П’ять причин дисфункції українського правосуддя

Дисфункційна система правосуддя — це коли суди, прокуратура та правоохоронні органи формально виконують свої функції, але фактично працюють у спосіб, який суперечить їхньому призначенню. Результати їхньої роботи виявляються протилежними до тих, заради яких ці інституції було створено, — замість справедливості суспільство отримує її імітацію.

Дисфункція українського правосуддя — вже не випадковість, а закономірність. Вона є результатом політичних рішень, корпоративної закритості й хронічного небажання побудувати інституцію, а не провести черговий «перезапуск». За таких умов навіть війна впливає на дисфункцію судів лише частково.

Судова система — не просто державна послуга. Вона є інфраструктурою довіри, без якої немає ні інвестицій, ні економіки, ні самої державності. Починаючи з громадянина, який не має справедливого захисту, й закінчуючи інвестором, який не заходить у країну, де навіть виграний судовий спір не гарантує повернення активу.

Чому так сталося?

Причина перша: політичний вплив

Суд в Україні десятиліттями залишається інструментом політичного впливу. Кожна нова влада здатна починати реформу «з чистого аркуша», паралізуючи вже створені інституції. І судова реформа є не винятком, а правилом.

Вища рада правосуддя (ВРП) та Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) — це хронічна історія зупинок.

Завдяки популістському Закону «Про відновлення довіри до судової влади», ухваленому Верховною Радою у квітні 2014-го, рік залишалася неповноважною Вища рада юстиції. Паралельно з нею Вища кваліфікаційна комісія вісім місяців також майже не здійснювала повноважень. Яким є результат? Тільки ВККС накопичила близько 12 тисяч нерозглянутих дисциплінарних скарг на суддів. Було зупинено процедуру відсторонення суддів за вмотивованим клопотанням генерального прокурора. Сотні суддів, змушені виїхати з тимчасово окупованих територій, не могли бути влаштовані до судів на підконтрольній українській владі території.

У другій половині 2019 року ситуація повторилася. Але вже з набагато гіршими наслідками. 7 листопада Верховна Рада нового складу достроково відправила у відставку Вищу кваліфікаційну комісію суддів. Навіть якщо не звертати уваги на політичний характер причин такого кроку, визначених у пояснювальній записці до Закону, було б дивно не зауважити, що новий склад ВККС зайшов до робочих кабінетів лише 1 червня 2023 року. Якими є наслідки цього? Було зупинено ВСІ кадрові процедури в судовій системі: конкурс на сотні посад до судів першої інстанції; конкурс на сотні посад до апеляційних судів, декотрі з яких узагалі були на межі зупинки; кваліфікаційне оцінювання 2000 суддів. І це лише частина проблем. Оскільки проблеми, накопичені за час вимушеного простою, лише збільшилися, ще й з’явилися нові. Над правосуддям знову нависли два величезні наслідки: різко погіршилася ситуація з доступом до правосуддя і в судах продовжували спокійно працювати недоброчесні судді, стосовно яких було зупинено процедуру кваліфоцінювання.

У цей самий період, за два дні до повномасштабного вторгнення Російської Федерації, залишилася без повноважного складу Вища рада правосуддя, коли у відставку пішли одразу 10 її членів. Рік без повноважень. Мінус більш як 20 функцій конституційного органу в правосудді. Невдовзі після цього завдяки максимально непродуманому (чи не навмисне) закону на два роки було зупинено дисциплінарну функцію ВРП. І в результаті знов-таки накопичилося понад 11 тисяч нерозглянутих дисциплінарних скарг. У підсумку маємо 7–8 років сукупної інституційної паузи, тисячі вакансій і десятки тисяч нерозглянутих скарг. Це не збіг обставин, а вибір влади на користь контролю задля досягнення політичної мети. Геть сумна частина історії полягає в тому, що в деяких випадках до зупинки роботи ключових інституційних органів у судовій системі владу агресивно підштовхувала громадськість.

«Достроковий розпуск ВККС — наша найбільша помилка. І я це говорю публічно й відкрито», — цитата Андрія Костіна, на той момент голови правового комітету ВРУ, в інтерв’ю ZN.UA 2021 року.

Кожна така помилка коштувала системі довіри, кадрів, ефективності правосуддя й незворотного часу.

Причина друга: корпоративна замкненість і кругова порука

Суддівське середовище за ці роки сформувало стійку «внутрішню солідарність». Формально незалежна Вища рада правосуддя, дисциплінарні палати чи Кваліфкомісія часто діють за принципом «не нашкодити своїм».

На жаль, наявність міжнародних експертів та обраних ними дисциплінарних інспекторів не змінила суті: кількість скарг на суддів залишається стабільною — понад 800–1000 щомісяця. Відсутність довіри до механізмів добору, оцінювання та покарання підкріплюють корпоративну замкненість. А через наполегливу, але невдалу рекомендацію ВККС від одного з міжнародних проєктів технічної допомоги — запровадити для кандидатів у конкурсі на посаду судді Вищого антикорупційного суду (ВАКС) тест на когнітивні здібності замість психологічних тестів — із 25 вакансій було заповнено лише дві (!). Крім того, що на провальний конкурс витрачено півтора року, це означає, що ВАКС буде неспроможний достатньо швидко розглядати судові справи топкорупціонерів після збільшення кількості детективів НАБУ на 300 осіб. У результаті система через шалені зусилля очищується та періодично лише імітує саморегулювання, зберігаючи лояльність і внутрішній комфорт замість авторитету.

Причина третя: імітаційний характер реформ

Із 2015 року Україна пережила щонайменше три масштабні «стратегії» розвитку правосуддя. Кожна наступна реформа ніяк не продовжувала попередньої. Укази, дорожні карти, «прискорення реформ» — усе це створює відчуття безперервного руху, який насправді є топтанням на місці, а часто — спланованим відкотом.

Замість системного розвитку маємо політичний конвеєр — «реформа за реформою». Це підміна змісту формою: нові гасла, нові назви органів, нові конкурси — але без очевидного результату.

Держава зосереджується на зміні табличок, а не на змісті. Саме тому навіть Рада Європи у своїх останніх рекомендаціях наголошує: незалежність судів не може базуватися на нескінченних перезапусках, а лише на стабільних правилах і передбачуваних процедурах, які дуже потрібні, особливо під час війни. В результаті судова система справляється з розглядом 4,5 мільйона справ на рік, але ціною безперервного кризового менеджменту, який триває вже більш як 10 років.

Причина четверта: безкарність і відсутність підзвітності

В Україні досі не створено ефективного й водночас передбачуваного механізму персональної відповідальності суддів, прокурорів чи посадовців судової адміністрації. Безкарність стала частиною системи координат.

Навіть коли суддя ухвалює рішення, відверто порушуючи Кодекс суддівської етики, покарання або відсторонення часто зупиняється на етапі дисциплінарної процедури. Коли ж такі комісії просто не працюють — як це було сукупно протягом майже п’яти років, — безкарність перетворюється на норму інституційного існування.

Останніми роками в Україні виникли й множаться парадоксальні ситуації, коли дисфункціональність, або неспроможність органів суддівського врядування виконувати свій функціонал, є наслідком діяльності деяких громадських об’єднань і проєктів міжнародної технічної допомоги.

Ось приклад, описаний вище, стосовно провальних ініціатив на конкурсі на посаду суддів Вищого антикорупційного суду. Виявилося, що ані народні депутати, які затверджували відповідний закон, ані відповідальні за менеджмент члени ВККС, ані громадськість не змогли нейтралізувати невдалу й нераціональну, якщо не сказати — контрпродуктивну ідею, реалізація якої й призвела до такого результату. І це не про те, що міжнародні експерти погані й від їхньої допомоги потрібно відмовлятися, — ні, але про те, що, співпрацюючи, потрібно поступово задіювати власні інтелект і досвід.

Інший приклад стосується Громадської ради доброчесності (ГРД) — єдиного у світі органу громадськості, діяльність якого є частиною важливих кадрових процедур ВККС, зокрема процедури кваліфікаційного оцінювання. Після майже чотирирічної перерви в роботі ВККС мала б швидко, як рекомендує Венеційська комісія, завершити процедуру кваліфікаційного оцінювання близько 2 тисяч суддів. У цьому, відповідно до закону, їй має допомагати Громадська рада доброчесності. Однак за майже два роки ГРД третього вже складу опрацювала у 5–7 разів менше матеріалів, аніж обидва попередні склади. Жодних серйозних пояснень цьому надано не було. Відповідно ВККС у цій процедурі також була змушена загальмувати роботу. Багато недоброчесних суддів і далі відправляють правосуддя.

Така ситуація породжує парадокс: за допомогою міжнародних донорських проєктів і громадськості ми витрачаємо кошти на судову систему, яка часто не гарантує кінцевого результату. Рішення є, але вони не виконуються. І саме тут доречно згадати ключову тезу ЄСПЛ: When judgments are not executed, the law is worth nothing («Коли судові рішення не виконуються, закон нічого не вартий»).

Я вважаю, що профільним громадським організаціям, які стільки років перебувають усередині реформи, потрібно публічно відрефлексувати власні помилки.

І в цьому місці час згадати систему виконання судових рішень — іще один хворий орган правосуддя. Державна виконавча служба (роботою якої опікується Міністерство юстиції) роками демонструє нижчу ефективність, аніж приватні виконавці, хоча має більші повноваження. Вирівнювання їхніх можливостей — логічний і не надто складний крок, який держава вперто відкладає.

Причина п’ята: втрата суспільного запиту й морального орієнтиру

Справедливість — це не лише юридична категорія, а й моральна. В українському суспільстві цей орієнтир втрачено. Суд нечасто сприймають як місце, де шукають правду.

Коли людина не довіряє суду — це драма. Коли не довіряє бізнес — це вже загроза економічній безпеці. Без довіри до суду будь-які програми відбудови чи інвестиційні стратегії залишаться фікцією.

Бізнес не вимагає ідеальних суддів, він вимагає передбачуваності. Судова практика має бути прогнозованою, строки — зрозумілими, а система — спроможною. Інакше жодна стратегія не врятує державу від правового колапсу.

…Треба йти від декларацій до інституції. Україна не побудує правову державу, поки суд залишається інструментом влади, а не справедливості. Наразі очевидно, що дисфункційність нашого правосуддя — це наслідок системних рішень, а не хаосу.

Повернути довіру можливо лише через відновлення на основі безперервної й передбачуваної діяльності державних інститутів, а не чергову вирвану з контексту хаотичну «реформу». Суд має перестати бути політичним полем бою і стати точкою стабільності — там, де право діє, а не декларується.

Лише тоді фраза «верховенство права» перестане бути гаслом і стане фундаментом державності.