Рецензія на фільм “Буґонія” / Bugonia

30 жовтня на екрани кінотеатрів вийшла чорна комедія з натяками на наукову фантастику та присмаком абсурдизму “Буґонія” від грецького режисера Йоргоса Лантімоса. Якщо ви знайомі з творчістю цього добродія, для вас точно не стане сюрпризом химерність і дивакуватість його кінематографу, так само як і те, що в ньому перманентно виблискує зірочка Емми Стоун. Одним з продюсерів виступив Арі Астер, в недавньому “Еддінгтоні” якого акторка зіграла одну з другорядних ролей. На які рішучі кроки йдуть постановник та його муза в новій спільній роботі, і чим це обертається для глядача — пропонуємо дізнатися в огляді ITC.UA.

“Буґонія” / Bugonia 

Жанр науково-фантастична чорна комедія
Режисер Йоргос Лантімос
У ролях Емма Стоун, Джессі Племонс, Алісія Сільверстоун, Ейдан Дельбіс, Ставрос Халкіас, Седрік Дюморне
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Неохайний патлач з масним волоссям Тедді Гатц — затятий конспіролог, бджоляр (десь тут міг напружитися один Джейсон Стейтем) та рядовий працівник великої фармацевтичної компанії Auxolith. Разом з не надто кмітливим кузеном Доном він задумав викрасти інопланетного агента, які, за його переконанням, вештаються серед нас з недобрими намірами щодо подальшої долі людства.

Мішель Фуллер — крута самодостатня бізнесвумен та генеральна директорка тієї самої фірми, де трудиться Тедді. За доречним для нього збігом обставин саме цю пані прихильник теорій змови вважає прибулицею з Андромеди. Ситуація набуває ще й особистісного характеру, адже колись хвора мати Тедді піддалася лікуванню від Auxolith, і це нічим хорошим не закінчилося. Тож одного сонячного дня він та Дон викрадають “інопланетянку” з метою домогтися аудієнції з її керівництвом та запобігти неминучій катастрофі для землян.

Йоргос Лантімос наполегливо продовжує раз по раз вганяти глядача у ступор. Це саме той чоловік, котрий змусив Коліна Фаррелла забажати перетворитися на лобстера (це бажання було втілене в життя Каєю Ґербер у минулотижневій “Масці”), а Еммі Стоун надав простір для найяскравіших перфомансів у її кар’єрі, що починалася, нагадаємо, з легковажних комедій. Які думки рояться в голові у цього самобутнього представника “грецької дивної хвилі” — одному тільки Богу відомо. Але за бажання копирсатися в них — заняття доволі цікаве.

“Буґонія” стала вже третьою повнометражною стрічкою для Лантімоса за останні два роки і четвертою спільною роботою зі Стоун після “Фаворитки” (2018), “Бідолашних створінь” (2023) і “Видів милосердя” (2024), звідки сюди перекочував ще й помітно схудлий Джессі Племонс. Це рімейк південнокорейської стрічки “Врятуйте зелену планету!” (2003) Чан Чжун Хвана — тоді режисер надихнувся фільмом “Мізері” (1990) за однойменним романом Стівена Кінга та сайтом, де стверджувалося, що Леонардо Ді Капріо — прибулець, котрий прагне підкорити Землю та звабити всіх жінок (до 25 років, напевно варто додати від себе).

Нехай грецький кінороб цього разу і переосмислює чужий матеріал, та виразний лантімосівський стиль відчувається неозброєним оком. Першочергово це стосується сатиричного погляду на суспільство. В нашому випадку — окремих його представників з різних соціальних прошарків. У “Буґонії” вони зіштовхуються буквально лбами. З одного боку рингу, на перший погляд, божевільні ідіоти, котрі обклеюють фольгою вікна у будинку. З іншого — бездушне капіталістичне стерво, яке, здається, давно забуло, що таке справді бути людиною. У пошарпаному підвалі занедбаної халупи зіштовхнуться два протилежні світи, і з обома явно не все гаразд.

Не обійшлося і без фірмових провокацій. По-перше, Еммі Стоун поголили голову (адже хитра андромедіанка може зв’язатися зі своїми за допомогою волосся!). Акторка не побоялася повторити те, що колись провернули її колеги — Сігурні Вівер у “Чужому 3” (1992), Демі Мур в “Солдаті Джейн” (1997) чи Наталі Портман у “V означає Вендетта” (2005). По-друге, лантімосівський світоустрій передбачає те, що розвішані протягом історії рушниці обов’язково вистрілять. По-третє, автор показує своє вміння вибудувати задушливу і напружену атмосферу та пограти з очікуваннями глядача, але явно не ставить це за ціль.

Підкріплюється екранне “неподобство” вже звично філігранною операторською роботою, ідеально вибудуваними мізансценами, чудовими акторськими виступами та оркестровим саундтреком від Джерскіна Фендрікса, котрий лупить по тобі немов кувалдою по голові. На виході глядач отримує як завжди щось дивне, непересічне, захопливе і обов’язково дискомфортне. Смішне і водночас надзвичайно сумне, похмуре і зловісне. 

Напевно, тільки Йоргосу Лантімосу було до снаги помістити у кадр химерну версію Джея та Мовчазного Боба, які замість куріння травички з головою занурилися у конспірологію, та видати щось подібне. Звісно, ніяке, навіть найдотепніше кіно, наразі не спроможне нести якусь викривальну функцію щодо божевільності світу — для цього достатньо просто зайти в інтернет чи подивитися у вікно. Лантімос це чудово розуміє, тому і вдається не до викриття, а до безжальної сатири. До того ж, нехай краще життя у цьому божевіллі буде з відповідним кіно, аніж без нього.