Як Шмітт став зброєю Китаю

Впродовж останніх дванадцяти років американські науковці зазвичай характеризували Китай як суто деструктивну силу в міжнародних справах — таку, що прагне підірвати ліберальний «порядок, заснований на правилах».

На думку політичного теоретика з Прінстона Джона Айкенберрі, лідери Китаю не мають альтернативного міжнародного порядку. Вони можуть завдати шкоди системі, бути подразником, але насправді не здатні визначати наступну систему.

Майкл Беклі та Гел Брандс стверджують, що серцевиною китайської стратегії прямо зараз є будь-яке запобігання демократії. Джессіка Чен Вайс заявляє, буцімто Китай не має цілісної, універсальної ідеології.

Але чи коректно бачити Пекін виключно у ролі руйнівника світового порядку? Чи буде правдою те, що він не має власного бачення світу?

Крізь призму Холодної війни політична ідеологія Китаю ототожнювалася з комунізмом. Відтак падіння комунізму означало крах його керівного світогляду. Легше сприймати нинішній Китай як ідеологічно некерований. Проте більш модна у Китаї політична та правова думка міцно спирається на легко впізнавану західну теорію.

Просто це не кантівська ліберальна теорія, на якій виросли американські політичні еліти. Не та, що лежить в основі поглядів Френсіса Фукуями, які лунали в момент падіння Берлінської стіни — начебто американська ліберальна демократія є «кінцем історії». Це не кульмінація експериментів із державним управлінням, які тривали три тисячі років.

У китайських університетах Карл Маркс, звісно, лишається фундаментом, і вивчення його творів є обов’язковим. Проте за останні 20 років на ідеологічний розвиток Китаю вплинув ще один німецький автор. Парадоксально, але це був антикомуністичний учений і публіцист, який став відомим як «юрист Гітлера». Його звали Карл Шмітт.

Звісно, у промовах Сі Цзіньпіна ви не знайдете посилань на Шмітта чи інших улюблених західних мислителів. Так само, як і в промовах недавніх американських президентів ви не відшукаєте посилань на Локка, Монтеск’є чи Фукуяму.

Завдання ідентифікувати корисні теоретичні підвалини скрізь покладене на публічних інтелектуалів, які зводять філософські риштування для критики й виправдання політичних дій. У цьому Китай не відрізняється від США. За винятком того, що його однопартійна система звужує «висоту й ширину» цих риштовань — настільки, щоб уникнути ризику для кар’єри та життєвих перспектив.

Для китайських учених Шмітт унікально підходить на цю роль. Народжений 1888 року в побожній католицькій родині, що належала і до нижчого, і до середнього класів, у переважно протестантському Плеттенберзі, Вестфалія, Шмітт здобув популярність у 1920-х як проникливий і дуже ерудований дослідник конституційного права та європейської політичної історії.

Його аналітичне мислення сформувалося під упливом гіркоти та тривоги від політичних й економічних бід Німеччини за Веймарської республіки після Першої світової війни. У цих бідах він звинувачував хибну ліберальну конституцію, що заохочувала відсутність будь-якого єднання замість формування нації з рішучим лідером.

Шмітт виступав проти Гітлера й нацистів, поки ті не прийшли до влади в 1933-му. Згодом він приєднався до партії й радикально переформулював свої погляди, щоб узгодити їх із расовою догматикою. Зокрема, з її жорстоким антисемітизмом.

Він захищав страту опонентів Гітлера після так званої «Ночі довгих ножів» у 1934-му. Коли знадобилось «правильно» тлумачити німецьке право у расових термінах — він доводив, що юриспруденцію треба очистити від євреїв і впливу космополітів.

Однак це не дуже допомогло його кар’єрі. Уже 1936 року ідеологи СС під керівництвом Генріха Гіммлера почали вважати Шмітта ненадійним опортуністом. Тож його усунули з провідних партійних посад.

Після війни Шмітт уникнув переслідування в Нюрнберзі. Він достатньо переконливо наполягав, що був лише правовим теоретиком режиму. Згодом він назвав процеси «правосуддям переможців» і відмовився співпрацювати з програмою денацифікації. Так його відсторонили від роботи в німецьких освітніх закладах, хоча це не завадило писати й публічно виступати аж до смерті в 1985-му. До речі, дожив Карл до 96 років.

Воєнний статус Шмітта як «адвоката диявола» природно охолодив його академічну аудиторію. Водночас для аналізу слабкостей та вразливостей ліберальної демократії він і далі є обов’язковим до вивчення. Ось головні тези, за які його знають.

По-перше, «демократія» для Шмітта означала єднання волі лідера з волею народу. «Лібералізм» із його фетишем дискусій та вірою у казку про те, що «право» може реально керувати, був перешкодою цьому єднанню.

По-друге, «суверенітет» полягав не в застосуванні конституційних норм, а в ухваленні й реалізації лідерами конкретних рішень. У його найвідомішому вислові: «Суверен — це той, хто вирішує щодо винятків», — тобто орган чи особа, здатні оголосити, що норми не діють за певних надзвичайних обставин. І, відповідно, діяти поза ними.

По-третє, політика за своєю суттю є змаганням, і всі держави неминуче мають «ворогів» — зовнішні фракції, які становлять загрозу чи потенційну загрозу. За Шміттом, якими б не були принципи вашої держави, завжди існуватимуть інші держави з іншими принципами або іншими їх тлумаченнями.

По-четверте, поява «універсального права» американського зразка після Другої світової війни підживлювала тотальні екзистенційні війни. Адже його порушники одразу виводилися за межі людяності й підлягали знищенню в ім’я її захисту.

По-п’яте, стабільний міжнародний порядок потребує регіонів під опікою домінантної сили. На кшталт Західної півкулі під «доктриною Монро» США — таких регіонів, які врівноважують одне одного. Цю ідею Шмітт використовував, щоби виправдовувати спроби Гітлера «об’єднати» Європу.

То який стосунок Карл Шмітт має до сучасного Китаю? За останні 20 років і китайські, і західні спостерігачі політики КНР відзначали «шміттоманію» серед інтелектуалів. Це явище видно й у графіках стрімкого зростання академічного інтересу до Шмітта після 2003 року.

Добре було б задуматись, чому китайські науковці вважають важливим апелювання до Шмітта. Ще від пізньої доби Цін, тобто перед Першою світовою, китайські еліти вважали кооптацію західної інтелектуальної думки ключем до легітимності назовні. До поваги у світовому порядку, де домінував Захід.

Марксистсько-ленінська ідеологія КНР була західним імпортом. Аграрні корені КПК погано з нею узгоджувалися. Відтоді китайські вчені доводили свою корисність партії, безупинно підводячи нові правові й інтелектуальні основи під її економічні та політичні пріоритети — слід зазначити, дуже нестабільні.

Китайці стратегічно привласнювали споріднену західну думку про суверенітет, централізовану владу й державне керування економікою. І тепер їх правителі можуть упевнено відбивати закиди, що вони займаються «простою авторитарною апологетикою».

Так виник інтенсивний інтерес до створення історично обґрунтованої політико-правової рамки для відстоювання прав зростаючого Китаю на глобальній арені. Шмітт ідеально підходив для цього завдання.

Як західний антиліберал, він є потужним антиподом фукуямівській доктрині, ніби ліберальна демократія має унікальну легітимність і життєстійкість як універсальна політична форма. Зацікавлення Шміттом у Китаї посилилося наприкінці 1980-х на тлі зростання інтересу до так званого неоавторитаризму — сучасної форми врядування, що поєднує централізований політичний контроль із вибірковим використанням ринкових реформ.

1987 року професор політики та права Дун Фаньюй посилався на Шмітта, підтримуючи претензії партії на верховну владу перед неоднозначностями конституції КНР. Там, де у ліберальних демократіях преамбули мають мало або й жодного правового значення, Дун стверджував, що китайська преамбула, яка змальовує правову систему як похідну від національного визволення партією, відображає довправовий, екзистенційний акт заснування, що надає документу легітимності.

Ширше послання — партія стоїть над правом, бо вона і є джерелом права.

У 1990-х такі науковці, як Ван Лє та Лю Сяофен, прагнули спростувати тезу, що верховенство права англо-американського зразка й ліберальна демократія критично важливі для економічного розвитку. Вони теж звернулися до доробків Шмітта.

Між 1998 і 2002 роками Лю — еклектичний, «культурний християнин» і захисник маоїзму зі швейцарською освітою — увійшов у мейнстрим Компартії Китаю, опублікувавши низку впливових робіт про Шмітта. Акцент він робив на релевантність цих поглядів для сучасної китайської політики.

Просування шміттівських ідей відтоді стало надійним способом здобути прихильність партії, забезпечуючи її «сертифікованими» західними інтелектуальними підвалинами для захисту політичної структури, яку Захід таврував як глухий кут. Унаслідок цього вершиною моди для китайської академічної думки стало не лише писати про Шмітта, а й переймати його абстрактну, теологічно забарвлену лексику та риторику.

До 2006 року більшість важливих творів Шмітта вже мали свій переклад китайською. На їхній основі між 2006 і 2010 роками різко зросла кількість магістерських робіт та навіть докторських дисертацій про нього. Так сформувалося нове покоління китайських політико-правових учених, вихованих на Шмітті.

Чимало з них згодом публікувалися і англійською, і китайською. Цього разу вони вже прагнули поширити свої погляди на міжнародний рівень, а не лише запозичити їх.

2018 року Лю оприлюднив есе, у якому запропонував «синтез» поглядів Шмітта і Маркса з наслідками для світового та історичного зростання Китаю. Згадуючи назву знаменитої повоєнної книжки Шмітта, Лю твердив, що східний марксизм породив новий «Номос Землі» — просторове упорядкування світу, за якого США будуть витіснені з Азії так само, як вони колись «витіснили Стару Європу» із Західної півкулі.

За ідеєю Лю, США більше не зможуть заради власної вигоди оголошувати певний простір «вільним», як європейські держави колись робили з рештою світу поза Європою. Китай закриє для американського втручання азійський простір, лідерство над яким йому дарували географія та історичні процеси.

Так з’явився «сино-шміттіанізм», як його називали. Ідеологія, що прагне повернути просвітницьку традицію проти Заходу, який її породив. Зокрема проти США. Для цього Китаю треба демонструвати, що лібералізм є тупиковою гілкою західної думки, із суцільними логічними вадами та лицемірством.

Такого не було в Шмітта — йдеться про погляди «анти-Фукуями» щодо неминучої загибелі американської універсалістської ідеології.

Праці Карла Шмітта допомагають легітимізувати Компартію Китаю в багатьох вимірах. Вони роз’єднали «демократію» з лібералізмом. Ці доробки дали КПК змогу наполягати, що вона вимагає культурної однорідності. Тепер партія трактує свою систему як демократичну.

Твердження Шмітта, що лібералізм, стримування, противаги та гарантії прав людини лише породжують розбрат і загрожують нацбезпеці, виправдовують нинішню зверхність КПК. Так вона почала нав’язувати ханську національну ідентичність.

Шмітт вважав, що суверенітет належить тому, хто може оголосити «виняток» із закону — тобто самотужки визначити, де право є неповним або взагалі заважає безпеці. Нині цей погляд багато в чому виправдовує президентсько-партійне правління Сі Цзіньпіна.

І саме його підтримка ринкової економіки «під крилом» держави слугує схваленням моделі державного капіталізму. А, наприклад, рішучі відкидання Шміттом будь-якого «універсального права» чудово виправдовує ігнорування КПК звинувачень у порушеннях прав людини в Сіньцзяні та Тибеті.

На міжнародній арені шміттівська концепція Grossraum — «великого простору» під опікою великої нації — виправдовує домагання переваги Китаю в Азії та Тихому океані. Виправдовує ці домагання під прапором багатополярності.

Більше того: наполягання Шмітта, що ідентифікація й нейтралізація ворогів є базовою відповідальністю суверена, виправдовує превентивні дії партії як проти внутрішніх, так і зовнішніх супротивників. Кому цікаво, як Шмітт ставився до міжнародних інституцій — нехай гляне на ставлення Китаю до ООН, МВФ, Світового банку та СОТ. Пекін бачить їх виключно як арену для змагання великих держав.

У глобальній боротьбі за «серця й уми» сино-шміттіанізм крокує з нацистом у ролі прапороносця. Втім, якщо говорити про передбачення політичної історії — Карл Шмітт, на відміну від Френсіса Фукуями, досі не був спростований.