Сад новин, любові і війни. Про що говорили на презентації книги "Української правди"

Дон Кіхота могло й не бути.

У дні, коли "Українська правда" тільки народжувалася, її тодішня головна редакторка Олена Притула й дизайнер УП Сергій Корнієнко сіли працювати над зовнішнім виглядом сайту.

Символом однієї зі сторінок (здається, це були "листи читачів") вони вирішили зробити старовинну друкарську машинку.

Поставили малюнок, й дійшли згоди, що виглядає цілком пристойно.

Аж доки не зʼявився Георгій Гонгадзе.

Побачив цю надто очевидну асоціацію й вибухнув.

Начебто дрібниця, але справа дійшла до скандала.

Саме цю історію згадувала головна редакторка УП Севгіль Мусаєва на презентації книги "Вітряки і Дон Кіхоти.

Українська правда – 25", що відбулася 4 листопада у Києві.

Розповідь про той "Ундервуд", який так і не потрапив на сторінки УП, і про Дон Кіхота, що став символом видання, міститься на її сторінках.

Із сотень тисяч текстів, написаних для УП за чверть століття її існування, до збірки увійшли лише зо три десятки.

"Реконструкції історичних подій, портрети сучасних Дон Кіхотів, репортажі з тих місць, які зараз зруйновані і лишилися тільки в нашій памʼяті й текстах авторів УП" – цей опис на обкладинці книги підказує, за яким принципом відбирали матеріали.

Обкладинку створив ілюстратор Сергій Майдуков, на ній – сад зі стиглими яблуками.

"Тема саду жила в нас із самого початку.

В тому числі ми обговорювали ідею в кожну книжку вкласти пакет із насінням, – розповіла головна редакторка УП.

– Про цей сад метафоричний розповідає Олена Притула в останньому розділі, і він відмічений зеленим кольором не просто так.

Ця книга починається з трагедії – з історії про смерть Георгія Гонгадзе, а закінчується вона життям".

12 листопада о 19:00 у "Сенсі" на Хрещатику відбудеться презентація книги "Вітряки і Дон Кіхоти.

Українська правда 25".

Замовити її вже зараз ви можете за цим посиланням.

А ключовою подією самої презентації була дискусія "Сад новин, любові і війни.

Книга невигаданих історій".

Її учасниками стали двоє героїв збірки – художник Павло Маков та солдатка Нацгвардії і режисерка Олена Апчел, а також упорядниця книги Севгіль Мусаєва.

В ролі модератора дебютував інший упорядник – редактор УП Михайло Кригель.

Тож про що вони говорили?.

Чим запамʼятався 2000-й – рік створення УП?.

Павло Маков: Того року я отримав одну з десяти премій на Великому міжнародному конкурсі артбуків, і навпроти мене сиділа мисткиня з Японії.

І вона питає: "Звідки ви?" – "З України".

– "А де це?" І тоді я вперше боляче відчув, що ми отримуємо міжнародні премії, нашими роботами цікавляться, але ми представляємо місце, про котре ніхто не знає.

Саме в той рік я зрозумів, що ми є, але для більшості світу нас нема.

Олена Апчел: Мені на той час було 14 і я памʼятаю, як напередодні 2000-го ми дуже наполегливо і активно готувалися в класі до кінця світу.

Вирізали сердечки, писали один одному листи.

Така юнська епістолярність перед кінцем світу, наповнена магією апокаліптичного передвісництва.

В мене була ціла стопка прощальних листів: красивих, з картинками, з фотографіями.

Зліва направо: Севгіль Мусаєва, Олена Апчел, Михайло Кригель, Павло Маков.

Севгіль Мусаєва: Це перший рік, коли я відчула себе дорослою.

Влітку 2000-го я сильно захворіла та лежала в лікарні, і там, в якийсь момент почала писати вірші та прозу.

А восени я пішла до школи журналістики.

І саме в тому році я вперше публікувалася у виданні "Керченский рабочий" – зрозуміло, газета виходила російською мовою.

Моя замітка була про 60-річний ювілей директора ЮгНИРО і називалася вона "Это только начало".

Трагедія в тому, що через півроку мені довелося писати некролог про нього.

Садити сад – це гра в довгу.

Як повернути смак до гри в довгу?.

Павло Маков: Я в своїй практиці життєвій і творчій практично граю в довгу.

З 1991 року в мене йде розповідь однієї історії, повʼязаної з моїм життям та з країною, в якій я живу.

Нам просто не можна не навчитись грати в довгу, бо інакше ми втратимо країну.

Наш ворог робить це дуже добре.

Відсутність гри в довгу в області культури – буду говорити про своє – призвела до того, що окрім Втраченого Відродження в 1920-30-х роках, в образотворчому мистецтві ми втратили знов 35 років.

Втратили через недбалість, просто тому, що це нікому не потрібно.

Найкращі роботи наших митців сьогодні опиняються за кордоном.

А в нас за 35 років немає музею сучасного мистецтва.

Це якраз відсутність гри в довгу.

Експосол України в США Оксана Маркарова.

Олена Апчел: Чи важлива гра в довгу? Вона надважлива.

Відсутність тяглості, відсутність інституцій – це те, що з нами відбувається.

І з одного боку, вочевидь, ми мусимо бути в претензії до себе.

Щось не було збудовано в свій час, десь не здобули достатню кількість знань.

Але з іншого боку, умови, в яких ми знаходимося – це безкінечна робота з попелом.

Якщо говорити про перформативне мистецтво, то у нас є такий внутрішній жарт, що все відбувається завжди "вперше".

Десь приблизно кожні пʼять років хтось з колег робить "вперше" читання якоїсь драми (яку насправді вже представляли публіці – УП).

І це відбувається якраз через неможливість в формі інституцій побачити, як це розвивалося, або не було можливості цією інформацією ділитися.

Михайло Кригель: Думаю, що в суспільно-політичному житті те ж саме відбувається.

Тобто цикли повторюються раз на пʼять років, і ми кожного разу повертаємося на пʼять клітинок назад.

Це якась наша властивість, не лише в перформативних практиках.

Хоча, в принципі, суспільно-політичне життя теж можемо назвати перформативною практикою.

Воєнна корреспондентка УП Ольга Кириленко.

Севгіль Мусаєва: Книга, яку ми сьогодні презентуємо, не настільки цінна тут і зараз, як буде за двадцять років, коли вона матиме для нас абсолютно інше сприйняття.

Ця книга – зріз часу, в якому ми живемо.

Вона – про ті випробування, які на нас випали.

Я часто замислююсь, що тут і зараз ми не відчуваємо, з якими людьми і в який історичний час нам судилося бути.

Я б нам усім побажала усвідомленості і відповідальності перед минулими і майбутніми поколіннями.

Якщо вона буде, то цей сад, що зображений на обкладинці нашої книги, буде цвісти.

Як сьогодні розповідати про те, що відбувається навколо і в нас самих?.

Павло Маков: Про війну війною розповісти не можна – тут все вичерпано.

Прямі згадки до війни і трагедії війни якщо і були дієвими, то в перші її місяці.

А як тоді? Я з війною працюю з 2014 року, але не можу сказати, що знайшов відповідь.

Я просто роблю те, що можу робити.

Севгіль Мусаєва: Нам потрібно дати собі час.

Якщо немає слів – це нормально.

Вони з'являться.

Я дуже вірю, що після закінчення цієї жахливої війни на нас чекає бум української культури, бум української літератури.

Досвід, який ми пережили, нікуди не дінеться, й нам потрібно буде його відрефлексувати.

І мені здається, що майбутнє української культури буде повʼязано із тим, що ми називаємо магічним реалізмом.

Тому що список втрат настільки великий, що існуватиме тема присутності загиблих, тема метафізичності.

Олена Апчел: Додам, що соціально-відповідальний політичний театр з Україною досі не стався, що для мене є парадоксом.

Я зараз крамольну річ скажу: аж така кількість контексту мала б вже давним-давно викинути нас в цю реальність.

Але сценічне мистецтво поки що не прожило перформативний поворот, трансфеміністичну революцію.

А ми самі ще не перейшли на територію уважного слухання.

Ми поки що по колу розповідаємо історії болю – коли це зустрічі на кухнях, тимчасові розмови в потягах.

Ми поки що не сіли навколо вогнища і не знаходимося в стадії дієвого слухання, емпатування, проживання чужої історії.

Розповідаємо один одному, але дуже часто забуваємо те, що чули самі.

Проте з нами – сто відсотків – станеться те, що почувши чиюсь історію, нам не захочеться сказати: "Я теж пережив подібне".

І ми дамо цій історії навпроти прозвучати.

Рустем Халілов, УП.