Олександр Шаптала: "Хоч я і син генерала, мене ніхто не заховав. Я пройшов усі піхотні посади

За останній рік українська армія поповнилася кількома надзвичайно молодими, за мірками Сил оборони, командирами бригад.

Легендарну 93-ю очолив нині 28-річний Шаміль Крутков, 47-у, яка стала відомою в час наступу на Запоріжжі – 26-річний Максим Данильчук, 67-у, сформовану на базі Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" – 29-річний Олександр Шаптала.

Усі – професійні військові, випускники Національної академії Сухопутних військ, колишні піхотні командири, а нині підполковники та комбриги.

Саме ті, кого зазвичай називають "народженими для війни".

Серед усіх цих прізвищ найбільш впізнаваним для ока й вуха пересічного читача, певно, буде останнє – Шаптала.

Адже воно належить не лише нинішньому комбригу 67-ої бригади, а і його батьку – начальнику Генштабу часів Валерія Залужного, генерал-лейтенанту Сергію Шапталі.

Однак про цей факт, як здалося УП з годинного інтерв'ю, Олександр Шаптала волів би не говорити.

Щоб не присвоювати собі заслуг батька й будувати військову кар'єру, про яку він мріяв з дитинства, винятково на своїх рішеннях і вчинках.

67-ма окрема механізована бригада – четверта в житті Шаптали-молодшого.

До цього були 14, 28, 117 та навіть служба в ТЦК (до повномасштабного вторгнення).

До 2022-го року він воював у районі Станиці Луганської, Золотого-4 та Золотого-5.

Після 2022-го – брав участь в обороні Красногорівки, Мар'їнки на Донеччині, Олександрівки на Херсонщині, воював на Покровському та Сумському напрямках.

Зараз 67 бригада стоїть на одному з найтяжчих напрямків на фронті, Новопавлівському, і веде бойові дії там, де ще пару місяців тому не було сухопутної війни, в Дніпропетровській області.

В інтерв'ю "Українській правді" Олександр Шаптала розповідає, коли почався російський наступ на Дніпропетровщину, наскільки глибоко противник уже просунувся вглиб регіону, якою він прийняв 67 бригаду після боїв на Курщині та Сумщині, а також як ставиться до рішення батька звільнитися з армії.

фото надане прес-службою 67 бригади.

Що відбувається на Новопавлівському напрямку і чи можна вибити росіян з Дніпропетровщини.

– У новинах Новопавлівський напрямок зараз виглядає як щось величезне і недостатньо окреслене.

Це ж фронт ледь від Покровська Донецької області і майже до Гуляйполя Запорізької.

Можете визначити реперні точки напрямку, сказати, де йде найбільше просування росіян? Окреслити його для людей, які не надто ретельно стежать за Deep.

– Це напрямок охоплює як Дніпропетровську, так і Запорізьку області.

На своєму напрямку (ближче до Дніпропетровщини – УП) можу сказати, що противник тисне найбільше в напрямку Покровського, Олексіївки, Вербового, Вишневого.

У нас він зараз рухається і на мототехніці, і на обшитих металом пікапах.

Але погодні умови все менше їм дозволяють це робити – вони починають грузнути.

Зараз ми можемо спланувати свою роботу максимум на три дні.

автор: Андрій Калістратенко.

– Тобто у вас противник не просочується, як на Покровському, Костянтинівському, Лиманському напрямках, а йде технікою?.

– Просочується, як і скрізь, вони стараються пройти малими штурмовими групами і закріпитися в глибині нашої оборони, а потім нарощувати там свої зусилля.

Це тягне за собою значно менші втрати.

Але час від часу, щоб швидше виконати завдання від свого старшого керівника, противник застосовує в нас техніку.

– Як можете описати роль рельєфу в бойових діях на Новопавлівському напрямку? Де там висоти, поля, річки?.

– Тут історія така: є багато ярів, якими противник намагається рухатися, є багато річок, уздовж яких він теж намагається рухатися, і, звісно ж, основне, де він іде, це поля та лісосмуги.

У населені пункти пробують заходити, але не нарощувати там сили, хіба пілотів садять.

Більше хочуть обійти й рухатися далі.

І вже після того, як вони пройшли населений пункт, затягують туди свої сили.

– Зроблю крок назад.

Ваша бригада зайшла на Новопавлівський напрямок у квітні цього року, тобто ви мали застати початок російського наступу, який врешті переріс у просування противника по Дніпропетровщині.

Коли це сталося? І чи є у вас розуміння, чому їм це вдається?.

– Активний російський наступ у напрямку Дніпропетровщини почався орієнтовно у липні.

Противник постійно кладе особовий склад, якого в нього дуже і дуже багато – за рахунок цього проводить наступальні дії.

Одна наша позиція в стрілецькому бою може вбити 20 військовослужбовців противника, а він все одно буде далі туди наступати.

Для нас 20 військовослужбовців – це багато, це особовий склад, з яким можна проводити дуже ефективні дії.

– Тобто справа виключно в засиллі російської піхоти?.

– Ні, не тільки, це також зосередження безпілотних авіаційних комплексів.

Противник одразу заводить на напрямок, де веде наступ, найефективніші підрозділи БПЛА, щоб знищити логістику й подавити резерви.

До нас на напрямок заходив російський "Рубікон".

Але зараз вони більше тиснуть на нашого сусіда зліва.

Змінюють свій напрямок.

– Погодьтеся, вони діють доволі продумано….

– Кладуть особовий склад? Я б з такою кількістю особового складу міг дійти до середини Донецької області.

– …заводять ефективні екіпажі БПЛА на обрізання логістики.

– Ми ж теж так діємо.

Тут нічого нового немає, так пише книжка.

Перед тим, як перейти в наступальні дії, треба виконати певні умови: зупинити противника, завдати йому максимальних втрат, подавити резерви і подавити логістичні маршрути.

– Чи є у вас технічне рішення протидії ворожим БпЛА? Покровськ і Мирноград через перевагу росіян у небі опинилися в надскладній ситуації, фактично в дроновому оточенні.

– Проти ворожих БПЛА діють наші БПЛА – це FPV, також РЕБ і особовий склад, який з помповими рушницями стоїть по маршруту логістичного забезпечення й виявляє "ждунів" на оптоволокні.

Це дуже дієво, ми змогли трохи стабілізувати ситуацію, щоб противник не перекрив логістичне забезпечення.

– А вибиття точок зльоту ворожих пілотів, тобто самих позицій, з яких піднімаються дрони? Так, наприклад, працюють підрозділи ГУРу.

– У нас є окремий підрозділ, який цим займається – він і розвідує точки зльоту, і відпрацьовує по них.

Я переніс цей досвід ще зі 117-ої окремої важкої механізованої бригади, де був начальником штабу.

Ті точки зльоту, що розташовані ближче до переднього краю, виявити неважко.

А от з тими, що в глибині противника, складніше.

Для цього всього треба окремі люди.

– Ви берете участь у системі єБалів? У ній досі дають найбільшу кількість балів за знищення саме ворожих пілотів?.

– Беремо.

У системі єБалів у мене працюють і батальйон безпілотних систем, і артилеристи.

Артилерійський дивізіон буквально за 20 днів знищив 17 одиниць техніки противника – це достатньо високий рівень.

Але скажу вам так: я не працюю на єБали, моя мета – по максимуму зупинити противника, нанести йому вогневе ураження, щоб він перш за все змінив напрямок наступальних дій, а я в той час зміг провести свої наступальні дії й обігнути фланг.

Мені треба, щоб противник знав, що тут стоїть моя бригада і сюди краще не сунутися.

– Яка глибина кілзони з боку Сил оборони і зі сторони росіян на вашому напрямку?.

– Що по нашу сторону, що по їхню сторону – 10 кілометрів.

По наших логістичних маршрутах противник б'є стабільно.

Так, як вони, так і ми, залітаємо ще глибше – 22 кілометри, наприклад, але чистих десь 10.

– Тобто ваша піхота йде пішки 10 кілометрів до позицій?.

– Так, піхота йде тільки пішки.

Майже завжди йде 2–3 доби, бо треба зважати на погодні умови, де ночувати, у нічний час ми стараємося не переміщуватися, орієнтуємося більше на день.

Ми почали ходити таку відстань саме на цьому напрямку (з весни 2025-го – УП), коли противник став знищувати мої логістичні маршрути, техніку, особовий склад, який по суті ще навіть не доїхав до точки вигрузки.

Це безпідставна втрата особового складу.

Тож треба було швидко приймати рішення, щоб зберегти людей.

Техніку можна ще на заводі зробити, а з людьми є проблема.

Ми готували свій особовий склад, тренували їхню витривалість, щоб долати такі маршрути.

– Довжина цього пішого маршруту буде тільки зростати? За три місяці ваші хлопці вже ходитимуть не 10, а 20 кілометрів?.

– Це залежатиме від командира і того, наскільки ефективно він уражатиме точки зльоту БпЛА противника.

Чим більше він знищить, тим меншою буде кілзона.

– Останні кілька днів у соцмережах активно обговорюють той факт, що, за даними Deep.

State, росіяни просунулися вглиб Дніпропетровської області на 20 кілометрів – якщо брати захоплену територію разом із "сірою зоною".

Які цифри є у вас? Скільки по Дніпропетровщині пройшли росіяни?.

– 10 кілометрів.

Те, що показується "сірою зоною", може бути територією, де пробіг один військовослужбовець і був знищений.

Ну поставив він той прапор і що? Захопленою вважається та територія, де противник стабільно закріпився.

– Наскільки критичною є ця глибина – 10 кілометрів, про які ви говорите?.

– Це не є критично, бо ми ж також проводимо наступальні дії та відбиваємо свої території.

І якщо дивитися на місцевість і на ті дії, які ми плануємо, то все, щоб повністю витіснити противника з Дніпропетровської області, має вийти.

– Наступ росіян на Дніпропетровщину – це спроба відволікти увагу Сил оборони від Покровська, Костянтинівки, Лимана, тобто від Донецької області, яка є для них пріоритетною ціллю? Чи це відкриття нового повноцінного фронту з метою просунутися до Павлограда та Дніпра?.

– Відволікання – ні, тому що противник ще нарощує свої зусилля, щоб рухатися далі.

І він буде максимально рухатися вперед стільки часу, на скільки в нього вистачить особового складу.

Навіть якщо вони покладуть усіх своїх… ми ж уже бачили приклади із залученням (найманців – УП) з Північної Кореї.

Противник робитиме все, щоб захопити як Донецьку, так і Запорізьку, Харківську, Дніпропетровські області.

Усі області.

Вони будуть рухатися далі, це треба розуміти.

– Чи реальною є ситуація, в якій ми в 2026 році воюємо біля Дніпра? Біля міста Дніпра.

– Ні (посміхається – УП), біля Дніпра ніхто воювати не буде.

Усе ж таки наші основні зусилля зосереджені на тому, щоб відновити межі Дніпропетровської області – і це є реально.

Я бачу, що на певних ділянках фронту ми маємо успіх, на деяких – провалюємося.

У противника теж є проблеми – він не може так швидко поповнювати свої сили та засоби, як він хоче, ми ж також знищуємо його логістичні маршрути, склади.

Зокрема глибоко в Донецькій, Луганській областях, а також у Росії.

Ми не будемо воювати біля Дніпра, все буде нормально.

Своя команда в 67-ій бригаді, розкіш говорити правду та перехід у корпус.

– Ви прийняли 67-му бригаду після важких боїв на Курщині та Сумщині.

В якому стані бригада вийшла з тієї ділянки фронту?.

– Не знаю, чи зможу відповісти на це питання… тобто сказати правду.

Бригада була спочатку на Курщині, потім на Сумщині, несла втрати, на відновленні ні разу не була.

Перед цим був Лиман, Часів Яр, Серебрянський ліс.

Бригада була побита.

Навчити особовий склад за малий період часу і виконувати ним ефективно завдання – дуже тяжко.

Були проблеми в управлінні, у підготовці піхоти, з БПЛА.

Зараз нам ввели наземні роботизовані комплекси – ми вже починаємо ефективно їх застосовувати.

Учора ми вперше евакуювали свого "300" на НРК – робот проїхав 18 кілометрів, це разом у дві сторони.

Рота ця, до речі, розширюється, можете вступати.

Ми беремо жінок, у мене є жінки-пілоти.

У мене немає поділу на військовослужбовців чоловіків і жінок.

У нас є контракт 18–24, тому всіх запрошуємо.

За той час, поки я на посаді, я виконав може відсотків 40 від того, що я б хотів зробити.

Ще є над чим працювати, цим треба жити.

Податися на службу в 67-му бригаду можна тут.

Рекрутингові центри працюють у Києві та Львові.

– Завжди було цікаво, як новий комбриг приходить у бригаду.

Чи має він об'їхати всі підрозділи, чи заводить він своїх людей, якщо так, то яка на них квота, як він може заслужити повагу людей? Як це було у вашому випадку?.

– Я об'їхав всі підрозділи, всіх командирів, зі всіма поспілкувався, подивився, на що вони спроможні.

Основна задача командира, який приходить, завоювати авторитет – це можна зробити своїми успішними діями та рішеннями.

Коли бригада успішно провела наступальні дії, то бійці ж про це знають, вони кажуть: "А от ми в 67…".

І це дуже ефективно.

Щодо команди: я повністю завів свою команду, своїх заступників на всі напрямки і питаю з неї більше, ніж з того особового складу, який був у бригаді.

Я знаю, що ці люди мене не підведуть, підтримають.

– Свою команду – це скільки людей?.

– 10–15.

Це всі заступники, начальники, до мене прийшов також начальник групи безпілотних систем – я впевнений, що ця людина мене не обмане.

Я дуже не люблю, коли підлеглі мене обманюють.

І сам такого не роблю.

фото надане прес-службою 67 бригади.

– Ви розумієте, чому вони це роблять? Чому підлеглі обманюють?.

– Їм так, напевно, зручно.

Але я однаково все дізнаюся, і я дуже критично до цього ставлюся.

Неправда виграє ситуацію, а правда – війну.

У нас немає такого, що тільки командир говорить, а всі слухають.

Кожен має сказати, що він думає, що він планує робити в наступну добу, я слухаю, щось підказую, затверджую їхнє рішення.

У будь-який момент мені можна подзвонити і порадитися.

Я дуже люблю, коли люди думають, розвиваються, розказують про свої ініціативи та бажання.

– Головнокомандувач після однієї з останніх поїздок на Покровський напрямок теж сказав, що йому не подобається, коли його обманюють.

Але з мого досвіду спілкування з військовими я розумію, що командири не завжди можуть собі дозволити таку розкіш, як вчасно доповідати правду.

Загалом армія – структура, у якій важко говорити правду.

Чи можете ви чесно доповідати про обстановку корпусу або головкому?.

– Я не знаю, в чому розкіш доповідати правду..

Якщо у мене є втрата позиції, і я розумію, що за добу її не відновлю, то я одразу доповідаю, що ця позиція втрачена.

Там же є особовий склад, який може бути безвісти, 200, 300 – це ж усе люди.

Треба говорити тільки правду.

Якось я прийшов в одну військову частину, комбати обманули мене по разу, і я їх усіх змінив.

Я маю володіти всією обстановкою.

У мене стоять усі радіостанції, я можу поговорити з кожним бійцем, вони знають мій позивний.

І вони не намагаються мене обманути.

Тільки на правді можна побудувати довіру один до одного, зробити ідейний колектив однодумців і рухатися в тому напрямку, який ми собі визначили.

– Ви кажете, якщо за добу не можете відновити позицію, то доповідаєте про її втрату.

Чи надходить вам після цієї доповіді наказ на негайне відновлення позиції?.

– Коли я доповідаю про втрату, то я одразу доповідаю, що я планую зробити, щоб цю позицію відновити.

Я ж сам вирішую, де і що мені виставити, відповідно, я сам можу оцінити, де буде ефективно відбити, де треба відтягнутися далі, бо, наприклад, укриття повністю знищене.

Мені ніхто не каже, де мені виставити позицію.

– Хм, знаю, що командирам, які стояли раніше на Новопавлівському напрямку, надходила з Генштабу вказівка з чіткими координатами, де саме їм виставити позицію.

– Коли я сюди зайшов, я з цим не зіткнувся.

Я сам визначив свої позиції.

Я бачу ділянку фронту, обираю, де будуть позиції, якщо втрачаю їх, то сам розумію, куди їх перемістити – ліворуч чи праворуч.

– Якщо не помиляюся, у межах корпусної реформи вашу 67-му бригаду розподілили в 12-ий армійський корпус.

Що змінилося у вашій роботі у звʼязку з цими змінами?.

– Ми розподілені в 12-ий корпус, але зараз перебуваємо в оперативному підпорядкуванні іншого корпусу – тому поки що нічого глобально не змінилося.

У кожного командира корпусу тепер з'явилася ділянка фронту, де перебуває не 22–25 бригад, а менше.

Корпус розуміє сили й засоби своїх бригад, може оперативно приймати рішення по особовому складу.

Швидкість, правильність прийняття рішення, обізнаність – ці речі стали якіснішими.

– Чи є сенс переходу на корпуси в той час, коли ми не можемо перетасувати весь фронт так, щоб корпуси воювали своїми бригадами?.

– Треба просто знати можливості бригад.

Дивіться, розподіл такий, що в усіх корпусах приблизно однаково сил і засобів, але ж у нас є ділянки фронту, де противник зосередив більше своїх зусиль, є – де менше, а є там, де він просто стоїть в обороні.

Тому десь стоять дві слабші бригади, а десь дві сильніші.

– Ви маєте на увазі, що та ситуація, в якій корпус не керує своїми бригадами, абсолютно нормальна?.

– Це не є проблемою, скажу так.

Звільнення батька з армії та його стосунки із Залужним.

– На початку 2024 року ваш тато, колишній начальник Генштабу Сергій Шаптала, разом із колишнім головкомом Валерієм Залужним звільнилися з військової служби за станом здоров'я.

У нас ця новина на сайті набрала 80 тисяч переглядів, а в соцмережах викликала безліч обговорень.

Люди обурювалися, що не кожен солдат після поранення, часом навіть дуже тяжкого, може звільнитися з армії, тоді як відомі люди, які ще донедавна керували цілою армією – тобто потенційно були здоровими, можуть.

Яку емоцію ця новина викликала у вас?.

– Він (батько – УП) звільнився 9 лютого 2024 року.

Я вам скажу, що я не звертаю на це увагу, тому що в мене основна задача – максимум знищити противника.

Багато що пишуть, багато що говорять, але я як його син перебуваю на фронті й виконую свою роботу.

Хоч я і син генерала, мене ніхто не заховав, я не виїхав за кордон.

Я пройшов усі піхотні посади – від командира взводу до командира бригади.

Тому я на це не звертаю увагу.

фото надане прес-службою 67 бригади.

– Спробую спитати інакше: чи зачепив вас як військового той факт, що колишній головком і начштабу звільняються з армії за рішенням ВЛК?.

– У нас багато хто звільняється за станом здоров'я, хтось – по сімейних обставинах, хтось через те, що має трьох дітей.

Це його рішення.

– Можна поцікавитися, чим нині займається ваш батько?.