Навіть у лікарні відчуття, що досі на полі бою, – інтерв'ю ветерана про поранення та "Ігри нескорених"

До повномасштабного вторгнення Ігор Олійник працював на барі та вчив ІТ, а у 2022 році добровільно став на захист України. Сьогодні Ігор – ветеран та учасник "Ігор нескорених", проте шлях до "сьогодні" був важким – через реабілітацію після поранення та протезування.

У подкасті "Воїн волі"спеціально для 24 Каналу Ігор Олійник розповів, як долучився до лав ЗСУ, про поранення на фронті та шлях до "Ігор нескорених". Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Як і коли долучився до ЗСУ?

Чим ти займався до 2022 року, перед тим, як вступити до Збройних сил України?

Я працював на барі. Було багато спілкування кожен день і не тільки з гостями, але й всередині колективу. Це була основна діяльність. Паралельно намагався самостійно навчатися в IT. Мені була цікава конкретно ця професія і я думав, що треба спробувати. Але все закінчилося у 2022 році.

Реально опанувати IT самостійно? Здається, що це окремий всесвіт.

Абсолютно реально. Кожна сфера – це інший всесвіт. Якщо ти працюєш дуже довго в одній сфері, то коли переходиш в іншу може бути дуже багато нового. Іноді навіть це вражає.

Ти не думав після звільнення з війська повернутися у цю сферу?

Ні, за ці пару років все переварюєш і в чомусь змінюєшся, в чомусь – ні. Це нормально. Ніхто не виключає того, що потім можна повернутися до того знову. Тим паче зараз з'явилось ще більше можливостей. Особливо щодо того, як навчатися. Зараз є чат ChatGPT, ШІ. Є реально дуже багато усього, що можна самому вивчити.

Повернімося до того, чому ти вирішив у 2022 році долучитися до війська?

Я був трохи залучений у цю сферу, і інший варіант навіть не розглядався. Я закінчував військову кафедру. Це був мінікурс про те, що таке військова служба – не більше і не менше. Після цього я набагато простіше ставився до багатьох речей – якщо свідомо підходиш до навчання, якщо свідомо бачиш, які там люди.

Тобто військові кафедри у навчальних закладах є дієвими? Принаймні та, що у твоєму навчальному закладі була доволі непоганою.

У мене, на жаль, немає контактів з жодним з моїх співслужбовців у КПІ, тому не можу дати об'єктивної відповіді, чи це було нормально, чи ні. Я отримав те, що мені було потрібно у плані досвіду.

Повне інтерв'ю з ветераном: дивіться відео

Ти вирішив долучитися до ЗСУ одразу після повномасштабного вторгнення?

Пройшов певний час, тому що багато у чому я не був усвідомлений щодо ситуації. Але у мене відбулося експрес-усвідомлення. Я не був взагалі у ресурсі щодо нашої держави та країни-агресорки. Я знав, що є певна ситуація, але не вдавався у підґрунтя та наслідки. У мене тоді були інші потреби. А коли це все прийшло, то, звісно, якнайшвидше ухвалив рішення.

Тобто, умовно, коли у 2014 році розпочалася війна, вона близько не торкалася тебе, тому що у тебе було своє життя?

Мій батько брав участь у "Майданах". Я тільки сидів і дивився у телевізор або комп'ютер. Дивився новини, цікавився, що там відбувалося. Хотілося туди піти, але батько сказав, що не варто. Батько був головним у домі. На цьому все закінчилося і далі, ніж дивитися новини у телевізорі я не просунувся. Потім у мене була мета вступити в університет і я з головою у це занурився.

Як отримав поранення?

Ти зазнав поранення у 2023 році на Лиманському напрямку. На той момент ти вже був командиром. Чи пам'ятаєш той день? Хто тебе врятував?

Ні, не пам'ятаю. Збереглося в пам'яті тільки те, що я вранці прокинувся і вирішив зробити собі каву – і все. Більше нічого не пам'ятаю.

Тебе евакуювали побратими?

Так, все було швидко, все зробили оперативно, і хлопці продовжили далі працювати. А я прийшов до тями, здається, через день.

А що відбувалося з тобою, коли ти прокинувся? Ти розумів, що з твоєї свідомості випав певний період часу?

Ні, не розумів. Коли прокинувся, я відчув трохи дискомфорт. Найбільше мене бісило ліжко – воно було жахливе, з цими секціями, котрі періодично надуваються, щоб не було пролежнів. Я думав, що краще вже вмерти. Насправді це був жах. У мене страшенно боліла голова від того, що це ліжко постійно надувалося. Я забув про все.

Я хотів вставати, але коли почав перехилятися, то одразу паморочилася голова. Бачу, що інші побратими лежать на ліжках – хто без руки, хто без ніг, хто і без ніг, і без рук – і дивляться на мене, мовляв, що відбувається. Медсестра одразу прибігла і почала мене назад вкладати в ліжко. Це було жахливо, тому що усвідомлення приходить пізніше.

Навіть коли ти ще перебуваєш у лікарні, то залишається відчуття, що ти ще не пішов з поля бою і все це тимчасово. Хоча, напевно, це не всіх стосується і це моє суб'єктивне враження. Усвідомлення приходить вже після того, як ти розумієш, що з тобою, хто ти взагалі. Коли ти в лікарні, не одразу починаєш усвідомлювати, що треба робити, які необхідні документи, що буде далі, куди йти. Це не та ситуація, коли отримав поранення, прокидаєшся і розумієш, що треба на МСЕК.

Про реабілітацію та протезування

А які були подальші етапи реабілітації?

Найбільше часу займає усвідомлення, що треба багато що зробити, і це вже не дуже стосується служби. Тобі треба вирішувати вже інші завдання. Спочатку я багато відволікався. Мені принесли планшет і я передивився на ньому дуже багато фільмів.

Також до мене приходило дуже багато друзів і родичів. Це також відволікало. Я був дуже радий усіх бачити, тому що в житті не часто перетиналися. Це були дуже класні моменти, хоча не одразу це усвідомлюєш. Це грає величезну роль. Потім починаєш читати, бігати. Згодом приходить інформація, що треба буде робити. Це все теж нелегко прийняти. І поступово переходиш на іншу колію.

Ти почав займатися спортом. Це допомогло відволіктися та повернутися до життя?

Мені просто не сиділося на місці. У мене було достатньо енергії, щоб щось робити. Ти вже доходиш до того, що тобі вистачає п'ять годин сну. Лягаєш рано, прокидаєшся о 4 – 5 ранку і сповнений сил. Це явно свідчить про те, що тобі вистачає енергії та її вже можна на щось витрачати.

Заняття спортом, зокрема, допомогли упорядковувати думки. Також я усвідомив, що маю ще одну діяльність, якою можу займатися. Ти можеш вибрати, бігати чи ні, і це дає відчуття контролю. Завдяки цьому налагоджуєш свій побут, життя.

Це більше про дисципліну?

Так, і про настрій. Це дуже впливало на настрій і на подальші плани. Також – на впевненість. Це підґрунтя для інших справ, якими ти будеш займатися.

Щодо реабілітації, лікування, протезування – це здійснювалось за підтримки держави чи за твої власні кошти?

Це фінансувала держава.

Чи стикався ти з бюрократичними моментами? Тому що є ситуації, коли потрібно ставати у чергу, щоб отримати протезування. Також є варіанти, коли люди самостійно збирають кошти на покращення протезів у приватних клініках.

Виділяється певний бюджет, який закладений на протез, наприклад, ноги. Якщо ти хочеш кращий протез, який має більше функцій, з якими ти зможеш комфортніше себе почувати та швидше пересуватися, тоді на нього треба буде або збирати кошти, або звернутися до певних фондів.

А як реагують на тебе люди, припустимо, у транспорті, чи кидаються допомагати?

Дуже часто допомагають. Це цілком нормально, тому що іноді щось можна зробити швидше, коли тобі допоможуть.

Чи є певні етичні норми, як людям правильно вчиняти, якщо вони хочуть запропонувати допомогу? Інколи вони хочуть допомогти, а тобі, можливо, це не потрібно, а при цьому тобі нав'язують допомогу.

Спершу варто запитати, чи треба допомога. Далі вже буде зрозуміло, чи треба допомогти, чи не треба.

А якщо людина відмовляється, чи варто наполягати на тому, що, мовляв, я вам все одно допоможу?

Можна спробувати. Потім відповідальність на тобі.

Про спорт та "Іграх нескорених"

Повернемося до спорту. Розкажи, яким спортом ти займаєшся зараз і до яких змагань готуєшся?

Були "Ігри нескорених". Там більш реабілітаційний захід. Це класне місце, де можна ознайомитися з видами спорту. Ти потрапляєш в оточення ветеранів, військових, які також займаються спортом, і після цього ти не можеш не продовжувати цим займатися.

Довідка. "Ігри нескорених" – це міжнародні спортивні змагання для поранених, травмованих або хворих військовослужбовців та ветеранів. У 2025 році Ігри пройшли у Ванкувері та Вістлері, що в Канаді, та вперше включали як літні, так і зимові види спорту.

Там ти проводиш багато часу у цьому ком'юніті, в цій атмосфері – особливо після самого заходу (у 2025 році "Ігри нескорених" відбувались у Канаді, – 24 Канал). Ти просто просочений спортивною, командною та дружньою атмосферою. Навіть якщо не береш участь у командних видах спорту, все одно перебуваєш там разом зі своїм колективом та організаторами, спілкуєшся з учасниками з інших країн. Все це дуже затягує в цю діяльність.

А як наших військових приймали в Канаді, як ставилися?

Там дуже багато наших. У Канаді напевно найбільша українська діаспора. Там військові, ветерани також проходять службу, і вони такі самі як ми, а ми такі самі як вони, і всі ставились з повагою один до одного.

Українська збірна з плавання 2025 / Invictusgamesteamukraine

Ти зараз займаєшся плаванням?

Так. Зараз це моя повсякденна діяльність.

До яких змагань зараз готуєшся?

Крайні були в Києві – "Oceanman". Але для мене це були не зовсім змагання, я йшов туди не за ними. Це досвід – перший раз була така дистанція в 10 кілометрів. Мені треба було дізнатися, на що я спроможний, який час можу видати, тому що є певні плани надалі. Це такий собі проміжний заплив.

Захід дуже класний і круто, що його проводять не лише в різних куточках світу, а й в Україні. На цій дистанції брали участь я і Макс Грінченко. Не кажу вже про інші дистанції, тому що там дуже багато ветеранів брали участь. До речі, на 5 кілометрів було багато хлопців.

Десять кілометрів – це найбільша дистанція?

Там – так. На "Oceanman" – так.

Осінні старти за кордоном і довгі дистанції: що важче за сам заплив

Плануєш далі займатися плаванням?

Далі у нас будуть проміжні запливи. Восени також буде ще один заплив, анонсувати будемо трохи пізніше. Здається, це буде в Іспанії та Франції.

Яка там дистанція?

Десь у районі 11+ кілометрів.

За скільки ти зараз пропливаєш 10 кілометрів?

Цей заплив був хороший. Дуже легко сказати, що такий-то заплив, така дистанція та скільки-то часу, але у цей увесь час не можна вкласти всі підготовчі періоди та дії. Це все набагато важливіше, ніж сам заплив насправді. Хотілося тримати певний темп, це дуже важливо й це вдалося. Далі вже можна думати про щось краще, або як буде наступного разу на такій дистанції. Це все дуже нелегко. Напевно, це треба пережити, бо є період після змагань, після запливу – як ти себе почуваєш.

Що було найважчим?

Зараз складно сказати, тому що все було за планом. Один з важких моментів був, коли не треба було себе перевантажувати перед запливом. Раніше я цього не усвідомлював, але коли ти вже маєш певний досвід, то трохи стримуєшся. Хоча все одно думаєш: може, треба щось зробити, щоб трохи тримати форму, але ні. Плюс я травмувався й думав, чи зіграє це свою роль, але було нормально. На диво, все пішло на краще.

Під час запливу однозначно найважче. Іноді може бути важко сконцентруватися. Хочеш, чи ні, але ти викладаєшся на якийсь відсоток, і це треба підтримувати протягом трьох годин – треба весь час тримати той самий темп і це означає, що треба концентруватися.

Треба на кожному відрізку знаходити якісь цілі, щоб простіше було. Треба ловити фідбек від свого тіла: як ти себе почуваєш, що болить чи не болить, де можеш трохи більше видати потужності, де маєш відпочити. Треба постійно бути у фокусі, в контакті із самим собою. І це також може бути важко, але дуже важливо розуміти у якому стані ти зараз.

Продовження інтерв'ю з ветераном Ігорем Олйником про реабілітацію та повернення до цивільного життя – дивіться у відео.