Гроші йдуть із "Лукойла", ніхто не захоче сваритися з Трампом - Максим Гардус

Незалежно від того, продадуть активи компанії чесно чи підставним особам, ці активи перестануть безпосередньо належати "Лукойлу", вважає експерт.

Російська нафтова компанія "Лукойл", яку нещодавно внесли до санкційного списку США, оголосила про продаж своїх зарубіжних активів. І навіть заявила про те, що вже знайшла покупця - швейцарську компанію Gunvor, зареєстровану на Кіпрі та створену найближчим до російського диктатора Володимира Путіна бізнесменом Геннадієм Тимченком для ухилення від санкцій за окупацію Криму.

При цьому покупцеві буде необхідно отримати дозвіл Управління з контролю за іноземними активами казначейства США (OFAC), а також, за необхідності, інші ліцензії, дозволи та погодження в інших країнах. А це, своєю чергою, створює для Кремля ризики втрати впливу основних гравців російського нафтового ринку.

У першій частині інтерв'ю Главреду аналітик і експерт з енергетичної політики аналітичного центру Razom We Stand Максим Гардус розповів, чи буде успішною авантюра Кремля з приховування "Лукойлу" і "Роснефти" від санкцій, втрата яких світових активів буде найбільш болючою для Росії, а також як цим скористаються в США.

Чи можна вважати заяви "Лукойла" частиною стратегії з обходу санкцій, чивсе-таки це якийсь вимушений крок під тиском Заходу?

Швидше, друге. Справа у тому, що нова адміністрація Сполучених Штатів (хоча, не така вже вона й нова, вже скоро рік від дня обрання Дональда Трампа) - не запроваджувала нових санкцій, від чого в багатьох колах склалася звичка скептично ставитися до антиросійських дій керівництва США. Проте, коли минулого тижня було запроваджено санкції проти "Лукойлу" і "Роснефти", ми побачили кілька сигналів того, що дозвільна публіка, особливо ті, хто ризикує грошима, поставилися до них серйозно.

Перший індикатор - різке зниження вартості акцій і "Роснефти", і "Лукойлу": у перший же день вони впали на 3-4%. Того ж дня індекс Московської біржі знизився на 2,5%. Крім того, почалося зростання цін на нафту, включно з американськими сортами (BRENT і WTI зросли на $4), також зросла ціна і на російську Urals. Таким чином, уже не політологи, а ринок показав, що санкції сприймаються серйозно.

Другий індикатор - прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заявив про візит до США, щоб уникнути вторинних санкцій, оскільки угорці отримують нафту трубопроводом саме від "Лукойлу". Далі починається новий тиждень, і "Лукойл" робить заяву про масовий продаж зарубіжних активів. Це вже вкрай серйозний крок, після якого акції "Лукойлу" продовжили падіння - на 13% від початку місяця і на 22% від початку року. Навіть незалежно від відповіді на запитання про те, чи продадуть активи компанії підставним особам, або ж їх буде продано чесно, ці активи перестануть безпосередньо належати "Лукойлу", що неминуче знижує капіталізацію компанії.

Таким чином, ми бачимо серйозний рух. І це вже не просто заява: гроші йдуть із "Лукойла" і "Роснефти". А це свідчить про те, що процес триває серйозно.

А як ви вважаєте, до кого можуть іти ці гроші? Якщо говорити про продаж цих активів, чи можуть, наприклад, Сполучені Штати перекупити їх і тим самим зайняти вагомішу частку на європейському нафтовому ринку?

Тут усе залежить від конкретних зарубіжних активів. А їх у "Лукойла" за 30 огрядних років накопичилося дуже багато. Є родовища, причому досить серйозні, зокрема в Іраку; нафтопереробні заводи в ЄС і країнах-членах НАТО - у Болгарії, Румунії, Нідерландах. Активи в Казахстані та Центральній Азії, на колишній радянській зоні впливу, причому як родовища газових компаній, так і стратегічно важливі об'єкти. Наприклад, трубопровід КТК, який йде з Казахстану в Чорне море (Новоросійськ). Але там поки неясно, чи потрапив він під санкції. В Узбекистані є велике родовище, а також активи у країнах Африки - Єгипті, Ґані, Камеруні.

В офшорній зоні - понад 50% активів "Лукойлу" в Мексиці. Також велика частка в родовищі Шах-Деніз в Азербайджані. Крім того, компанія володіє великою мережею АЗС у Європі, включно з країнами ЄС. Найцікавіше, що найближча АЗС "Лукойлу" розташована всього за 50 метрів від Європарламенту в Брюсселі.

Дивіться відео інтерв'ю Максима Гардуса Главреду про способи РФ піти від нафтових санкцій США:

У країнах СНД, колишніх радянських республіках і в США "Лукойл" також представлений. У США працює підрозділ "Лукойл Північна Америка", якому належить близько 200 АЗС у Новій Англії, Нью-Джерсі, Пенсільванії. Зараз вони передані у франчайзинг (оренду), але компанія зберігає над ними контроль.

Таким чином, коли ми говоримо, чи продадуть активи самим собі, чи їх куплять американці, потрібно розглядати кожен випадок окремо. У США мережу АЗС, найімовірніше, переписати на підставних осіб не вдасться, тому що в самих США це питання легко проконтролювати. Що стосується Європи та інших країн світу, то тут багато залежить від стосунків влади конкретної країни зі США та Росією. Чи захоче влада в обмін на фінансову, політичну чи іншу вигоду ризикувати ускладненням стосунків зі США загалом і з президентом США зокрема, який відомий своєю емоційністю?!

Тобто, наприклад, чи захоче влада Румунії обдурити Трампа? Чесно кажучи, не думаю. Або Болгарія? Теж сумніваюся, оскільки Болгарія впродовж усієї повномасштабної війни в Україні дотримується проукраїнської політики та поступово відмовляється від російського газу, який країна наразі отримує через "Турецький потік" у рамках плану REPowerEU щодо відмови від російських енергоносіїв. Тобто вони вже йдуть у цьому тренді, і який сенс розвертатися і сваритися зі США заради одного НПЗ?

У Західній Європі - Німеччина, Нідерланди, Бельгія - теж серйозно сумніваюся, що захочуть сваритися з Трампом. Утім, у них уже був такий шанс улітку, коли відбувалися переговори між Єврокомісією і Сполученими Штатами про велику торговельну угоду. Її було укладено не на користь Європи, а на користь США, і тоді ніхто цьому не заперечив. А зараз сваритися з Трампом через мережу АЗС? Навряд чи.

В Африці ситуація абсолютно протилежна. У багатьох із тих держав, про які ми говоримо, встановлено недемократичні режими або нещодавно відбулися військові перевороти - за участю або ще старого ПВК "Вагнер", або його нового "брендованого" спадкоємця - "Африканського корпусу". У цих країнах із високою часткою впевненості можна припустити, що активи, найімовірніше, будуть переписані на підставних осіб. Америку там не люблять, її не бояться, а Росію - навпаки - нерідко підтримують. Принаймні режими, що прийшли до влади, військові хунти, швидше за все, збережуть проросійські симпатії.

Однак це не стосується всієї Африки. Що стосується Єгипту, то для нього відносини зі Сполученими Штатами все ж набагато важливіші, ніж із Росією. Тому участь Єгипту в подібних "іграх у піддавки" виглядає вкрай малоймовірною.

Мексика - знову ж таки, дуже сумнівний варіант, оскільки у Мексики і Сполучених Штатів і без того величезна кількість протиріч: міграційна політика, тарифи, перейменування географічних об'єктів, контроль над наркотиками і багато іншого. Додавати до цього ще один конфлікт - навряд чи доцільно.

Крім того, хоча у президента Мексики складні відносини з Трампом, країна при цьому послідовно займає проукраїнську позицію. Мексика завжди голосувала в ООН за всі санкції, за визнання Криму українським, за засудження агресії та воєнних злочинів Росії, зокрема 2022 року. Тому починати новий конфлікт їй просто нема чого.

Тепер переходимо до Центральної Азії. Там ситуація, ймовірно, буде найзаплутанішою. По-перше, Каспійський трубопровідний консорціум (КТК) має важливе геополітичне значення, навіть більш важливе, ніж фінансове. Він значущий фінансово насамперед для Казахстану, оскільки Казахстан розташований у центрі Євразії, до будь-якого моря йому далеко, а Каспій - це величезне озеро, через яке потрібно транспортувати нафту.

Усі шляхи до її найбільш платоспроможних покупців, тобто до Європи, проходять через Росію. Так уже вийшло, коли росіяни наприкінці XIX століття захопили Північний Кавказ і Краснодарський край. Казахи тестують альтернативні маршрути через Азербайджан і Туреччину, але вони поки далекі від реалізації.

При цьому сам трубопровід КТК раніше був виключений із санкційних списків. Незважаючи на те що він проходить через Росію і частково належить російським компаніям, на світовий ринок поставляється казахська нафта. Це створює альтернативу російській нафті й дає змогу балансувати ринок: якщо вводяться санкції проти російської нафти, потрібні інші джерела, зокрема казахські. Тому санкції проти цього трубопроводу не вводилися.

Крім того, часто виникають конспірологічні обговорення, наприклад, коли невідомі дрони підривають об'єкти в Новоросійську. Чи узгоджував це хтось зі США - невідомо, і офіційної інформації немає. Можливо, про це стане відомо через десятиліття, коли Кирило Буданов запише інтерв'ю або книгу мемуарів.

Що стосується родовищ Шах-Деніз в Азербайджані та активів в Узбекистані та Казахстані, їхнє листування на сторонніх осіб буде дуже тонкою політичною грою. Прогнозувати складно. Азербайджан демонстративно проводить самостійну політику: то віддаляється від Росії, то зближується з нею, то робить заяви проти Росії, постачає символічну гуманітарну допомогу Україні. Казахстан поводиться аналогічно, Узбекистан - логічно у своєму ключі.

Таким чином, варіант розвитку подій у Центральній Азії абсолютно непередбачуваний, можливо, навіть більш ніж в Африці. В Африці, я думаю, Росія все-таки збереже контроль над своїми активами в той чи інший спосіб, а чим закінчиться центральноазіатська гра, поки що невідомо. Нова американська адміністрація поки що не проявляє активного інтересу до цього регіону: досі не було високопоставлених візитів ні з Центральної Азії до США, ні зі США до Центральної Азії.

На Азербайджан, як і загалом на Центральну Азію, великий вплив має Туреччина. Однак Туреччина в цьому питанні займає вкрай двоїсту позицію. Політично вона підтримує Україну - її мета збереження територіальної цілісності, як у питанні Донбасу, так і в питанні Криму. Але при цьому Туреччина є третім за важливістю покупцем російської нафти після Індії та Китаю. Тому чи буде Туреччина або президент Ердоган чинити тиск на Азербайджан, щоб забрати родовище або частку в ньому, залишається вкрай сумнівним.

І ось ви вже підвели мене до наступного питання, що стосується Китаю та Індії. Зараз ми бачимо різні заяви, зокрема з боку Індії, про те, що вони готові обходити санкції. При цьому є офіційні заяви про те, що деякі індійські компанії вже відмовляються від подальших закупівель російської нафти. Якщо говорити про продаж зарубіжних активів "Лукойлу" і "Роснефти", ймовірно, цей процес згодом торкнеться й Індії, як реагуватимуть дві країни?

Що стосується Індії та Китаю, йдеться не тільки про зарубіжні активи "Лукойлу". В Індії є завод, який вже підпадає під санкції - гірше бути не може. Багато експертів вважають, і я схильний з ними погодитися, що Індія в цьому плані - найслабша ланка.

Річ у тім, що різке збільшення закупівель нафти Індією пов'язане виключно з тимчасовою економічною вигодою. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року частка Росії в індійському імпорті нафти становила всього близько 5%. Тут немає історичного зв'язку, а логістичне плече вкрай велике: від Росії до Індії дуже далеко.

Закупівлі російської нафти для Індії мають сенс тільки завдяки наданим знижкам. Поки це вигідно, Індія продовжує закупівлі. Коли вигода зникне, а ризики переважать переваги, вона перестане це робити. Між іншим, за час повномасштабного вторгнення РФ в Україну були окремі місяці, коли Росія не давала знижок з тих чи інших причин або не встигала налагодити нові шахрайські схеми для обходу, і вони поверталися до своїх традиційних постачальників - держав Перської затоки. Сусідів, до яких, на відміну від РФ, географічно набагато ближче.

Крім того, американські санкції часто ефективніші за європейські, тому що вони транскордонні. Усі торговельні операції між ким завгодно, якщо вони проводяться в доларах, Сполучені Штати вважають своєю юрисдикцією. США вважають своєю справою всі розрахунки в доларах і мають право переслідувати всіх, хто розраховується в цій валюті, навіть якщо товари і компанії напряму до США не потрапляють.

Тим часом розрахунки в альтернативних валютах між Індією і Росією досі не налагоджені. Частина угод все одно проводиться в доларах, оскільки торговельний баланс між двома країнами складається на користь Росії - вона експортує в Індію значно більше, ніж імпортує.

Відповідно, Росії просто нікуди дівати таку кількість рупій. А альтернативних валют, яким рівною мірою довіряли б обидві сторони і які можна було б використовувати у великих обсягах, зараз просто не існує. Так, є дирхам Об'єднаних Арабських Еміратів, але його недостатньо, і він не настільки вільно конвертований, щоб дійсно витіснити долар. Тому я думаю, що ці погрози разом із попередніми попередженнями щодо можливих масштабних санкцій проти Індії та запровадження загороджувальних тарифів на її продукцію - можуть усе-таки похитнути рішучість Делі продовжувати закуповувати російську нафту.

Однак для цього потрібен ще один важливий елемент. Однієї лише політичної волі відмовитися від російської нафти недостатньо - необхідно мати альтернативні джерела поставок. І, в принципі, робота в цьому напрямку вже ведеться. І поки що ОПЕК - організація країн експортерівнафти, міждержавний картель, який значною мірою складається з арабських сусідів Індії, - заявляє про намір збільшувати квоти на видобуток. Тобто в індійського керівництва є не тільки "батіг", а й "пряник" - упевненість у тому, що їхній паливний баланс залишиться стабільним, оскільки арабські країни готові поставити ту нафту, яку перестане постачати Росія.

​

​Що стосується Китаю, то ситуація тут повністю протилежна. Важелі тиску на Пекін вкрай обмежені у всіх. А в питанні поставок з Росії Китай керується не тільки економічними міркуваннями - вигодою і низькою ціною, - а й питаннями безпеки. Морські шляхи, якими йде значна частина світового експорту нафти - з арабських країн, Індонезії, а також зі Сполучених Штатів, - украй уразливі через потенційні геополітичні конфлікти. Китай не хоче опинитися в стані залежності, коли хтось одного ранку перекриє йому всі поставки нафти. Тому він намагатиметься триматися на російських поставках.

Ще один аргумент - логістичне плече між Росією і Китаєм мінімальне: з Далекого Сходу Росії доставити нафту до Китаю дуже близько, і при цьому не потрібно проходити через територіальні води безлічі країн. Для порівняння: якщо вести нафту з Індії, потрібно проходити через Індонезію, Малаккську протоку, Сінгапур, Філіппіни, уздовж узбережжя В'єтнаму - тобто через країни, які лавірують між США і Китаєм.

А якщо транспортувати нафту з Чорного моря або Новоросійська, то шлях проходить через Босфорську протоку, контрольовану Туреччиною (країною НАТО), потім через Суецький канал, який контролює Єгипет, і так далі. У випадку Росії та Китаю всіх цих ризиків і обмежень просто немає.

Вони везуть нафту своїми морськими маршрутами, і це дуже складно контролювати ззовні. Крім того, є ще сухопутний нафтопровід - "Східний Сибір - Тихий океан" (ССТО). Він досить потужний і йде з Приморського краю Російської Федерації в північно-східні провінції Китаю, де історично розташовані дуже великі нафтопереробні потужності. Зрозуміло, що він проходить територією двох країн, і жодними санкціями до нього не дістатися. Вплинути на нього можна тільки методами, які впливають на нафтопереробні заводи в Росії, але це вже зовсім інша розмова.

Тому, можливо, деякі компанії в Китаї справді знизять закупівлі російської нафти - насамперед ті, які орієнтовані на західний ринок. Деякі порти, що приймають великі обсяги міжнародних вантажів, також можуть відмовитися від співпраці. Про це, до речі, вже була інформація: деякі порти на північному сході Китаю переглядають відносини з Росією.

Тобто, можливо, частина компаній, які не хочуть ризикувати і потрапити під вторинні санкції США, дійсно відмовляться від угод із Росією. Але для Китаю як країни такий сценарій, на мій погляд, вкрай малоймовірний.

А якщо подивитися у відсотковому відношенні - якщо ці китайські компанії дійсно відмовляться, наскільки серйозним це буде в загальній масі?

Складно сказати, оскільки вони поки що не відмовилися. У тому порту, який уже відмовився, частка переробки була значною, але не надто великою - не більше ніж 10% від загального обсягу російсько-китайської перевалки.

Головний акцент зараз, у принципі, має бути на Індії. Індія закуповує близько 1,6-1,8 млн барелів нафти на день. Китай трохи менше - близько 1,5 млн. Тому відмова Індії стала б дійсно серйозним ударом по позиціях Росії на ринку. Думаю, зараз усі дипломатичні зусилля зосередяться саме на цьому напрямі: з одного боку, посилять санкційний тиск на компанії, що працюють із Росією, щоб залякати індійський бізнес; з іншого - вестимуть агітаційну роботу серед арабських країн, щоб вони збільшили видобуток. Це має переконати Індію, що відмова від російської нафти буде для неї безпечною.

Індія вкрай залежна від викопного палива та двигунів внутрішнього згоряння. Це величезна країна з найбільшим населенням у світі, але при цьому там слабо розвинений громадський транспорт. Залізниці є, але більша їхня частина працює на дизельному паливі, а електрифікована лише невелика частка. Основна маса населення пересувається на приватному транспорті. Крім того, значна частка людей зайнята в сільському господарстві, де також потрібне паливо. Плюс електрифікація країни далека від завершення - у багатьох містах громадські установи (лікарні, школи тощо) досі працюють на дизельних генераторах.

Тобто це питання не тільки економічне, а й соціальне, і воно зачіпає насамперед найбідніших людей, які, як зазвичай, найсильніше страждають від зростання цін на паливо. А Індія - країна демократична, там регулярно проходять вибори. І хоча Нарендра Моді знову переміг, відрив був не настільки великим, щоб він міг дозволити собі ігнорувати настрої сотень мільйонів бідних громадян. Тому щоб відмовитися від російської нафти, він повинен бути впевнений: нафта в нього буде, і вона не буде дорожчою за російську. Тільки в цьому разі таке рішення стане можливим, інакше можуть початися непередбачувані соціально-політичні процеси.

США і країни ОПЕК+ готові забезпечити потреби Індії в нафті?

На сьогодні говорити про повну готовність поки що не можна. Йдеться лише про плани збільшити квоти на сотні тисяч тонн на день, але поки що не поставки з Росії цілком. Резерви є, але насамперед у Саудівської Аравії, по-друге - в Об'єднаних Арабських Еміратів. Крім того, в Іраку також є потенціал нарощування видобутку, але через внутрішньополітичну нестабільність країна все ще працює не на повну потужність. Він теж розташований близько до Індії, що важливо з точки зору логістики.

Що стосується інших альтернатив, вони є, але пов'язані зі складнощами. Наприклад, Казахстан може збільшити видобуток, але нафту доведеться транспортувати через територію Росії. Азербайджан також зацікавлений у зростанні експорту - всі державні програми на це націлені, - але він розташований дуже далеко. Ще один перспективний варіант - Гайана, де нещодавно виявлено великі, якщо не сказати величезні, родовища нафти. Однак для їх освоєння будуть потрібні значні інвестиції в інфраструктуру.

І нарешті, цікавий варіант - Венесуела. Зараз вона видобуває вкрай мало порівняно з можливим рівнем, тому що при владі там абсолютно некомпетентний, божевільний режим, який розламав усе те, що працювало до нього. Вони націоналізували компанії, зубожілі люди розпродали обладнання на металобрухт - пам'ятаєте, як у нас у дев'яності? - вигнали іноземних фахівців, оголосивши їх шпигунами. У підсумку видобуток різко скоротився, хоча міг би бути набагато вищим. Цікаво, що венесуельська нафта за своїми характеристиками є прямим аналогом російської: вона теж важка і сірчиста, і її можна переробляти на тих самих НПЗ, де зараз переробляють Urals, без необхідності модернізації обладнання.

Чим закінчиться нинішнє протистояння між США і Венесуелою - чи зможуть вони домовитися чи ні - абсолютно непередбачувано. Це вже не економічний, а політичний фактор, і на нього важко вплинути. Загалом, нафти у світі достатньо, щоб задовольнити потреби Індії, але тих обсягів збільшення видобутку, які заявлені на сьогодні, все ще недостатньо. Тому потрібно продовжувати обидва процеси: і посилювати тиск, щоб Індія скорочувала закупівлі в Росії, і паралельно шукати альтернативні джерела. Одне без іншого не спрацює, адже якщо альтернативи немає - погрози не злякають і сприйматимуться просто як пропозиція. А паливо потрібне в будь-якому разі, бо на чомусь країна має їздити і працювати.