На чому ми тримаємось? Історії про силу, що народжується з болю

У Наталки яскравий мейк і підліткова хуліганська зачіска. Вона сміється в камеру так щиро, ніби сьогодні — найщасливіший день у її житті. Яскраве намисто та широко розпахнутий комір білосніжної сорочки. Це фото на аватарці в соцмережі змінило чорне тло, яке панувало там понад рік.

— Ти диви, як швидко вона все забула, — обурюється далека родичка, розглядаючи фото. — Мабуть, уже й знайшла собі когось.

Наталка довго опиралася цій ідеї: «Які фото? Які стилісти? Залиште вже всі мене в спокої». Після загибелі коханого навіть діти не допомагали жити далі. Вона механічно щось робила, але насправді померла разом із ним. Десь там, біля маленького села, назву якого ледь встигла вивчити.

Але подруга була наполегливою. Тож до студії привезла ледь не силоміць. І менш як за годину із дзеркала на неї дивилася та, інша Наталка, яку вона давно поховала на військовому цвинтарі поряд із чоловіком. Вона здивовано розглядала своє відображення, а потім розсміялася. Щиро. Вперше за довгі місяці. Так, як сміялася в тому, позаминулому житті, яке раптом визирнуло з люстра.

Ні, дива не сталося. Війна за вікном нікуди не зникла. Коханий не повернувся додому. Життя не повернулось у звичний ритм. Але вона отримала доказ того, що досі жива. Вона тут…

Коли стає геть кепсько, вона дивиться на це фото й чіпляється за свою посмішку, як за тріску посеред океану під час бурі. Випливу. Я точно випливу…

***

— Що допомагає вам триматися? Це ж уже більш як десять років. Мало б настати вигорання. Ні?

Це улюблене запитання більшості молодих журналістів у розмові з тими, хто запрягся в цю війну ще з 2014 року й тягне на собі той шматок, який може, — на фронті або в тилу. Зовні здається, що всі вони — сталеві титани, які до самісінької смерті триматимуть на собі надлюдську ношу. За себе й за того хлопця.

…Сашко розповідає нескінченні байки про війну. Він там іще з 2014-го. З невеличкими перервами. У нього легкий стиль і мільйон жартів на будь-який смак. Сашка із задоволенням читають у соцмережах. Він — острівець стабільності та здорового глузду. У Сашка — особисте кладовище розміром із середнє село й випалена пустеля всередині. Він посміхається в камеру й дуркує на фото для знайомих волонтерів. Сашко тримається на впертості. Він обіцяв собі дожити до розвалу країни, яка забрала в нього молодість, можливість побудувати родину, походи в гори й цивільну професію. Він точно знає, що іншого життя не матиме. І хоче знати, що прожив його недарма.

***

…Марина дбайливо збирає черговий пакунок для багатодітної родини, яка переїхала до їхнього містечка з Донбасу. Волонтерський центр бачив тисячі цих родин за нескінченні роки. Різних. Об’єднаних лише війною. Ніколи не вгадаєш, із чим вони до тебе прийдуть — із вдячністю за допомогу чи зі злістю на твоє «мирне й сите» життя. Вона однаково посміхається всім. Бо хто вона така, щоби міряти їхнє горе.

Марина тримається на непохитній любові до людей. Усіх, оптом. Бо якщо їх не любити й не вірити в них, залишається хіба що з моста в річку. Інколи вдома вона лається й кричить, як її всі дістали, як вона втомилась, як хоче нарешті пожити для себе й для родини. А потім дивиться на своїх дітей і уявляє, як війна вириває їх із власної домівки й робить залежними від такої ж Марини на іншому боці країни. І наступного дня знов пакує й пакує нехитрий скарб для чужих дітей, вкладаючи туди всю свою любов і весь свій відчай від нескінченності чужого горя.

***

…Олег ганяє автівки через кордон. Його два роки як списали за віком. Мали списати на рік раніше, але в хаосі перших років повномасштабки він якимось дивом петляв, скільки міг. Минулого разу його списали за станом здоров’я ще 2019 року. А 2022-го ніхто не морочився з ВЛК. Прийшов, готовий воювати — ставай поряд. Офіцер? Із бойовим досвідом? Узагалі ідеально.

Його новий підрозділ складався здебільшого з учорашніх цивільних. І він зміг більшість із них зберегти. Неймовірно, але зміг. А коли списали вдруге — запив по-чорному. Бо вони залишилися без нього на найскладнішому на той момент напрямку. Так і пив би, напевно, в порожній квартирі, якби не повідомлення від хлопців, що автівку знищено, а нову знайти не можуть. Саме за цю автівку він і зачепився. За тиждень уже був у Польщі. А ще за кілька тижнів гнав правокермового корча в бік Донеччини. Так і живе — між майданчиками з автівками та ЛБЗ. Тримаючись за можливість допомогти хоч так.

***

…Олена консультує жінку з панічними атаками. Олена — чудова психологиня. Одна з найкращих насправді. Лише її присутність уже запалює світло в приміщенні. Вона вміє знайти потрібні слова для будь-кого. І ніколи не відмовляє. На її блог підписані десятки тисяч людей. Там купа простих і зрозумілих порад. Порад, які дають можливість протриматись іще день. Іще тиждень. Іще рік.

У Олени тяжкохворі батьки й чоловік у війську, який уже тиждень не виходить на зв’язок. Олена телефонує до реанімації між консультаціями й чекає на «+» від коханого. Її сила, яку так відчувають усі навколо, до останньої краплини йде назовні. Живлячи всіх, до кого вона здатна дотягтись.

На чому вона тримається? На кущику троянд, який посадила у дворі. На ліхтарику, який повісила в коридорі. На кумедній дитячій іграшці, яку подарувала донька клієнтки. На дрібницях, які нагадують, що життя є. Воно тут. І не тільки у її клієнтів, а й у неї особисто.

***

…Надія веде скрупульозний підрахунок загиблих зрадників із її рідного міста. Розшукує по ворожих пабліках і складає власний список. Список тих, хто добровільно обрав чужу армію й опинився з іншого боку лінії зіткнення. Колишній сусід, колишній однокласник, колишній перукар. У її будинку давно живуть якісь чужинці. На її вулиці майорить триколор. Там більше немає нічого, за що можна було б учепитись. Її чоловік лежить на військовому цвинтарі міста, яке так і не стало для неї до кінця рідним. Але прийняло її у свої обійми, як змогло ще тоді, коли війну називали АТО. Вона читає над могильною плитою свої списки й вірить, що він чує. Її тримає жага помсти. Або хоча б справедливості.

***

На чому ми всі тримаємося? На тому, за що встигли вхопитися. На любові, на ненависті, на буденності, на адреналіні, на впертості, на зобов’язаннях. Коли корабель іде під воду й ти опиняєшся серед безкрайнього океану в шторм, у тебе не дуже великий вибір насправді. Або покірно йти під воду, або намагатися виплисти. Якщо дуже пощастить — учепитися за уламок колишнього корабля й отримати трохи більше шансів. Якщо ні — просто плисти стільки, скільки вистачить сил. Піти під воду ти завжди встигнеш. Але загинути за пів години до омріяного берега — не найкращий план. Тому залишається тільки триматися зубами й рухатися, скільки стане сил.

На чому ми тримаємося? Кожен на своєму насправді.