непросто.

Лише через десятиліття відомості про цього останнього гайдамаку збирали серед місцевих жителів члени Кирило-Мефодіївського братства Тарас Шевченко та Микола Костомаров. І їм уже розповідали про народного лицаря, продовжувача повстанських традицій часів Гайдамаччини (тривалого періоду повстань проти свавілля шляхти у Речі Посполитій у XVIII столітті). 

То месник чи грабіжник?

У наступні періоди, коли селян України звільнили з кріпацтва, багато хто завдячував позитивним змінам, зокрема й Устиму Кармалюку, який, здавалося, вніс вагому лепту у цей процес. Вже у XX столітті діячі УНР вважали його повстання передвісником боротьби, яку вони вели за національне звільнення українців та припинення соціального гноблення. А свого апогею образ Кармалюка як народного месника досяг через століття після своєї діяльності, коли його дії нагадали тодішнім правителям України більшовикам їх власну буремну молодість та шлях до успіху. Так він став лідером класової боротьби селянства проти їх пригноблювачів. І тут справді було байдуже чи грабував він поміщиків, чи просто багатих селян. З погляду більшовиків усі вони були одинаковими ворогами селянства. Перші два фільми, які комуністи зняли про Кармалюка (1931 і 1938 роки) демонструвалися у прокаті якраз у розпал більшовицьких репресій проти «класових ворогів».

Зі здобуттям незалежності в Україні проводилися наукові дослідження діяльності Устима Кармалюка з метою встановити його реальну роль в історії нашої держави. Історичні документи свідчать про те, що його жертвами ставали в основному дрібні купці, корчмарі, державні службовці та заможні селяни. Методи його розбою часто були настільки жорстокими, що жертви гинули. Жодних фактів про політичні погляди Кармалюка чи боротьбу із соціальною несправедливістю не зафіксовано, так само як і роздачу грошей селянам, непричетним до його банди. Явно перебільшеними виглядають чутки про двадцять тисяч повсталих селян під його проводом. Питання, чи було взагалі повстання як таке? Чи мова йде про серію звичайних грабежів? Промовистим є той факт, що Устима Кармалюка часто ловили самі ж селяни.

З іншого боку чи можна довіряти імперським документам? Найпоказовішим є приклад з його першим «злочином». Що заважало поміщику підтасувати начебто пограбування каплиці аби дискредитувати норовливого кріпака в очах оточуючих, навіть його власної родини? Адже оприлюднення реальної причини таки могло спровокувати повстання кріпаків, надало б Кармалюку авторитету. Так що ж могло завадити фальсифікувати звинувачення слідству надалі? Постійно поширювати чутки про звірства Кармалюка, про те, що самі селяни його й ловили (це могли бути ті ж дворові кріпаки, яких шляхтичі застосовували для власної охорони), що ціллю його діяльності був грабіж. Такі шановані в українській історії особи як Тарас Шевченко та Микола Костомаров пройшлися «по гарячих слідах» і збирали пам’ять об’єктивних ще живих свідків. Чи може їх висновок переважити документи імперської адміністрації?

Найцікавішим в усіх цих роздумах є порівняння Устима Кармалюка із вигаданим героєм англійського фольклору Робіном Гудом. По-перше, постать останнього вигадана, тож зрозуміло, що вона ідеалізована. А з іншого боку: ким насправді були його прототипи та прототипи інших схожих героїв? Справді безкомпромісними лицарями-ентузіастами — чи таки розбійниками, яких у першу чергу цікавила нажива, а благородними мотивами вони лише прикривалися?

Можливо слід задуматися над умовами, соціальною системою, яка могла посприяти тому, що грабіжник отримав можливість стати народним героєм. Це могло трпитися за умов, коли справедливості від органів, які мали б її забезпечити годі було дочекатися. Тоді люди й здатні повірити, що грабіжник, який «грабував награбоване» й є насправді втіленням справедливості. Чи скасували б у Росії (яка тоді завоювала більшість українських земель) кріпосне право, якби сотні таких як Кармалюк не розхитували ситуацію? Інше питання, що коли такі «народні месники» через кілька десятиліть здобули владу, тоді ті ж таки українські і зокрема, подільські селяни дізналися, що таке справжнє пекло.