Ця війна ніколи не закінчиться. Історія президента, який не втік, не переміг, знищив опозицію, але зберіг країну

За 75 років після початку Корейської війни світ нарешті дізнався ім'я того, хто всіх переміг і всіх помирив.

Як легко здогадатися, це Дональд Трамп.

До восьми зупинених ним воєн, очевидно, додалася дев'ята після того, як 29 жовтня 2025-го президент Південної Кореї нагородив Трампа золотою короною і великим орденом за заслуги у встановленні миру на Корейському півострові.

А наступного дня вперше за шість років Трамп потиснув руку лідеру Китаю Сі Цзіньпіну.

Найцікавіше в цій новині – місце зустрічі: південнокорейський Пусан.

В 1950-му це місто стало тимчасовою столицею країни після того, як армія Кім Ір Сена разом із сотнями тисяч китайських "добровольців" окупувала більшу частину території Південної Кореї, а американські вояки під прапором сил ООН тримали Пусанський периметр.

Втім, Корейська війна увійшла в історію не лише як приклад миротворчих зусиль Трампа.

Це була війна, яка де-юре триває дотепер, оскільки Південна Корея не підписала в 1953-му угоду про перемир'я, хоча змушена була виконувати його умови.

Це був унікальний випадок в історії ООН, коли вічно занепокоєна організація проявила рішучість і відреагувала на дії агресора не резолюціями, а силою.

Зрештою це була війна, яка за 5 років після закінчення Другої світової могла стати початком Третьої світової.

На тлі людожерського режиму в КНДР Сеул сьогодні сприймається як форпост демократії в Азії і зразок для наслідування.

Тим часом у цій чорно-білій картині світу присутні чимало відтінків – принаймні з її "білої" сторони.

Приміром, варто згадати, що стиль правління першого президента Південної Кореї Лі Син Мана був схожий на методи лідера КНДР Кім Ір Сена.

Що американці на початку 1950-х склали план повалення "свого сучого сина" в Сеулі, який вирішив грати власну партію в цій грі.

Що до економічного дива Південну Корею десятиліттями вели генерали, які прийшли до влади в результаті переворотів.

Продовжуємо наш серіал про "сучих дітей" США, серед яких свого часу опинилися президенти Афганістану Ашраф Гані, Південного В'єтнаму – Нго Дінь Дьєм і Нгуєн Ван Тхієу, правитель Ірану – шах Мохаммед Реза Пехлеві.

Розповідаємо історію злету і падіння першого президента Південної Кореї.

Лі Син Ман на обкладинці журналу "Time", 1953 рік.

Найстисліша історія трьох років Корейської війниУ 1945-му після поразки Японії, яка володарювала на Корейському півострові протягом 35 років, союзники-переможці ділять сфери впливу.

У серпні 1948-го в американській зоні окупації створюють Республіку Корею, наступного місяця в радянській зоні – Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР).

На півночі до влади приходить "знаменитий партизанський вождь, товариш Кім Ір Сен".

На півдні – антикомуніст Лі Син Ман.

Кожен з них вважає себе єдиною легітимною владою на півострові.

За підтримки Москви та Пекіна 25 червня 1950 року армія Кім Ір Сена вторгається в Південну Корею.

До вересня північнокорейські війська окупують практично всю її територію.

Радбез ООН, завдяки тому що СРСР тоді бойкотував засідання і тому не використав право вето, направляє на допомогу "півдню" сили Організації Об'єднаних Націй, 90% яких складають американці.

За вересень – жовтень вони звільнили всю окуповану Південну Корею і зайняли значну частину території КНДР.

Рятувати Кім Ір Сена кидається комуністичний Китай.

У грудні 1950-го силами китайських "добровольців" війна повертається на південь півострова.

За рік фронт стабілізувався на 38-ій паралелі.

Жодна зі сторін не може взяти під контроль весь півострів.

1953-го помирає Сталін, який підтримував полум'я цього конфлікту, а до Білого дому приходить Ейзенхауер замість Трумена.

На той час війна виснажила і Китай.

Відкриваються можливості для мирної угоди або принаймні тривалого перемир'я.

Але Лі Син Ман проти миру в обмін на втрату мрії об'єднати "дві Кореї" під своїм прапором.

Месія із Заходу.

20 липня 1965-го в The New York Times вийшов величезний некролог майже на три тисячі слів.

Читачі дізналися, що після інсульту помер 90-річний "Тигр Південної Кореї" – перший її президент Лі Син Ман.

П'ять років тому після студентських протестів через фальсифікації на виборах він втік із Сеулу на Гаваї разом із дружиною Франческою, чотирма валізами та двома сумками.

Доктор Лі до останнього вважав себе жертвою підступної змови комуністів, опозиції та американського Держдепу.

Лі Син Ман та його дружина Франческа святкують День Незалежності в Сеулі, 25 серпня 1959 року.

Лі Син Ман мріяв повернутися на батьківщину за життя, але повернувся в труні – для поховання на Національному кладовищі в Сеулі.

Це було вже друге його повернення з американського вигнання.

Перше сталося два десятиліття тому.

20 жовтня 1945-го на площі в Сеулі стояла величезна ширма з ебенового дерева, інкрустована перламутром.

У потрібний момент ширму відсунули, і перед натовпом постав сухорлявий доктор Лі Син Ман у ролі месії.

Лі ідеально підходив на роль батька-засновника нової Кореї.

Лідер вождистського типу, націоналіст і антикомуніст, який не заплямував себе співпрацею з японцями в роки окупації.

Колишній ватажок студентського руху, засуджений на батьківщині до довічного ув'язнення.

Після амністії в 1904-му Лі Син Ман виїхав до США і прожив там 35 років.

Здобув ступінь бакалавра в Університеті Джорджа Вашингтона, магістра – в Гарварді, доктора міжнародного права – в Принстоні.

Став президентом тимчасового уряду Кореї у вигнанні та одним із організаторів партизанського руху проти японців.

У Держдепі, щоправда, багато хто вважав його некерованим авантюристом з манією величі.

Злі язики стверджували, що в злеті Лі не обійшлося без корупції.

Історик Макс Гастінгс, автор книги "Корейська війна", натякає, що заступник директора Управління стратегічних служб у період Другої світової Престон Гудфеллоу протегував Лі Син Мана в обмін на обіцянку торгових концесій у Кореї після приходу того до влади.

Хай там як, але американські військові хотіли бачити саме його на чолі корейського цивільного уряду.

Комадувач сил ООН у Корейській війні генерал Дуглас Макартур і президент Лі Син Ман.

За три роки після повернення Лі Син Мана в південній частині Кореї відбулися вибори.

Він отримав 180 голосів із 200 членів Конституційної асамблеї і став першим президентом щойно створеної Республіки Корея.

14 серпня 1948 року, в третю річницю перемоги над Японією, під звуки великого дзвону над будівлею Капітолію в Сеулі урочисто спустили прапор США і підняли корейський.

Перший головнокомандувач окупаційними військами союзників у Японії генерал Макартур виступив із пафосною промовою, в якій заявив: "Вашу країну розділив штучний бар'єр.

Цей бар'єр має бути зруйнований".

За задумом американців, руйнувати збудовані союзниками бар'єри мали самі корейці – трирічна окупація Кореї і без того чимало коштувала платникам податків у США.

До початку 1949-го радянські та американські війська залишають свої зони окупації на півострові.

Лі Син Ман просить американців затриматися або принаймні дати зброю, здатну стримати комуністів із Півночі в разі військової агресії Кім Ір Сена.

Але на всі прохання отримує відповідь "ні" – йому відмовляють у бронетехніці, протитанковому озброєнні, важкій артилерії калібром понад 105 міліметрів.

Багато років по тому командувач сил ООН у Кореї генерал Марк Кларк напише у своїх мемуарах: "Одного разу ми можемо усвідомити, що Лі був правий, прагнучи затримати нас у Кореї і боротися до повної перемоги.

Однак досягнення цієї мети вимагало б від нас розширити війну за межі Кореї, на що мій уряд і його союзники з ООН не були готові'.

Корупція, некомпетентність, розправа з опозицією.

Обмежений у можливостях гідно підготувати армію до неминучого вторгнення з півночі, Лі Син Ман на посаді президента весь свій темперамент спрямував на зачистку політичного поля від опозиції.

Звісно, комуністами він за замовчуванням вважав усіх своїх опонентів.

"Будь-якого міністра, у якого спостерігався хоча б натяк на незалежність, знімали з посади.

Президент планомірно стягував поліцію і військово-поліцейські формування під особистий контроль.

Кожна маніфестація лівих викликала нову хвилю репресій з боку уряду.

З вересня 1948-го по квітень 1949-го року в Південній Кореї поліція затримала 89 710 осіб.

Тільки 28 404 з них були відпущені без пред'явлення звинувачень", – пише історик Гастінгс.

Тиск влади породжував поляризацію суспільства і спротив.

Стрімко втрачав популярність і сам Лі Син Ман.

На виборах до Національних зборів у травні 1950 року праві разом отримали не більше ніж чверть голосів.

Врятував Лі Син Мана від політичного банкрутства його головний антагоніст – Кім Ір Сен.

"Колишній старший офіцер з Південної Кореї зазначав багато років по тому: "Якщо Кім справді хотів отримати Південь, найкраще йому було б просто нічого не робити.

Найбільшою його помилкою було напасти на нас".

Офіцер мав на увазі, що до 1950 року режим Лі Син Мана вже роздирали внутрішні політичні протиріччя.

Ще кілька років непомітної підривної роботи, і він цілком міг розхитатися зсередини і впасти.

Але поквапившись із вторгненням, Кім подарував Лі те, чого президент Південної Кореї ніколи не забезпечив би сам: праве діло і прапор моральної законності", – робить висновок Макс Гастінгс.

Війна зміцнила бойовий дух громадян Південної Кореї, але не зруйнувала корумпованість системи, вибудуваної владою.

Типовий приклад – створений урядом у грудні 1950-го Корпус національної оборони (КНО).

Тисячі його бійців мерзли і голодували в казармах.

Мільйони доларів, виділених на їхнє обмундирування та харчування, привласнив командувач КНО, який у серпні 1951 року був розстріляний разом із ще п'ятьма офіцерами.

Звісно, факти корупції неможливо було приховати від Заходу, допомога якого була єдиним шансом для Республіки Корея втримати фронт.

Вже за три тижні після початку війни, в середині липня 1950 року, тимчасовий повірений Британії в Кореї Генрі Соубрідж доповідав Міністерству закордонних справ:.

"Складається враження, що війна ведеться, крім іншого, з метою убезпечити Корею для Лі Син Мана і його соратників.

Можливо, я помиляюся, проте мені здається, що в кризі, яка виникла, частково винні незрілість, некомпетентність і, можливо, корумпованість нинішнього режиму".

Лі Син Ман у своєму саду подалі від політичних заворушень, спричинених його суперечкою з Національною асамблеєю Кореї щодо процедури президентських виборів, липень 1952.

Пік протистояння на "внутрішньому фронті" в Південній Кореї настав влітку 1952 року.

Незважаючи на війну, в серпні в країні мали відбутися президентські вибори.

Опівночі 4-го липня депутатів зігнали до зали Національних зборів, поставили варту і не випускали, поки вони не ухвалили поправку до Конституції, що дозволяла обирати президента прямим всенародним голосуванням, а не голосами виборників з-поміж членів Конституційної асамблеї.

На думку Лі Син Мана, це дозволило б йому консолідувати свій електорат.

Розрахунок виправдався – за нього проголосували майже 75% виборців.

Перемога на виборах остаточно розв'язала руки президенту.

Війна стала для нього індульгенцією на розправу з опозицією і жорстокість по відношенню до власних громадян, підозрюваних у сприянні ворогу.

США були готові довго терпіти гримаси "молодої демократії".

Та лише доти, поки політика доктора Лі й перспективи громадянської війни в Південній Кореї не стали загрозою для військових зусиль, які докладають американці під прапором сил ООН.

Американські морські піхотинці оплакують свого загиблого товариша, 17 лютого 1953 року.

В розпал переговорів про обриси майбутнього миру, що вели представники США, Китаю і КНДР, Лі Син Ман заявив, що будь-які компроміси з ворогом неприйнятні.

Так він став очевидною проблемою для американців.

Влітку 1952-го під час політичної кризи в Сеулі в американських секретних документах вперше з'являється згадка про план "Everready".

План "Everready", або Пряник і батіг для свого "сучого сина".

Неписані правила експлуатації "своїх сучих дітей" гласять: тільки-но "сучий син" перестає бути "своїм", необхідно негайно розробити план його заміни на наступного, більш поступливого.

Так було під час військового заколоту проти президента Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєма, про який спецслужби США знали, проте вирішили не втручатися.

Так було з передостаннім іранським шахом Реза Пехлеві, а згодом із прем'єр-міністром цієї країни Мосаддиком.

Так мало статися і з Лі Син Маном.

"Він (Лі Син Ман – УП) намагається виторгувати договір про безпеку, виклопотати побільше економічної допомоги і створити у свого народу враження, ніби він має голос у переговорах про мир", – телеграфував до Вашингтона командувач Об'єднаними силами ООН і США генерал Марк Кларк.

29 травня 1953-го в Пентагоні вищі офіцери Об'єднаного комітету начальників штабів зібралися на нараду, щоб обговорити план дій, якщо президент Південної Кореї остаточно зірветься з ланцюга.

На той час на Корейському півострові склалася патова ситуація: об'єднання країни в кордонах 1945 року військовими методами було неможливим без переростання локального конфлікту в Третю світову.

До того ж обраний наприкінці 1952-го президент США Ейзенхауер обіцяв "швидке, але почесне завершення Корейської війни".

Лі Син Ман пригрозив американцям, що в разі поступок союзників агресору не погодиться на перемир'я, виведе свої війська з-під командування сил ООН і буде битися самотужки.

Його вимоги зводилися до чотирьох основних.

Всі вони так чи так стосувалися гарантій безпеки для Південної Кореї: укладення зі США пакту про взаємну оборону, військова та економічна підтримка Сеула, американські військові залишаються в країні – вже під своїм прапором, одночасне виведення військ ООН і армії китайських "добровольців" з території півострова.

Після тривалого брейншторму в Пентагоні його учасники вирішили запропонувати президенту Ейзенхауеру вибір із декількох базових варіантів.

Перший: укласти з Лі Син Маном пакт безпеки, отримавши від нього гарантії співпраці з силами ООН до їх виведення з Кореї.

Другий: взяти під варту доктора Лі, заарештувати політичних і військових лідерів з-поміж його прихильників, передати владу військовому уряду під егідою ООН.

Позиція начальника штабу Армії США генерала Джозефа Коллінза була однозначною: "Я б взяв його під варту, оскільки це необхідно для безпеки наших військ".

Зрештою Ейзенхауер між батогом і пряником обрав пряник: укласти з Лі Син Маном пакт безпеки, щоб тримати його в узді.

Втім, президент Кореї був готовий іти до кінця, щоб зірвати ненависне йому перемир'я.

Цього разу каменем спотикання стало питання про військовополонених.

Китайські військовополонені під час Корейської війни, 4 листопада 1950 року.

Представники Китаю та КНДР наполягали на формулі обміну "всі на всіх", зокрема й десятки тисяч китайців і північних корейців, які здалися в полон добровільно і не хотіли повертатися на батьківщину.

В кращому разі їх чекали там роки "виправних" таборів, як це було з колишніми радянськими військовополоненими, яких західні союзники видали Сталіну після війни.

Проти такого обміну категорично виступав Лі Син Ман.

І річ не так у його гуманності, як у бажанні вигідно "продати" світу свою моральну перемогу над комуністами – що може бути переконливішим, ніж тисячі тих, хто не бажає повертатися в "комуністичний рай".

Коли після довгих пошуків рішення переговорники нарешті наблизилися до компромісу, Лі Син Ман зробив хід на випередження.

Вночі 18 червня 1953 року ворота величезних таборів для військовополонених відчинилися і звідти вилилася юрба полонених північнокорейців.

25 000 осіб тоді опинилися на волі.

Сеульське радіо попередило втікачів, щоб вони остерігалися американських солдатів, які намагатимуться їх перехопити.

"Якби я заздалегідь розповів вам про свою ідею щодо їхнього звільнення, це лише збентежило б вас.

Крім того, план був би повністю зірваний… Я взяв на себе відповідальність і наказав корейській військовій поліції негайно звільнити їх.

Якщо в результаті цього виникнуть якісь труднощі, будь ласка, повідомте мене, і я буду тільки радий вирішити це, як і всі інші питання, дружнім шляхом", – зранку 18 червня в знущальній манері повідомив Лі Син Ман генерала Кларка.

Переговори про мир опинилися на межі зриву.

Але зупинити їх Лі Син Ман не міг – цей потяг вже мчав уперед.

Генерал-лейтенант армії США Вільям Гаррісон-молодший (ліворуч) і північнокорейський генерал Нам Іл (праворуч) підписують перемир'я, що поклало край трирічному корейському конфлікту.

Вночі 27 липня 1953-го в населеному пункті Пханмунджом теслярі під зливою поспіхом добудовували споруду, де вранці мали підписати перемир'я представники Китаю, Північної Кореї та американці в складі сил ООН.

"Історичний документ підписано в придорожньому залі, який комуністи збудували спеціально для цієї нагоди.

Церемонія, де були присутні представники шістнадцяти країн-членів Організації Об'єднаних Націй, тривала рівно одинадцять хвилин.

Потім делегації пішли з місця зустрічі без жодного слова чи рукостискання між собою.

За тонкими дерев'яними стінами чувся гуркіт артилерійського вогню – похмуре нагадування про те, що навіть під час підписання перемир'я на сусідніх пагорбах все ще гинули люди", – писала про цю подію в своєму звіті The New York Times.

Так з'явився унікальний документ, де немає підпису представників країни, що зазнала агресії сусіда і в боях виборола своє право на існування.

Підписувати договір Лі Син Ман відмовився, але обіцяв не перешкоджати його укладанню і "якийсь час" дотримуватися перемир'я.

Нічого про Південну Корею без Південної Кореї? Ми стоятимемо з вами стільки, скільки буде потрібно? Ні, тоді ще не чули про таке.

За 70 років до подій в Україні все було відвертіше – принаймні обійшлося без гучних декларацій і обіцянок, які ніхто не збирався виконувати.

Повернення американських вояків з Корейської війни на батьківщину, 27 вересня 1953 року.

Можна нескінченно спостерігати за трьома речами: як тече вода, як горить вогонь і як західні інтелектуали намагаються дійти згоди щодо того, який сценарій закінчення війни найкращий для України – фінський чи корейський.

"Я вже деякий час кажу, що війна в Україні – це Корейська війна часів Другої холодної війни, і, ймовірно, закінчиться подібним чином", – наполягає історик Ніл Фергюсон.

"Якщо подивитися на Корейський півострів, то це лише перемир'я.

Це не мирний договір.

Технічно вони все ще перебувають у стані війни.

Але там немає масштабних бойових дій.

По інший бік демілітаризованої зони, під егідою американської безпеки за відсутності мирного договору вони відбудували одне з найуспішніших суспільств на планеті….

Такий результат для України був би дивом.

Це був би дар.

І це не обов'язково означало б визнання Україною втрати території.

Південна Корея не визнає, що Корейський півострів розділений назавжди.

[Ось] як Україна могла б здобути мир", – просуває ту саму ідею професор Принстонського університету Стівен Коткін.

На цьому місці може бути багато слів про те, що на відміну від Кореї, яка після Другої світової розділилася на комуністичну Північ і прозахідний Південь, Україна і Росія – не дві частини однієї країни, яким треба здолати ворожнечу і нарешті об'єднатися.

Тому будь-які порівняння тут недоречні за замовчуванням.

Але західні інтелектуали забувають не лише про це.

Послуговуючись улюбленим висловом американського президента, "для танго потрібні двоє".

Станцювати мир або хоча б перемир'я без участі Росії навряд чи вдасться навіть такому видатному миротворцю, як Трамп, який закінчив усі війни в історії людства, крім російсько-української.

А Росія сьогодні, втім, як і завжди, віддає перевагу іншим танцям.

Джерела:.

Max Hastings, "The Korean War".

David P.

Fields, "Foreign Friends.

Syngman Rhee, American Exceptionalism, and the Division of Korea".

Carter Malkasian, "The Korean War.

1950 – 1953".

Foreign Relations of the United States, 1952–1954, Korea.

Михайло Кригель, УП.