Кент з ОТУшки

Коли наша армія прорвала російський кордон у Курській області, був вражений весь світ. Уперше з ХХ століття хтось насмілився зайти вглиб сучасної РФ цілим військом. Не якусь ДРГ відправити, аби спалили заправку. Хоча більшість сучасних держав і від ідеї спрямувати диверсантів жахнулися б.

У цей самий час, як влучно підмітив автор блогу Mannerheims son (пост довгий, краще лишу посилання на нього тут), інша частина армії нагадувала безпорадного ворога. Того, хто дивився на прорив виряченими очима та не знав, що робити. Щоправда, згаданий мною автор порівнював це з обома сторонами операції «Бурі в пустелі».

Зараз не треба бути бригадним генералом, аби визнати, що наша кадрова армія давно вичерпала свій ресурс інерції. Нові компоненти бойової спроможності є. Але, на відміну від «згідно-відповідно», вони з’являються дещо хаотично. З іншого боку, а як ще могло бути, коли будь-які корисні рішення йдуть не згори, а знизу? Такий собі армійський grass roots.

Військове керівництво зацікавлене в тому, щоб не було ворожих проривів. Воно не любить ризикувати. І, я впевнений, за будь-якого очільника ризик любити не почне, навіть якщо до призначення обіцяє протилежне. Бо це позиція для системної роботи. Вона більше про стабільні процеси, ніж про готовність ставити все на червоне.

Політичне керівництво живе ідеєю швидкого миру. Коли мені доводиться бачити чи чути певні фразочки звідти, на душі стає гидко, а тілу — майже боляче. Мир, мир, мир. Навіщо збільшувати грошове забезпечення армії, якщо скоро мир. Навіщо робити людську мобілізацію, якщо скоро мир. Навіщо, навіщо, навіщо. Мир.

Тим часом ворог набере ще десяток тисяч «контрактників» та зробить усе, щоб мир не настав і навіть не наблизився. Військове керівництво шукатиме, яка пожежна команда ліквідує цей випад ворога. Політичне керівництво думатиме, як добре провести вибори й отримати повний доступ до бюджетів на відновлення розбомбленої країни.

Я не бачу сенсу читати мораль, що армія розвивається всупереч політичній волі держави та, м’яко кажучи, паралельно від військового керівництва. Так само можна щодня відкривати Америку, хоча це зробили ще 600 років тому.

Звісно, в результаті є велике провалля між «армією на папері» та «армією у полі». Є бригади, де боєздатність зберіг максимум батальйон. Є бригади, які створювали незрозуміло навіщо. Нагорі бачать ситуацію на папері та розраховують завдання під неї. Потім ми гуртом сердимось, коли щось не виходить.

Немає проблеми з «українською паперовою армією». Проблема у тому, що вона надто сильно відрізняється від реальної. А щоб це стерти як явище, потрібен нормальний облік.

Одні з’єднання на фронті цілком боєздатні, попри всі проблеми. Вони зараз будують «кілзони», граються з конфігурацією FPV. Вони налагодили роботу РЕБ так, що росіянам доводиться стелити оптоволокно по степах, інакше нічого не долетить. Ці з’єднання звели супутникові канали, дронові нальоти та класичний «Вого-о-онь!» у цілісну конструкцію.

В інших з’єднань надворі застряг 2015 рік. Єдине, що змінилось, — замість карти видали непоганий електронний планшет (уточнив, щоб не переплутали з паперовим). Це частини одного війська. Просто вони абсолютно різні. І я маю певні сумніви з приводу того, чи виглядає у штабі перше з’єднання більш вдало за друге. Бо оцінюють їх за поданими документами.

2023 року я був у одній із бригад Сухопутних військ. Скажімо так, не зовсім на півдні, але й не зовсім на сході. У нас було багато проблем, від сухого опису яких читачі впадали б у паніку. Це було дійсно страшно. Керівництво становило не меншу загрозу, ніж ворог. Усе закінчилося відносним хеппі-ендом, коли до нас приїхала перевірка.

Чому так? Бо про перевірку ніхто не попередив. Виявляється, можна робити і так. Ніякий «кент з ОТУшки» не напише у вотсапі, що до вас їдуть. Ніякий кум, сват чи брат не підстрахує, сидячи в Генштабі. Ось так просто.

Елемент несподіванки привів ту бригаду до очищення не шляхом штурмів головою об мінне поле. Очищення відбулось, скажімо так, згори, десь під фуражкою.

Чому я це згадую? Бо такий самий елемент несподіванки, але проти ворожого війська, привів до початкових успіхів на Курщині. Те, з чого починався мій текст.

Зрозумійте мене правильно, будь ласка. Я не кричу про нові реформи чи їх скасування. Я кричу про контроль. Та ж корпусна система має безліч плюсів, але без регулярних перевірок «на місцях» вона отримає ті ж удари нижче пояса, що й попередня.

Внутрішні вороги армії — не «совєцькі генерали», бо деякі з них кращі за «нових і не совєцьких». Внутрішніми ворогами армії є той «кент з ОТУшки», який завжди прикриє твої провали та допоможе уникнути чергової перевірки. Приховати старі помилки, згодом ще й накоїти нові.

Може, скажу крамолу, але я прибрав би поняття «штатного комплектування». Воно абсолютно до одного місця, коли по всій ЛБЗ у тебе не вистачає людей. Може, колись воно й буде актуальне. Та не зараз. Хто не розуміє, чому — вище був абзац про пріоритети політичної влади.

Нагорі вам нарізають БРки. Нагорі мають бачити не штатку, а реальну наявність. Інакше вам знову напишуть «задачку 200», і нікому від цього краще не стане.

Дуже добре, що на папері у вас Х броньовиків. Ще було б непогано зазначити, скільки з них їздить, а скільки — стріляє. Бо це, взагалі-то, теж дуже важливо.

Та я не лише про вищі матерії з крутими погонами. Можна так само пройтись знизу догори. Я не вірю в орієнтир на армію, де кожен солдат керує дроном краще, ніж власним статевим органом. Але я вірю в армію, де піхотинець хоча б знає, як увімкнути рюкзак РЕБ, щоб таким дроном його не вразили під час переміщення. Це легше. Це хоча б реально.

Коли я побачу на БЗВП не навчання ножовому бою, а ось такі речі — на душі стане набагато спокійніше. Втім, поки що про таке не чув.

А ще в одному аспекті я згоден із багатьма колегами. Краще мати Х бойових бригад із бойовою спроможністю на 70%, ніж удвічі більше — але тільки на папері. Щоб це до когось дійшло, його треба загнати в таку паперову бригаду, розміщену в зовсім не паперовому полі. Як виживе, нехай задумається.

Коли минає достатньо часу, можна хоча б усвідомити помилки. На їх виправлення буде і час, і ресурс. Було б лише бажання їх виправляти.

Не треба роздувати таблиці штату. Не варто множити нові бригади без кадрового ядра, які потім кинуть напризволяще і дивуватимуться кількості дезертирів звідти. Якщо є надто сточені у кадровому плані бригади, включай їх до сильних корпусів. Маю перед очима приклад 63-ої бригади, яка дійсно показувала результат, попри ставлення до неї. І зараз їй стане набагато краще.

Сержант — основа кадрової системи. То, може, вистачить відкидати їх на її периферію? Багато хто із сержантів має плани з поліпшення демографії серед мам тих геніїв, які офіцерство їм обіцяють після «ритуальних» курсів. Не кожен покине свою бригаду в полі, щоб поїхати на пару тижнів до невідомого дебіла, який просто вище за званням і тому «йому видніше».

Кадрова армія як набір ритуалів і таблиць дійшла до межі. Вона стала мемом серед самих військовослужбовців. Реальна армія народжується там, де цифри відображають реальність. У нас уже є «армії в армії», які довели, що можуть воювати і перемагати швидкими циклами. Наступний крок — зробити так, щоб їхні правила стали правилами для всіх.

Наостанок процитую одного античного діяча, чию фразу випадково нагуглив нещодавно. Мабуть, вона ідеально впишеться. «Війна є батьком усього: одних зробила богами, інших — людьми, когось — рабами, а когось — вільними».