Із уламків ворожої ракети: ювелір зі Львівщини створив єдину у світі «Квітку папороті»

З титану виготовляють не тільки надміцні металеві вироби, у тому числі й знаряддя вбивства - ракети. Майстер-ювелір зі Львівщини  Олександр Мірошніков використовує цей матеріал для виготовлення прекрасного. Про те, чи легко працювати з титаном, чому цей матеріал не потребує додаткового фарбування, а також про історію самого майстра - читайте у матеріалі Коротко про.

Єдина у світі «Квітка папороті»

Була смертоносна ракета, а став витвір мистецтва.

- Зміг мечі на орала перекувати і таким чином показав, що з титану можна робити не тільки знаряддя вбивства, а й прекрасні речі, - говорить майстер-ювелір Олександр Мірошніков.

І демонструє «Квітку папороті» - скульптуру, яку власноруч виготовив із титану, золота і емалі. Титанові уламки ворожої ракети стали основою цього справді дивовижного шедевру.

Висота скульптури майже метр, як реальний розмір знайомої усім папороті. Вага «Квітки» - приблизно півтора кілограма, разом із підставкою з виноградного агату загальна вага становить десь 7 кг.

- Титан же легкий, - пояснює Олександр Мірошніков. - Він у 4 рази міцніший за залізо і удвічі легший. Недарма з нього роблять і ракети, і бронежилети. Чесно скажу, що й до війни пробував працювати з титаном. Мені подобається у цьому матеріалі його складність. Титан важкий в обробці, шліфовці, поліровці. Уявіть: із цим матеріалом серйозно працюють лише кілька майстрів-ювелірів у світі.

Але «Квітку папороті» з титану вперше створив саме український майстер Мірошніков. Ювелір підкреслює, що іншої «Квітки папороті» не існує ані в іноземних музеях, ані в приватних колекціях, ані в каталогах…

- Усі ми знаємо легенду про квітку папороті, але ніхто ніколи її не бачив, - розповідає майстер. - От і вирішив я взятися за такий складний проєкт. Відверто скажу, що задумка була аж надто смілива (сміється. – Авт.). Працював над «Квіткою» три з половиною роки. Зверніть увагу на її серединку. Кожну тичинку я формував вручну з гарячої емалі, яку кріпив на титан. Це взагалі ноу-хау, такого ніхто у світі не робив, бо в емалі й титану різний коефіцієнт теплового розширення (КТР). Емаль наче відскакує від титану. Але я зумів це зробити. Нагрівав емаль до температури майже 800 градусів за Цельсієм, вона нагадувала розпечену магму. Формував тичинку і кріпив до основи.

- А на якому етапі покривали скульптуру фарбою? - запитую.

- На «Квітці папороті» немає ні грама фарби, - сміється ювелір. - Титан, нагрітий до високих температур, сам розкриває барви. Дає синій, рожевий, фіолетовий кольори. І це було важливо, тому що квітка папороті, за легендою, нічна.

Є щось магічне у титановій «Квітці папороті». Скульптура викликає захоплення, хочеться милуватися нею, розглядати найменші деталі, які майстер виготовляв власноруч.

Деталі розміру макового зернятка

Роботи Олександра Мірошнікова якраз і вирізняються великою кількістю дрібних і точних деталей. Для цього майстра немає дрібниць у створенні скульптур.

- Здебільшого працюю під мікроскопом, - каже Олександр Васильович. - Бо деталі часто мають розмір макового зернятка, а то й менші. І їх ще й треба гравіювати.

Понад 35 років Олександр Мірошніков створює скульптури, в яких звичний камінь поєднує із золотом, платиною, діамантами. Щоправда, зараз мало працює з дорогоцінними матеріалами, каже - "не на часі".

Що цікаво, за першою освітою Олександр Васильович - кухар-кондитер 5-го розряду (закінчив із червоним дипломом). А диплома про закінчення якогось мистецького вишу чи факультету взагалі не має.

- Так і пишіть: я самоучка або самородок, - сміється. - Бо ж до каменерізного та ювелірного мистецтва мають відношення понад 15 різних професій, і цьому потрібно вчитися, опанувати на вищому рівні для того, аби технічно втілити задуманий проєкт. Вік живи - вік учись. Моя історія така. В молоді роки працював у Сибіру з нафтовиками. Тоді я вже захоплювався живописом. Саме в Сибіру вперше побачив кольорове каміння, його красиву палітру. І мені було шкода, що такий красивий камінь переводять на якісь банальні вироби, на попільнички, підсвічники. Я собі вже уявляв, наскільки буде вдалим використання такого каменю у мозаїках, якихось складних роботах. Потроху я захопився обробкою каменю. Це захоплення «притягнуло» нове: обробку металу. А вчитися намагався, навіть вступив заочно до одного з вишів у Москві. І швидко розчарувався. Надто примітивним був заочний рівень того навчання. Мені шкода було власного часу, тому й покинув. Зрештою, багато відомих митців не мали академічної освіти.

А ще Мірошнікова часто називають галицьким Фаберже. А як інакше, якщо ще років 14 тому Міжнародний Меморіальний фонд Карла Фаберже вручив Олександру Мірошнікову найвищу нагороду – орден Фаберже. Крім того, майстер є повним кавалером ордена Фаберже, а також заслуженим діячем каменерізного мистецтва, заслуженим майстром народної творчості України.

- Коли нагородили мене орденом Карла Фаберже, то це як у спорті: нагородили нас усіх, бо в моїх творах завжди є частинки внеску багатьох людей, друзів, меценатів, - уточнює майстер. - Я не ображаюся, коли мене називають українським Фаберже, але й не в захваті від цього. Поясню. На Фаберже, тобто його фірму, працювали 600 майстрів. Вони створювали вироби, а Фаберже ставив свій підпис. Це відомий факт. Так, не заперечую, Фаберже – це велике світове ім’я, яке «розкрилося» в імперській Росії, але українські чорноземи теж народжують безліч талановитих майстрів. А яка в нас талановита молодь підростає! Тільки ж треба ухвалити Закон про меценатство (є вже проєкт), забезпечити майбутнім творцям нормальні умови для творчості і праці, щоб наша мистецька спадщина була гідно представлена.

- Можливо, у вас теж є учні? - запитую.

- З ними насправді складно, бо ж молодь часто хоче одразу бачити результат своєї діяльності, як у бізнесі, - каже майстер. - Але це мистецтво, і тут здебільшого треба працювати і працювати, а результат побачиш через дуже тривалий час. Це я пояснюю і своїм дітям. До речі, з донькою та сином маємо певні плани на творчість, років так на 200 наперед (сміється. – Авт.). А взагалі я не бізнесмен і не ремісник. Я митець.

Чимало робіт Мірошнікова, або, як його називають друзі, Міро, роз'їхалися по державних музеях та приватних колекціях США, Італії, Іспанії, Естонії, Польщі, ОАЕ.

Зараз у роботі в майстра одразу кілька проєктів. Митець готується до власної персональної виставки, можливо, за пів року-рік. А ще каже, що має чимало ідей, у яких хоче використати український бурштин. Підкреслює, що це буде дещо незвичне для «сонячного каменю».

До речі

Бурштиновий «пармезан»

Саме півторакілограмовий «камінець» українського бурштину став основою для роботи Олександра Мірошнікова «Правдива брехня». На великому шматку "сиру пармезан" (бурштин) знаходяться дві істоти: миша та щур (виготовлені зі срібла). І про щось завзято сперечаються. А поруч лежить книга «Історія» (виготовлена із золота, срібла, титану).

- У цій роботі кожен бачить своє, - каже Олександр Мірошніков. - Через тварин (зооморфізм) можна показати людський характер. Там можна побачити і наших горе-сусідів, і фальшивих політиків, приятелів… та кого завгодно! Книга «Історія» теж тут не для краси. Це нагадування про те, що історію часто переписують.

- На жаль, історія повторюється, і ось уже наші люди їдуть за кордон у пошуках миру і кращого життя. Так, як колись виїжджали наші предки. Чи задумувалися ви над еміграцією?

- Я мав можливість виїхати до США, Естонії, Польщі, але не зробив цього і не планую, - відповідає Міро. - Я народився на Львівщині у прикарпатському Миколаєві, з якого видно обриси наших Карпат. Тут мої рідні, друзі, батьки тут поховані. Інші країни у моєму баченні - це чужина, хоч і красива. Там для мене немає того натхнення й енергетики, які є тут, в Україні. За кордон можна поїхати у відпустку (хоча і в нас є безліч прекрасних місць), на виставку. Але жити і творити хочу на рідній землі.