Як незрячі ветерани виборюють свої права

Незрячі ветерани російсько-української війни потребують покращення інклюзивної інфраструктури та реабілітації.

Про це йшлося під час пресконференції в Укрінформі «Світло всередині: підтримка незрячих і слабозорих ветеранів російсько-української війни» до Міжнародного дня білої тростини.

Щороку 15 жовтня світ відзначає Міжнародний день білої тростини — символу незалежності, гідності та права на безбар’єрне життя для незрячих і людей із порушеннями зору.

Українцям цей день наразі маловідомий, однак через війну кількість незрячих збільшується. Серед тих, хто сьогодні опановує життя наново, — ветерани, які втратили зір через бойові дії. Вони пережили найтемніші миті, але не втратили сили й бажання бути активними членами суспільства.

«Тебе виписують — і ти сам. Ніби світ є, але він чужий»

Ці слова українського ветерана, який втратив зір на війні, важко забути. Вони пролунали на одному з ретритів для незрячих ветеранів у Києві. У них — не лише особистий біль, а й досвід великої кількості людей, які сьогодні живуть у суцільній темряві, що не має нічого спільного з ніччю.

Після шпиталю починається інша боротьба — не лише за життя, а й за можливість залишатися частиною світу, який більше не можна розгледіти. У перші місяці адаптації незрячі ветерани стикаються з безліччю випробувань: ізоляцією, страхом, невпевненістю, браком підтримки. Саме тому під час зустрічей і обговорень, коли їх запитують, як вони оцінюють рівень державної допомоги, більшість відповідає у відсотковому значенні: на 10–20% від 100. А дехто навіть відмовляється відповідати. І це, мабуть, одна з найпріоритетніших проблем, що потребує вирішення.

Втратити зір — означає заново вчитись орієнтуватися: не очима, а відчуттями, звуками, довірою до простору. Для багатьох це — не лише фізична реабілітація, а й переосмислення власного життя.

Як невидимі рани стають іще глибшими

Порушення зору — від легкого зниження гостроти до повної втрати — це не лише сенсорна проблема. Це удар по життю, сприйняттю світу, соціальним зв’язкам і внутрішній рівновазі людини. Дедалі більше досліджень доводять: втрата зору суттєво підвищує ризик розвитку психічних розладів — передусім депресії й тривоги.

Один із найповніших оглядів цього питання здійснила міжнародна група вчених під керівництвом доктора Мікеле Парравано з Італійського наукового інституту IRCCS-Fondazione Bietti. Дослідження, опубліковане в журналі Scientific Reports (Nature Group), об’єднало результати понад 30 наукових робіт і показало: майже 17% людей із порушеннями зору мають симптоми депресії, а в деяких групах цей показник сягає 27%.

Серед тих, хто звертається по допомогу до офтальмологів чи реабілітаційних служб, депресивні стани фіксують у кожного четвертого пацієнта, а подекуди — навіть у третини.

Особливо вразлива категорія — люди похилого віку. Рівень клінічно значущих депресивних симптомів серед них коливається від 8,6 до 43%, залежно від країни та діагностичних критеріїв. І це лише офіційні цифри: багато людей просто не звертаються по допомогу або не пов’язують свого емоційного стану з проблемами зору.

Тривожні розлади також поширені. За різними дослідженнями, 7–9% літніх людей із порушеннями зору мають діагностовану тривогу, а до 15% відчувають постійне напруження чи страх. Навіть якщо врахувати соціально-економічні чинники — рівень доходу, освіту, доступ до медицини, ризик депресії залишається підвищеним. Це доводить, що сам факт втрати зору є потужним стресовим чинником.

Незрячі та ветерани з порушеннями зору сьогодні стикаються не лише з фізичними обмеженнями, а й із глибокими психологічними травмами. Депресія, панічні стани, посттравматичний стрес — усе це накладається на сенсорну втрату, подвоюючи емоційне навантаження під час війни.

Один із ветеранів зізнається: «Найбільший страх — стати «овочем», некорисним для родини й суспільства».

Ветерани, які втратили зір, часто кажуть, що спільнота побратимів і взаємопідтримка стали для них новим стимулом до життя. Коли поруч є люди, які пережили схоже, темрява меншає. Під час групових зустрічей лунають болючі зізнання: «Нова жорстка реальність — це важка і стресова пригода». Але поруч сидять ті, хто вже пройшов крізь це, і простою присутністю дають сили долати перші кроки в темряві.

Технології теж стають союзниками. Смартфони з функціями штучного інтелекту допомагають розпізнавати предмети, читати тексти, орієнтуватися в просторі. Незрячий експерт Ігор Кушнір пояснює: «Роботи-поводирі ще попереду, але телефони вже сьогодні допомагають нам бути самостійнішими. Це не розкіш — це свобода».

Такі дрібниці створюють нову якість життя, особливо там, де держава досі не змогла якісно переналаштуватися на стрімке зростання кількості людей з інвалідністю. Адже офіційна статистика не відображає масштабу трагедії. За даними медичних установ, кількість людей із порушеннями зору в Україні зросла майже на 15% лише за перший рік війни — із 17,5 тисячі до понад 19,5 тисячі осіб. Нині офіційно нараховується близько 70 тисяч людей із повною або частковою втратою зору, але реальна кількість, за оцінками експертів, у рази більша. І серед них — чимало ветеранів, які повністю або частково втратили зір через бойові поранення.

Шлях до реабілітації та відновлення

Для більшості з них реабілітація закінчується тоді, коли їх виписують із лікарні. Далі — тиша. За словами ветеранів, наразі відсутня ефективна система постгоспітальної підтримки, як і спеціалізовані реабілітаційні центри в регіонах, немає психологічної чи соціальної допомоги. Більшість публічних просторів залишаються недоступними, а працевлаштування — практично неможливим. Один ветеран сказав: «Іноді здається, що легше знову піти на фронт, аніж повернутися до мирного життя».

Водночас з’являються ті, хто не здається. Незрячий паралімпієць Анатолій Варфоломєєв каже: «Спорт — це не просто тренування. Це спосіб нагадати собі, що ти ще можеш. І що життя, навіть у темряві, може бути яскравим».

Такі приклади показують, що реабілітація — це не лише про медицину, а й про віру в людину. Але щоб вона працювала, потрібні системні зміни. Ветерани самі формулюють свої потреби: якісна державна програма підтримки, особливо в лікуванні та протезуванні; постгоспітальна допомога із психологом; доступні простори; навчання для родин; можливості для працевлаштування й розвиток служб собак-поводирів.

Суспільство теж має зробити крок назустріч. Навчитися бачити не лише очима, а й серцем. Бо темрява, в якій живуть наші герої, не така страшна, як байдужість зрячих до їхніх проблем.

Міжнародний день білої тростини — не просто нагадування про інвалідність. Це день про людську гідність, про світло, що не згасає навіть тоді, коли навколо темно. І про те, що ми всі — держава, громади, суспільство — маємо змінювати країну не лише словами, а й діями: встановити звукові світлофори там, де досі тиша, якісні тактильні плити — де зараз суцільна бруківка; створити систему якісної реабілітації та спеціалізованого лікування й підтримувати тих, хто втратив зір, але не втратив сили бачити серцем.

«Світло всередині» — це довгострокова ініціатива громадської організації «Прогресильні» та СД Платформи у співпраці з реабілітаційним центром «Трініті ХАБ», спрямована на підтримку незрячих і слабозорих ветеранів, які втратили зір через війну.

Її мета — допомогти ветеранам відновитися фізично та психологічно, навчитися жити в нових умовах, опанувати сучасні технології та сформувати спільноту взаємопідтримки, де кожен може знову відчути впевненість, гідність і своє «світло всередині».