Підсумки 54-го міжнародного кінофестивалю «Молодість»: другий рік поспіль головну нагороду отримує український фільм

Основним фестивальним майданчиком традиційно слугував столичний кінотеатр «Жовтень», а покази частини позаконкурсних програм відбувалися в Будинку кіно. Постійні обстріли спричинили відімкнення електрики й через це в один вечір було скасовано кілька сеансів, але в цілому обійшлося без серйозних ускладнень.

У суботу «Молодість» оголосила призерів. Розповідаємо про них.

Почати варто з Національного конкурсу короткого метра, де перемогла ігрова картина В’ячеслава Туряниці «Роздуми про мир під час повітряного нальоту».

Туряниця закінчив режисерський факультет в Університеті імені Карпенка-Карого, але не менш важливий досвід він здобув у кінообʼєднанні «СУК», де вже виросло кілька талановитих авторів.

В’ячеслав експериментує з формою висловлювання. На позір це виглядає як низка звичайних побутових ситуацій одного осіннього дня в Києві. Двоє будівельників теревенять про природу і рибалку, потім один із них вирішує зробити перерву на обід. Молода жінка приходить додому, дбає про немічну бабусю, клопочеться по господарству. Двоє кіновців монтують відзнятий матеріал. У кожному епізоді є щось, що звʼязує його з наступною новелою. Так, будівельник із першого розділу — можливо, батько дівчини з другого. Дівчина каже бабусі, що їй треба зайнятися пранням — і в кінематографістів на моніторі інша чи, можливо, та сама дівчина вмикає пральну машину. Отакі дещо розмиті звʼязки дають відчуття метафоричної єдності сюжету — в усіх нас звичайні побутові клопоти, ми схожі у своєму повсякденні. Водночас у всі частини рано чи пізно безумовним імперативом врізається звук повітряної тривоги — і це вже наша єдність у біді, геть не алегорична. Всього за 16 хвилин екранного часу Турянець створив переконливу картину життя в Україні часів війни, не згадуючи про саму війну.

Першість серед студентських фільмів здобула «Аптека» Мартіна Монтельяно (Мексика).

Лікарці Тере 67 років. Вона мучиться болями в кишківнику. І це у Святвечір. І все одно вона героїчно приймає пацієнтів, які скандалять і створюють проблеми на рівному місці. При цьому донька обриває їй телефон, бо бабуся ж обіцяла зустріти Різдво з онуками. Вже й прийшов замінити її інший лікар, але Тере все одно рветься ще когось долікувати, ще когось урятувати, аж до того, що може навіть збити колегу з ніг добренним хуком у шелепу.

Мартіна Монтельяно зняла пекучу суміш трилера і чорної комедії. Але у цьому наростальному абсурді все ж головне відчуття, головний мотив — любов. Бо на таких як Тере, тримається світ. Бо весь фільм — це присвята реальній лікарці Тере — матері режисерки.

Найкращим короткометражним фільмом став «Квиток в один кінець: Тбілісі» Пауля Плоберґера (Австрія — Сакартвело — Німеччина).

Німецька дівчина на імʼя Лена чекає на свого хлопця Джонні в аеропорту. Виявляється, він загинув у останній день свого перебування в Тбілісі — врізався в автомобілі в опору автостради. Тож Лена їде до Сакартвело, аби зрозуміти, що відбулося. Зʼявляється підозра, що Джонні наклав на себе руки. Лена зустрічає Нану, його грузинську компаньйонку. Шукаючи відповіді, вони разом вирушають його слідами.

Майстерна розробка цього детективного сюжету, що містить кілька раптових поворотів, є найсильнішою стороною фільму. Те, що могло би виглядати як любовний трикутник, поступово перетворюється на емоційну та яскраву історію про жіночу дружбу й про розуміння людей із психічними розладами.

Першість у документальному конкурсі — у стрічки Кані Лапуерта «Юнацтво» (Мексика — Німеччина).

У годині їзди від Мехіко, біля підніжжя священного пагорба Тепостеко стоїть містечко Тепостлан — пристановище хіпі й інших мандрівних душ. У Тепостлані живе п’ятнадцятирічна трансперсона на імʼя Карла, яка народилася хлопцем, але завжди почувалася дівчиною, і зараз якраз перебуває у процесі трансформації — набуття гармонії з самою собою.

Режисер цього фільму Кані Лапуерта сам є трансперсоною. Він почав фільмувати Карлу з 7-річного віку. По суті, у фільмі двоє героїв, оскільки Кані є неодмінною частиною життя своєї героїні. Головне ж — тему, що могла би дістати вельми драматичне втілення, режисер зумів втілити у дуже яскравому, життєрадісному, по-мексиканськи барвистому фільмі.

Найкращим повним метром Міжнародного конкурсу визнано стрічку «Ми вам віримо» (реж. Шарлотт Девіллер, Бельгія), вже відзначену на цьогорічному Берлінале як найкращий дебют.

Цей фільм фактично вміщений в одне судове засідання, де розглядають питання опіки над двома неповнолітніми дітьми. 40-річна героїня на імʼя Аліса бореться за захист своїх дітей на межі емоційного зриву, бо має для цього всі підстави. Адже їхній батько — ґвалтівник, маніпулятор і абʼюзер, який уміло використовує слабкі місця правової системи, щоб досягати свого. Шарлотт Девіллер свого часу працювала в клініці сексуального здоров’я й спиралася на цей, а також на особистий досвід. У неї вийшла неймовірно напружена судова драма, яка місцями переходить у жорсткий, навіть приголомшливий трилер. Безумовно, в дуже небагатьох режисерів є сміливість настільки відверто показати проблеми жінок, що протистоять кривдникам.

А володарем Гран-прі цього року став дебютний повнометражний фільм Юрія Дуная «Втомлені».

Дунай добре знаний передусім як оператор-постановник. Він працював із такими режисерами, як Валентин Васянович, Мачек Хамела, Марися Нікітюк, Соломія Томащук, Георгій Фомін, Тарас Томенко. Для свого постановного дебюту Юрій обрав дуже непросту тему.

Головні герої — ветеран(к)и війни Люба (Валерія Ходос) і Андрій (Дмитро Сова), що знайомляться в реабілітаційному центрі. У Люби — великі опіки, Андрій втратив око й руку, але не менш тяжкими є психологічні травми — глибокий посттравматичний стресовий розлад в обох. Вони намагаються знайти розраду одне в одному, одружуються, переконані, що ця близькість їх зцілить.

А втім, там, де менш талановитий режисер зупинився би, Дунай тільки починає оповідь. Він, мабуть, першим серед наших кінематографістів намагається осмислити складнощі реінтеграції ветеранів у мирне життя саме в жанрі ігрового кіно. І це йому вдається — насамперед через якісну роботу з акторками й акторами. Ніхто з них не переграє, не заповнює екран дешевою театральщиною, як це часто буває. Їм віриш — а значить, і віриш цій історії, і продовжуєш думати про побачене після фінальних титрів — а це ознака хорошого фільму.

Тож, хай би як не казилися вороги, яку б культурну політику не проводив рідний уряд, українське кіно живе і росте.