"Жіночий лікар", українське кіно та думки про мобілізацію: відверте інтерв'ю зі Славою Красовською

Слава Красовська – українська акторка театру, кіно та дубляжу. Ви точно бачили її у таких серіалах, як "Жіночий лікар. Нове життя", "Кріпосна", "Раша гудбай" та багатьох інших.

Наразі Слава працює над новим українським фільмом під назвою "Лютий привіт". Ексклюзивно в інтерв'ю 24 Каналу читайте про її роботу в серіалі "Жіночий лікар", розчарування через фільм "Раша гудбай", скандали у мережі та думки про жіночу мобілізацію.

Про серіал "Жіночий лікар. Нове життя"

Ваша екранна пара з Тарасом Цимбалюком дуже полюбилася глядачам. Водночас українці засмучені через невелику кількість епізодів у 3 сезоні серіалу "Жіночий лікар". Чи варто очікувати продовження?

На цю мить у мене немає жодної інформації щодо продовження серіалу "Жіночий лікар". Мені здається, що історія завершилася логічно, і в ній поставлено крапку. Але актори не можуть знати всіх планів продюсерів і сценаристів. У моїй кар'єрі були різні випадки. Тому стовідсотково нічого ніколи неможливо спрогнозувати.

У "Жіночому лікарі" у вас був ще один неперевершений партнер – ваш собака. Як вдалося "приручити" улюбленця на знімальному майданчику?

Про свого собаку Оскара я жартувала на знімальному майданчику: "Як викладач акторської майстерності можу визнати, що у цього артиста є здібності, але професіоналізму – нуль". Привчити його до знімального процесу не вийшло, звісно ж, він сприймав перебування на кіностудії як розвагу. Хоча слово "робота" вивчив і завжди швиденько збирався і біг від машини до павільйону.

Слава Красовська з домашнім улюбленцем / Фото Валерія Проценко

Чи траплялися кумедні ситуації або курйози?

Одного разу ми приїхали з Оскаром на зміну й уся група нас підколювала тим, чи він добре порепетирував, бо в сценарії була ремарка "Ластівка заплющує очі, пес теж заплющує очі". Звісно ж зробити це в потрібний момент його не вмовиш.

Коли в другому сезоні знімали сцену романтичного побачення з Балюком, Оскар спочатку вирішив одразу після хлопавки вийти з кадру і піти у своїх справах на вулицю, а коли таки заманили його в кадр смаколиком, він під час дублю виринав з-під столу, стаючи на задні лапки, смішно хекаючи, у найромантичнішому місці діалогу. Це було так кумедно і неочікувано, що Тарас навіть текст забував.

Про скандал з Цимбалюком та Мірешкіним

Нещодавно у мережі з'явився черговий скандал із Тарасом Цимбалюком. Військовий Даніїл Мірешкін заявив, що Тарас, мовляв, не гідний вдягати військову форму та шеврон "Азову" у зв'язку зі скандалами, з яким він пов'язаний. Дехто підтримав Даніїла, дехто – Тараса, що ви думаєте про це?

З приводу скандалу, для мене це дуже чутливе питання. Через те що і Даня, і Тарас для мене не чужі люди.

Даня – це мій колега по Малому театру. Ми з ним багато років працювали разом, грали у виставах, навіть готувалися в одній гримерці. Він дуже мені подобається як людина і як актор. Я дуже сумую за ним зараз, коли він не може брати участь у наших виставах через службу.

Тарас теж мій колега вже не в першому проєкті, і ми завжди знаходимо спільну мову та добре спілкуємося. Тому чисто емоційно мені дуже складно прийняти бік когось одного з них. Логічно я теж розумію й одну, і другу сторону.

Ситуація така: нам, акторам, пояснили ще на періоді читання сценарію, що "Азов" є одним з партнерів нашого фільму, так само як і ПриватБанк та ДТЕК. Це ті організації, які згадуються в сценарії, з якими пов'язані певні події. Ці компанії та організації, по-перше, у курсі створення фільму, вони сприяють його створенню, вичитують сценарії, дають рекомендації та підказки, щоб усе було правдиво.

Мені здається, що в таких умовах, коли це не самодіяльність, а робиться в співпраці з "Азовом", у цьому немає нічого поганого. Якщо поглянути на ситуацію з боку, бригада затвердила перебування цього актора на знімальному майданчику в обставинах сценарію. Те, що він знімається в формі й з шевроном, – я не вважаю, що Тарас має цього соромитися, бо "Азов", так би мовити, благословив його на це.

З іншого боку, я розумію Даню. Для нього це дуже важливо. Він дуже ідейна людина, людина дії, вкладається в нашу перемогу, боротьбу, у чесне ім'я своєї бригади. Я розумію, що його може зачепити те, що людина, яка не воює, одягає цю форму. Ми всі прекрасно розуміємо рівень і потужність бригади "Азов".

Але якийсь висновок, щоб сказати, що Даня неправий, що записав це відео, або що Тарас не мав би зніматися в цій ролі, я зробити не можу. Я відчуваю правду й одного, і другого.

Новий український фільм "Лютий привіт"

Над якими проєктами працюєте зараз?

Нещодавно закінчила знімання в фільмі "Лютий привіт". У Малому театрі зараз репетируємо виставу "Урок" за п'єсою Ежена Йонеско (режисер – Юрій Кулініч). Продовжую роботу зі своїм акторським колективом ARTISTIC, зараз готуємося до фестивалю в Рівному. А також потрохи розвиваю свій бренд "Панянка киянка" – це унікальні сувеніри з Києва.

У соцмережах ви ділилися світлинами зі зйомок фільму "Лютий привіт". Розкажіть, будь ласка, детальніше: що це буде за стрічка?

"Лютий привіт" – це історія кохання на тлі війни. Для мене вона про те, що любов сильніша за все й існує попри обставини.

Яка роль вам дісталася у цьому фільмі?

Моя роль у цьому фільмі – снайперка з позивним Волошка. Коли я готувалася до проб, у мене теж були думки про те, чи достойна я брати на себе таку відповідальність: одягати форму й грати військову, хоча існують дівчата-акторки, які дійсно долучилися до війська.

Слава Красовська на зйомках фільму "Лютий привіт" / Фото з архіву акторки

Одна з моїх близьких подруг зараз служить, вона командир підрозділу БПЛА. І я не знаю, чи маю моральне право грати військову, але я знаю, що перевтілюватися в персонажів різних професій – це і є акторська робота.

Про провал фільму "Раша гудбай"

У 2025 році фільм "Раша гудбай", у якому ви зіграли, викликав великий резонанс: одні його критикували, інші – навпаки, підтримували. Водночас стрічка тривалий час залишалася в трендах. Як ви ставитеся до цього?

До сценарію фільму "Раша гудбай" у мене було дуже багато запитань ще на етапі проб. Спершу я пробувалася на головну роль, яку врешті зіграла Катерина Варченко. Коли я читала сцени для проб, у мене виникло багато побоювань щодо сюжету: чи не скидатиметься він на історію про "хорошу сепаратистку".

Я попросила свою агентку, щоб у випадку затвердження на цю роль я змогла погодитися лише за умови, що мені заздалегідь надішлють увесь сценарій – готовий фінальний варіант. І якщо там будуть моменти, які викликатимуть у мене змішані почуття, я зможу їх проговорити зі сценаристами та режисерами.

Так склалося, що запропонували мені іншу роль. Я трохи розслабилася, бо ця героїня була абсолютно адекватною, україноспрямованою жінкою. Ще й не було текстів російською – а на пробах мене дуже сильно похитнуло те, що треба було говорити російські репліки.

Було складно і трохи дискомфортно. Я розслабилася, коли отримала іншу роль. Проте сам фільм мені не сподобався.

Як ви вважаєте, чи потрібно сьогодні знімати кіно, подібне на "Раша гудбай"?

Я вважаю підхід режисера до роботи з акторами абсолютно неприйнятним і непрофесійним. У такій атмосфері неможливо сподіватися на хороший якісний результат, і я це зрозуміла ще під час зйомок – що діла не буде.

На жаль, коли я подивилася фільм, так воно і вийшло. Режисер не давав завдань, жодного разу не пояснив, що саме хоче від актора; він просто показував, як треба грати. І показував це дуже награно, перебільшено, екзальтовано. Мені здається, що у мене цього не вийшло, я у кадрі маю вигляд дуже затиснутої акторки.

Слава Красовська / Фото Violetta Yaryzhko

Є думки, що про війну мають розповідати лише документалісти, але водночас багато хто переконаний, що кінематограф має бути різним. Як думаєте ви?

Справді, зараз лише документальне кіно може бути 100% чесним і об'єктивним щодо висвітлення важливих тем, пов'язаних з війною. Але ми не можемо ігнорувати тему війни в ігровому кіно, коли ми живемо в ній вже тривалий час.

Зрозуміло, що до таких тем треба підходити дуже обережно. Можливо, підготовка фільмів, у яких висвітлюється війна, має бути більш делікатною і кропіткою, ніж до будь-яких інших картин.

Мені здається, що у нас не вистачає, в хорошому сенсі цього слова, власної пропаганди. На превеликий жаль, інформаційно-культурну війну ми програли давно: ворог уже насадив нам свої наративи та культурні маркери. І, не маючи власної пропаганди, а можливо, навіть трохи романтизації військових – такого мистецького возвеличення цих постатей – ми втрачаємо важливий пласт культурної підтримки.

На мою думку, це дуже важливо, коли ми так довго живемо в умовах війни та коли в інформаційному просторі так багато пліток і фактів, розмов щодо мобілізації, постатей ухилянтів та негідної поведінки працівників ТЦК.

Усе це вариться в суспільстві, і мені здається, нам не вистачає такої підтримки зі сторони культури – саме постаті військового як масштабної, великої одиниці.

Про хейт у мережі

Ви зізнавалися, що взяли паузу від соцмереж через втому від "бездумних коментарів, однакових трендів і відшліфованих постів". Сьогодні онлайн-простір справді часто буває токсичним: достатньо почитати коментарі у Threads, TikTok чи Facebook. Як ви захищаєте себе від цього негативу?

Так, читання коментарів під чужими постами, мені здається, – окремий вид мазохізму. Я інколи це роблю і сама собі дивуюся, чому. З одного боку, це захоплює твою увагу, коли ти бачиш усю цю злість, ненависть, безпідставні образи. Ти не можеш зрозуміти, чому це відбувається. Але при цьому, коли почитаєш коментарі під якимось постом, відчуваєш себе просто порожнім зсередини або наповненим лише негативними емоціями.

Єдиний спосіб цього позбутися – уникати й мінімізувати, по-перше, чужі злі та неприємні думки, а по-друге – робити паузи, не заходити в соціальні мережі й зосереджуватися на реальному житті.

Мене дуже турбує відчуття безкарності в інтернеті. Люди настільки втратили відчуття норми й етики спілкування через те, що можна залишатися анонімним або фізично недоступним у цей момент, що виливають одне на одного просто незрозуміле багно невиданих розмірів.

Слава Красовська / Фото Violetta Yaryzhko

Про особисте життя

Ви відкриті з глядачами у творчому плані, але про особисті стосунки говорите рідко. Це страх надмірної уваги чи просто потреба зберігати внутрішній простір?

Я ніколи не мала звички сильно ділитися постами чи інформацією на цю тему, бо мені здається, що особисте життя на те й існує, щоб відокремлювати його від професійного.

Зараз мені взагалі здається недоречним ділитися будь-якою інформацією щодо стосунків, коли в країні так багато людей розділені кілометрами та обставинами, коли хтось втратив своїх коханих або членів родини. Ділитися якимись сімейними своїми дрібницями, мені здається, теж недоречно.

Про навчання у Юрія Висоцького, якого звинувачують у домаганнях та харасменті

Ви навчалися у Юрія Висоцького, якого звинувачували в домаганнях. У мережі було чимало свідчень від постраждалих, а також від ваших колег. Чи стикалися ви з подібною поведінкою під час навчання?

До нього було два типи закидів – щодо сексуального насильства і щодо морального тиску. Щодо сексуального насильства я не можу свідчити, бо, слава Богу, на собі не відчувала подібного і ніколи не була свідком таких речей. Це не означає, що їх не було.

А от щодо морального тиску я підтверджую: він був, і ми всі виховувалися в надмірному страху перед фігурою Юрія Пилиповича. Причому цей страх мав містичний характер – пояснити словами, чого саме ми боялися – неможливо.

Мені здається, сам Юрій Пилипович навряд чи усвідомив, чому на нього ця хвиля обрушилася, і я боюся, що він досі не розуміє, що він робив або робить не так. На мою думку, це пов'язано з його радянським творчим вихованням. У ньому сидить людина старої школи, дуже радянської, де було нормою тримати студентів у страху, величезна ієрархічна дистанція між майстром і студентом, де нормою було не виділятися. На жаль, колись так було заведено.

Проблема саме в тому, що він працював за старими канонами, а час іде, життя змінилося. Молоді студенти, народжені в незалежній країні, які потрапляють у цю атмосферу, не можуть її збагнути. Для них це ні на що не схоже, бо вони вже не були в піонерських таборах, вони не були в старих школах старої закалки.

Мені здається, він трохи застряг у минулому. Наведу невеличкий приклад. На першому чи другому курсі ми вперше почали робити уривки з п'єс. Треба було взяти шматочок з п'єси, де персонажі мають фіксовані тексти, і спробувати це зіграти.

Юрій Пилипович тоді нам сказав, що починати варто з сучасної драматургії. Бо якщо одразу взяти щось історичне, наприклад Шекспіра, нам буде незрозуміло, про що йдеться. Тому ми починали з сучасної драматургії. Він дав нам на вибір авторів: Арбузова, Вампілова, Розова, Рощина – радянських авторів 50-х років. У 2007 нам це здавалося історично, так само як Шекспір.

Для нас це було щось дуже далеке і незрозуміле. А Юрію Пилиповичу здавалося, що це – сучасна драматургія, яка нам буде ближчою за історичні п'єси. З таких спогадів я роблю висновок: на жаль, він просто загубився в часі та просторі й не помітив, як змінилося життя, як треба підлаштовувати методи навчання студентів під нові реалії.

Тому, попри те, що багато його випускників стали хорошими акторами, що він дав нам ґрунтовну акторську школу, хорошу теоретичну базу й відкрив шлях у професію, багато чому навчив, – я все одно підтримую його усунення. Адже не всі студенти мають достатньо моральних сил, щоб витримати саме таку школу.

Про викладання акторської майстерності

Відомо, що ви викладаєте акторську майстерність у Школі мистецтв "Open Art Studio". Що для вас є ключовим у роботі з учнями?

Попри те, що в моєму колективі досить юні актори – до 18 років, я ніколи не називаю їх дітьми. Я кажу, що це актори. Тому що у цій професії вік абсолютно не має жодного значення. Ми чудово знаємо багатьох відомих дітей, які ще в юному віці стали зірками кінематографа – як, наприклад, Деніел Редкліф.

Для кіно вік актора не має жодного значення. Ти можеш робити кар'єру, заробляти гроші, розвиватися творчо й зростати у цій професії. І це накладає певну відповідальність – щоб стати хорошим актором навіть у юному віці, потрібно усвідомлювати важливість своєї роботи та скільки зусиль вона від тебе вимагає.

Слава Красовська з ученицею Дар'єю Романчиковою на фестивалі "Золота китиця" / Фото з архіву акторки

Я дуже намагаюся прищепити їм це почуття відповідальності вже на етапі аматорського театру. Дуже хотілося б, щоб вони більше знімалися. Я докладаю до цього зусиль: намагаюся водити їх на кастинги, знайомити з режисерами та кастинг-директорами, коли є така можливість. І наскільки це можливо в сучасних умовах, особливо під час війни, ми їздимо на фестивалі в різні міста України.

Я щиро вдячна всім людям, які беруть на себе організацію таких заходів і відповідальність у цей непростий час. У Києві, у "домашніх" умовах, ми також працюємо на професійній сцені справжнього театру – для того, щоб вони бачили, як відбувається процес підготовки до вистави, сам виступ, зустріч із глядачем, обмін енергією із залом. Щоб усе це було по-справжньому.

Про думки піти на фронт

У своїх соцмережах ви показували знімки з базового п'ятиденного курсу від "Київського центру нацспротиву". Сьогодні багато українців здобувають такі знання "про всяк випадок". Чи замислювалися ви, що одного дня ці навички доведеться застосувати на фронті?

Я багато разів від початку повномасштабної війни задумувалася над тим, чи не піти служити. Але до сьогоднішнього моменту я ще не знайшла в собі достатньо сміливості й впевненості, щоб це зробити.

Звісно ж, ми не можемо знати напевне, що відбудеться в майбутньому. Ми не знаємо, коли закінчиться ця війна, і не знаємо, чи не настане той момент, коли почнеться обов'язкова мобілізація для жінок.

Слава Красовська / Фото з архіву акторки

Тому під час війни, безумовно, кожен із нас має хоча б трохи орієнтуватися й бути підготовленим. Але річ у тім, що такі курси корисні не лише для умов фронту. Однією з базових дисциплін там є медична підготовка – а це ті знання, якими просто зобов'язаний володіти кожен українець.

Адже ніхто не скасовував обстріли цивільних міст, ніхто не може гарантувати відсутність поранень. Ми маємо не панікувати в критичній ситуації, а розуміти, як можемо допомогти собі або комусь із близьких до приїзду швидкої допомоги. Це дуже важливо, бо паніка забирає дорогоцінний час і може лише нашкодити.

Ми маємо знати, чого категорично не можна робити в таких ситуаціях, і навпаки – чим можемо допомогти. Принаймні потрібно вміти визначати масивну кровотечу та розуміти, як із нею впоратися навіть до прибуття медиків.

Українське кіно та творчі амбіції

Українське кіно сьогодні активно розвивається. Фільм "2000 метрів до Андріївки" може знову принести Україні Оскар. Що ви про це думаєте?

Я пишаюся українськими кінематографістами, і це прекрасно, що ми спромоглися здобути цей Оскар. Але тут я цілком підтримую режисера Мстислава Чернова, який під час церемонії вручення сказав, що волів би не отримувати цієї статуетки й щоб цей фільм ніколи не був знятий, щоб подій, про які розповідає стрічка, ніколи не було.

Які ваші творчі амбіції як акторки?

Колись давно у мене з'явилася думка, яку я досі пам'ятаю і вважаю правильною. Мені захотілося коли-небудь знятися у фільмі, який здатен змінити чиєсь життя.

Знаєте, бувають такі картини, після перегляду яких хочеться або спробувати щось нове, або змінити щось у своєму житті на краще, подивитися на власну проблему під іншим кутом чи додати в життя щось цікаве. Саме в таких роботах мені хотілося б брати участь – у тих, що чіпляють за живе й відгукуються на глибоко особистому рівні.

Чи мрієте колись вибороти заповітну статуетку Оскара?

Хоч ми вже згадували Юрія Пилиповича Висоцького в цій розмові не в найприємнішому світлі, усе одно він мій майстер. І все одно нас чимало чого навчив.

Одна з його думок, яку він колись нам озвучив, мені здається дуже правильною. І я всі ці роки з нею живу: актор, який каже, що не хоче отримати Оскар, або бреше, або він – поганий актор. Тому що в самій природі актора закладене прагнення до визнання – не заради марнославства, а як підтвердження того, що ти на правильному шляху.

Мені близька ця думка. Мені приємно отримувати схвальні відгуки – після вистав від глядачів, які підходять до мене, коли виходжу з театру, або коли підписники пишуть у соцмережах теплі слова про якусь роль у фільмі чи серіалі. У такі моменти розумієш: твоя праця – не даремна.

Слава Красовська / Фото Анастасія Трянова

Тому й акторські нагороди – це натхнення для артиста, він усвідомлює, що рухається у правильному напрямку. Звісно, я хотіла б колись отримати Оскар. Але це не та мрія, заради якої я могла б відкинути інші життєві пріоритети.

Ще до початку повномасштабної війни я мала досить практичні думки про те, як могла б більше відкривати себе для західного ринку: зареєструвалася на європейських кастинг-платформах, посилено вчила англійську, хотіла скласти конкретний план дій, щоб брати участь і в закордонних проєктах.

Коли почалася повномасштабна війна, бажання їхати кудись зникло. Не тому, що наше кіно краще, а їхнє гірше – ні. Я чудово розумію, що український кінематограф нині перебуває у стані становлення, відновлення своїх традицій. Ми поки що поступаємося в деяких організаційних чи фінансових моментах, у масштабах виробництва, у бюджетах.

Але зараз для мене настав період, коли хочеться вкладати свої сили саме у розвиток українського кіно – щоб одного дня саме воно прогриміло на весь світ, а не просто шукати шлях на Захід.

Звісно, щоб отримати Оскар, треба бути там – у голлівудській тусовці. Якщо я цього свідомо не роблю, то навряд чи зможу цю мрію здійснити. Але, знаєте, мрії не завжди потрібні для того, щоб їх втілювати. Іноді вони існують просто для того, щоб гріти душу.

Які сучасні українські фільми, на вашу думку, справді варті уваги?

Мені дуже відгукуються й подобаються стрічки Антоніо Лукіча "Мої думки тихі" та "Люксембург, Люксембург". Велике враження справив фільм "Божевільні" Дениса Тарасова. Звісно, "Кіборги" Ахтема Сеітаблаєва – пам'ятаю, коли вони вийшли, це було дуже яскраве враження. Також "Додому" Нарімана Алієва і "Я працюю на цвинтарі" Олексія Тараненка – на мою думку, дуже хороші фільми. І взагалі зараз з'являється так багато по-справжньому якісних картин, що всіх навіть і не перерахуєш.