Нор’єґа, Мадуро, Мачадо та Україна

«Ми роками просили світ усвідомити ступінь загрози, яку режим Мадуро створює у Венесуелі. Країну перетворили на безпечний притулок для міжнародних злочинних мереж.

Наркокартелі, колумбійські партизани, контрабандисти із золотом. Усі вони руйнують громади нашого корінного населення й екологію. Цілі мережі займаються контрабандою, зброєю, навіть торгівлею людьми та дитячою проституцією.

Це жахливо. У Венесуелі діють російські та іранські агенти, у нашій країні вільно перебувають представники "Хезболли" та "ХАМАСу". Ми просили міжнародну спільноту скоротити кошти, що надходять сюди від торгівлі наркотиками та іншої злочинної діяльності. Нарешті це відбувається».

Такі тези в інтерв’ю для Bloomberg озвучує Марія Мачадо, новий лауреат Нобелівської премії миру та лідер венесуельської опозиції. На цьому моменті дозвольте дати гарного копняка російській опозиції.

Варіант тексту для «російської опозиції»

Смотрите и учитесь. Вот как надо сообщать миру о собственной проблеме. Впрочем, вам учиться уже поздно — хоть почитайте, как другие работать умеют.

Варіант тексту для нормальних людей

Гаразд, далі без жартів. Позиція Мачадо дійсно змінює тон розмови про Венесуелу. Від співчутливих заяв і беззубих санкцій справа переходить до відкритої підтримки жорсткіших інструментів примусу. Лауреатка Нобелівської премії миру прямо називає ескалацію єдиним шляхом, аби диктатор пішов.

Це знімає частину моральних заперечень. Це робить прийнятними вторинні санкції, морські обмеження, замороження нафтових доходів і персональні обмеження для силового ядра. А для пересічного спостерігача картинка спрощується до формули «мир через силу».

Можливо, точковий удар. Або швидка політична криза в Каракасі, спричинена певним внутрішнім агентом. Спочатку прорив за ціновою шкалою, та згодом стабілізація вартості бареля.

Режим Мадуро впаде від сили, але не від бідності. Самі по собі санкції працювати тут не здатні. Місцевий Лукашенко пройшов санкційні цикли, голодні роки й багаторазові спроби «перезавантаження». Чому? Бо всі ці труднощі відчував народ, а не він сам. Скільки б венесуельців не померло від голоду, у Ніколаса завжди буде найкращий віскі.

Зараз він звернувся по допомогу до Росії, Китаю та, певно, інших своїх союзників. Це для того, щоб після перекладання на плечі народу економічних наслідків своєї політики на когось перекласти ще й військові наслідки.

Власне, тому приємно читати слова пані Мачадо. Хоч хтось розуміє, як розв’язати проблему.

І ми також маємо розуміти свій зиск від цього. Думати, що Венесуела розташована Бог знає де, і тому нам має бути байдуже — це колгоспне мислення. Завдяки ньому ми вже втратили багато можливостей. Бо росіяни, наприклад, таким мисленням страждають не завжди. Ось і нам пора звикати, що воно лише шкодить.

Венесуела — це найбільші запаси нафти у світі, якщо говорити про вже розвідані родовища. 15% світових запасів. Лише приблизно виходить нарахувати 303,5 млрд барелів, а «приблизно» лише з однієї причини — країна цим не користується сама та не дозволяє навіть думати про інший сценарій.

Якби країна цим користувалась, жила б добре. І тоді пані Мачадо не говорила б про агентуру «Хезболли» та Китаю, яка вільно швендяє під егідою пана Мадуро. Вона жила б собі у власній державі, де рівень життя виключав би подібні методи узурпації.

Щоб Мадуро тримався при владі, населення має бути достатньо бідним, аби не мати жодних інструментів для спротиву.

Щоб Мадуро тримався при владі, населення має виживати, сидячи на такому багатстві.

Коли населення Венесуели ледве виживає, Росії дуже добре. Не тому, що вона не любить жителів якоїсь держави на іншому кінці світу. Їй на них байдуже. Важлива їй тут лише ціна нафти.

З таким союзником Росії пощастило. Фактичний власник найбільших запасів нафти робить усе, аби її не використовувати легально на світовому ринку. Він-то під санкціями, але до Китаю продає. Виключно у власних цілях, звісно.

Якщо уявити крах Мадуро, першим на думку спадає кран нафтопроводу. Або якась команда, що бурить нову точку видобутку. Після цього у фільмі про бідну Венесуелу починаються титри, а у серіалі про її відбудову та становлення у новій ролі — стартовий трейлер.

Розворот політики Вашингтона щодо Каракаса підпертий суспільною увагою. Це і торг, і сигнал. Так буває, коли переможець президентських виборів обіцяв принести мир через силу. Мовляв, гаразд. Мирно принести мир не вийшло. То що тоді? Є ідеї?

1983 рік приніс дуже несподівані новини для Гренади. Операція «Раптова лють» тривала лише два дні. Президент Рональд Рейган не став закривати очі на переворот, як це зробив Джиммі Картер під час революції ісламістів у Ірані. США здобули впевнену перемогу, досягнувши своїх цілей.

1989 рік здивував Панаму. Виявилось, що для національного лідера Нор’єґи дуже поганий вибір — бути союзником ЦРУ, а згодом оголосити фактичний стан війни зі США. Ще гіршим вибором було вбити американського солдата. Наслідки прилетіли швидко. За два дні не впорались, та за півтора місяця Нор’єґа вже летів у США, аби відповідати за свої вчинки. А у Панамі змінилась влада.

Я не кажу, що США діють морально правильно. Точка зору залежить від того, кому ви в певній державі симпатизуєте. Мабуть, для радянської людини Гренада та Панама були жорстокими актами ескалації, спрямованими на повалення законної влади.

От тільки думка радянської людини не цікавила навіть її владу. «Законно обрану», авжеж. Тому її думка не має цікавити і нас.

Так само з думкою прихильника чинної влади в Венесуелі. Як і з Нор’єґою, якого вочевидь підтримували певні жителі Панами.

Мені набридло міряти демократичними забаганками діячів, які на демократію клали самі знаєте що. Мене цікавить лише одне — якщо вони шкідливі для моєї держави, чи є шанс їх замінити? Тут, судячи з усього, шанси великі. От і добре. То нехай їм «самі знаєте що» відірвуть, аби більше не хотілось це на когось класти.

Принаймні, я бачу людину, яку США поставлять замість Мадуро. І це не якийсь ідіот на кшталт Навального.