Зважені та нещасливі. По слідах одного телешоу

Місяць тому український телеканал СТБ розпочав новий вже 10-й сезон одного зі своїх найрейтинговіших шоу – «Зважені та щасливі». Попередні сезони шоу були справжньою подією для українців: коментатори жваво обговорювали кожен новий епізод, співчували героям, критикували чи підтримували їх. Чи не у кожного глядача був свій улюбленець, за якого вболівали та якому бажали перемоги.

Фінальне зважування та визначення переможців ставало справжньою подією місяця: напередодні ефіру таблоїди інтригували анонсами, прогнозами та інтерв’ю з учасниками проєкту. Герої шоу, яких глядач бачив у перших випусках огрядними та нещасними, та які впродовж наступних тижнів мелькали на екранах у різнокольорових футболках і спортивних костюмах, раптом поставали перед аудиторією стрункими, ошатними та щасливими. Таке перевтілення надихало!

Та цього разу від початку щось пішло не так. Як тільки були оприлюднені перші випуски нового сезону, в YouTube як гриби після дощу почали з’являтися різні відео з критикою технологій схуднення, використаних у програмі. Зокрема, блогери розмірковують про те, що людині, яка має зайві кілька десятків кілограмів і нульову фізичну підготовку, складні конкурси та інтенсивні тренування у залі можуть нашкодити.

Яскравий приклад – велосипедна естафета у першій серії 10 сезону: тоді одному з учасників, В’ячеславу Грабовому, який прийшов на проєкт з вагою у 195 кг, стало зле. Він скаржився на задишку і біль у грудях і в якийсь момент відмовився продовжувати участь у конкурсі. Тоді лікарі, яких викликали до учасника, сказали, що він здоровий і з ним усе гаразд, а ведучі звинуватили В’ячеслава, що він, мовляв, занадто себе жаліє і боїться за власне здоров’я.

Однак питання щодо чесності схуднення і його користі для здоров’я учасників – не єдине, яке виникає щодо проєкту. 

Що не так зі «Зваженими»

З плином часу головна ідея шоу фактично не змінювалась. Учасники мали худнути, проходити конкурси, які з року в рік ставали дедалі менш людяними. А на шляху до стрункості їм допомагали спортивні тренери та дієтолог.

Зауважимо: зайву вагу різні учасники набирали з різних причин. Одні просто не вміли правильно харчуватися, інші мали особливості обміну речовин, але всі тією чи іншою мірою страждали від компульсивного переїдання внаслідок власних проблем. Якщо якась робота із психологами і відбувалась, то поза камерами.

У першому сезоні серед охочих скинути зайву вагу був Микола Ворошнов – гарний хлопець, на якого моментально звернула увагу вся жіноча частина аудиторії, колишній хокеїст. Його кар’єру можна назвати успішною: у 2002 році потрапив в Канаду, також грав у США, Польщі, у київському клубі «Сокіл». У 2011 році він прийшов на проєкт із вагою 180 кг. Йому вдалося скинути більше половини цієї ваги і перемогти у шоу. 

У 2014 році його життя змінилось: він не зміг лишатися осторонь Революції Гідності, а одразу після неї, у 2015-у, доєднався до АТО, де служив кулеметником у батальйоні «Донбас» під  позивним «Канада». У 2017 році демобілізувався та мешкав у Києві.

Тренерка «Зважених» Аніта Луценко, переконала його взяти участь у дев’ятому сезоні шоу. Вдруге на проєкт Микола прийшов уже з вагою понад 220 кг. Однією з причин нового набору ваги автори шоу назвали постійний стрес і біль через загибель побратимів. На цей раз перемогти у «Зважених» Ворошнову не вдалося, але він, принаймні, скинув близько 60 кг.

Нині «Канада» продовжує боронити Україну. Цифра на його вагах хвилює хіба тих, хто його підтримує і вболіває за його здоров’я.

Прикладів, коли після участі у проєкті «Зважені та щасливі», успішно схудлі поверталися до первинної ваги та ще й набрали зверху, чимало.

Згадаймо учасника другого сезону Андрія Марнауза – того самого, який одружився з іншою учасницею, Мартою. На фінальному зважуванні струнка пара викликала захвати та овації.

Однак минув десяток років, пара розлучилась. Андрій знову бореться із зайвою вагою.

Марта ж роздає поради і проводить марафони правильного харчування у себе в Instagram.  

Саме на кейс Ворошнова мала б звернути увагу команда проєкту, яка продумувала новий сезон під час повномасштабного вторгнення. Однак цього не сталося. Змінилися обставини життя глядачів. Змінилися причини зайвої ваги учасників хтось після 50 років лишився без даху над головою і бізнесу, хтось втратив на війні чоловіка… А от хід думок авторів проєкту залишився зацементованим з 2011 року. Попри те, що одним з нових тренерів на шоу став Даніель Салем (який після початку повномасштабного вторгнення він долучився до тероборони, а згодом потрапив на передову до розвідки, де служив у розвідувально-диверсійному підрозділі «12 друзів Оушена» під позивним «Сойєр» – «Главком»), докорінних зрушень у проєкті не відбулося.

Показовим є випробування, яке придумав для учасників проєкту шоумен Дмитро Карпачов. Психолог-консультант, до якого свого часу виникало чимало питань щодо освіти і рівня кваліфікації, не соромився у справі приниження психологічно травмованих учасників, а заразом – і глядачів, які мають схожі проблеми. Так, у другому випуску він організував «кімнату «Заїдання проблем»: поставив героїв у прозорі куби і… почав заливати напоями (пивом, алкогольними коктейлями) та засипати їжею, яка на вигляд, до слова, була вельми апетитною. Закидування кілограмами вареників і кукурудзяних паличок супроводжувалися критикою героїв, що, мовляв, самі винні, що треба працювати над собою і не пхати зайвого до рота. Розглянемо епізод, в якому Карпачов принижує учасника Андрія, 52-річного переселенця з Маріуполя, який втратив власне житло та успішний бізнес, який вибудовував десятиліттями.

Епізод випуску

Карпачов: Ви тут, аби поговорити про справжні причини, через які ви набрали зайву вагу. Це – заїдання проблем.

«Я заїдаю те, що моє життя повністю зруйновано через війну. Все, що я будував багато років, я втратив. І бізнес втратив, і квартиру», – розповідає Андрій.

Карпачов: Чому ви їли?

Андрій: Нереалізованість себе, неможливість здійснювати свої мрії.

Карпачов: І виходить, що замість того, аби розбиратися з проблемою, ви починали їсти?

Андрій: Так.

Після цієї відповіді на Андрія посипались вареники. «Десь 20 кг вареників, смажених, з цибулею, тієї ж миті полетіли на мене. Жирні», – ділиться враженнями учасник.

«Це не дуже нормальна ситуація. Але я дуже хочу, щоб той стан був для вас тригером, аби ви визнали: те, що відбувається, мені не подобається, і я хочу іншого», – спокійним голосом вів далі телепсихолог, поки на Андрія продовжувала сипатися їжа: бутерброди, шоколадки, піца, вафельні трубочки.

Карпачов: Трубочки любиш? Шоколад?

Андрій: …і коньяк.

Карпачов: Тоді – коньяк.

Після того на голову бідолашного «зваженого» вилили відро коньяку.

З іншими двома учасницями – одна з них втратила чоловіка на війні, а чоловік іншої от вже кілька місяців є зниклим без вісти – відбулась аналогічна екзекуція. Показово, що конструктивних порад щодо боротьби з компульсивним переїданням у стадії горя, Карпачов так і не дав. Просто шоу заради шоу і визнання, що з цим, мовляв, «треба щось робити».

І мова навіть не про те, що тисячі пенсіонерів з радістю б прийняли всю їжу, яку проєкт просто викинув.

«Формат «Зважених» народився у нульових у США, де домінує культ досягнення – «переможи або помри». В українських реаліях, особливо в умовах війни, цей підхід виглядає жорстоким і застарілим. Нам потрібні не шоу приниження та змагання виснажених людей, а формати підтримки: групова терапія, розмови про тіло, робота з психологами й дієтологами. Замість екстремальних змагань можна показати, як учасник відчуває імпульс «заїсти», як фахівці допомагають йому впоратись інакше. Тоді глядачі отримують не видовищне покарання, а приклад турботи й реальних інструментів, які допомагають вижити й залишатись людьми», – зазначає у коментарі «Главкому» психологиня, авторка популярного YouTube-каналу Олена Шпундра.

І справді, якщо у перших сезонах шоу ми бачили учасників, які з дитинства звикли переїдати, жінок, які не могли завагітніти, чи чоловіків, яким не вдавалося знайти пару через зайву вагу, то у 10-му сезоні і учасники, і глядачі, вже живуть в умовах великого колективного горя, а також болючих особистих трагедій, в яких вони жодним чином не винні. 

Олена Шпундра підкреслює: під час війни людина стикається не лише з екзистенційними страхами, такими як смерть, втрати сенсу життя, свободи, а із втратами майна чи близьких, і це викликає постійну тривогу. «У таких умовах компульсивне переїдання часто стає не «слабкістю волі», а єдиним доступним способом хоч трохи розслабитись. На шоу це показують як проблему самодисципліни, але насправді люди чудово знають, що треба рухатись та їсти збалансовано. Просто в умовах травматичного стресу організм шукає хоч якийсь швидкий спосіб вижити», – пояснює експертка.

За словами психологині, якщо прибрати джерело стресу неможливо, треба розширювати арсенал способів розрядки: тілесні техніки, дихальні вправи, короткі прогулянки, легкий масаж, теплий душ – усе, що повертає контакт із тілом. «Навіть проста вправа «пружина», коли напружуєш усі м’язи, а потім різко розслабляєш, допомагає зняти напругу й переключитись. Завдання психолога – не «забрати» у людини її спосіб заспокоєння, а навчити безпечніших альтернатив», підкреслює вона.

Нестачу роботи з психологічним аспектом на шоу в умовах війни масово відзначають і коментатори на YouTube. Вони співчувають особистим трагедіям учасників та зазначають, що запорукою успіху у схудненні може стати лише вміння працювати з власною травмою. «На мою думку, учасникам потрібно вирішити їхні психологічні проблеми», «Люди в стресі дійсно дуже вразливі», – пишуть коментатори.

То як худнути у стані стресу?

Війна – стрес, що триває. Це не травматичний досвід, який можна пропрацювати із фахівцем, а велике лихо, кінця і краю якому поки що не видно. То як же скинути зайву вагу в таких умовах? І чи взагалі це можливо? В інтерв’ю «Главкому» на ці та інші питання відповіла психолог з розладів харчової поведінки, дієтолог Юлія Крілик.

Чи існує якась універсальна стратегія роботи з розладами харчової поведінки (РХП) – зокрема, із компульсивним переїданням? 

Так, існує протокол, який містить науково доведені покрокові рекомендації, протокол лікування розладу компульсивного переїдання. Він називається «посилена когнітивно-поведінкова терапія лікування розладів харчової поведінки».

Так, кожна людина – індивідуальність, але симптоматика РХП у більшості однакова. Просто на цю симптоматику накладається щось специфічне: до прикладу, у кожної людини можуть бути специфічні думки про продукти, які їй можна чи не можна. Плюс, звісно, можуть бути якісь супутні розлади у кожної людини. Відповідно, існує план, який ми маємо пройти з людиною для того, щоб вона одужала.

Чи є у цього плану універсальний перший крок?

Так. Перший крок – це завжди налагодження рутини харчування. Не має значення, який саме розлад харчової поведінки у клієнта, перший етап – це завжди нагодувати людину. Ми маємо налагодити людині режим харчування.

Основна причина переїдань – недоїдання. Річ у тім, що багато людей харчуються хаотично. В них є пропуски прийомів їжі: вони можуть не снідати, можуть пропускати обіди. І ввечері у них стається напад переїдання. В першу чергу, через те, що вони були цілий день голодні. Плюс – негативні емоції, що накопичилася за день: сварка з чоловіком, стрес і втома на роботі. Тож людина може думати, що саме стрес, сум чи злість – основна причина переїдання. Але первинна причина – це те, що вона не доїдала. Голод накопичився, і вона зірвалася. Просто емоції зробили людину ще вразливішою.

Тому ми починаємо з так званого «Плану харчування Марші Геррін». Він передбачає три основні прийоми їжі та три перекуси. Найкраще це підходить для людей з анорексією, яким треба набрати вагу. Іншим людям з РХП достатньо почати з п'яти прийомів їжі: три основні два перекуси. В середньому вистачає місяця-двох для того, щоб людина почала бути чутливою до сигналів голоду і ситості, бо ж у людей, у яких немає сталого режиму харчування, відбувається ігнорування сигналу голоду, і для того, щоб відновити оце сприйняття сигналу голоду, потрібно почати регулярно їсти. Тому сніданок, обід, вечеря, два перекуси для людини, яка починає відновлення з РХП – обов'язкові ліки, які не можна ігнорувати. 

Навіть у випадку, якщо йдеться про людину з великою зайвою вагою, понад 100 кг?

Так, на першому етапі – незалежно від ваги. З цього ми починаємо. Просто людина старається робити перекуси не вуглеводні, точно не солодким, а білково-жирові, жирово-вуглеводні, щоб не було ось тих різких стрибків глюкози в крові.

Згодом, якщо людина відчуватиме, що п'ять прийомів їжі для неї забагато, ми скорочуємо їх до чотирьох. Є багато людей, які зупиняються на триразовому харчуванні, плюс – періодично в них буває або один перекус, а інколи, в міру додаткового навантаження або більшого голоду, і два перекуси.

Це потрібно для розвитку чутливості до голоду і до ситості, аби потім людина вже, виходячи з фізіологічних потреб, а не дієтичного мислення, могла вибрати, що і як їй комфортно. Бо зазвичай, коли рекомендуєш людині почати їсти, включається «дієтичний голос». Це отой голос в голові, який каже, що, мовляв, це тобі не можна, треба себе обмежувати. Тому цей перший етап буває дуже тривожний, і ми його разом мусимо пройти разом із пацієнтом. У цей час відбувається багато освітньої роботи – це пояснення, як функціонує тіло, яка інформація доказова, а де стереотипи, які насадила дієтична культура.

У цей же час відбувається робота ще в одному напрямку – щодо заборонених продуктів. Тобто це продукти, які люди не їдять через страх набрати вагу, через те, що це у їхньому уявленні шкідлива їжа. Ми ці продукти маємо легалізувати, тому що зазвичай, якщо людина щось собі забороняє, наш мозок робить цей продукт надцінним для людини, і вона згодом цим продуктом переїдає. Якщо для мозку цей продукт перестане бути забороненим, незвичним, вона не буде переїдати, зриватися. Тож наша задача – легалізувати кожен продукт, якого пацієнт боїться, щоб вона поступово почала цей продукт їсти.

Тобто якщо людина полюбляє і отже, вважає частково причиною своєї зайвої ваги, любов, скажімо, до вареників чи до свинячої рульки, ці продукти повністю виключати не можна?

Людина, яка налагоджує рутину харчування, робить своє харчування різноманітним. Вона не буде їсти ці продукти у великій кількості, бо в неї є багато інших страв, які вона буде їсти. Відповідно, вареники можуть спокійно бути частиною раціону. Головне, щоб це був не щоденний прийом, бо, знову ж таки, ми хочемо, щоб харчування було різноманітним, і щоб у нас були крупи, макарони, картопля та інші джерела вуглеводів. Те ж сама свиняча рулька може бути джерелом білка, але мають бути й інші його джерела.

Люди інколи намагаються виключити якийсь продукт, бо він умовно для них шкідливий, а потім вони зриваються і не можуть не переїдати його. Починається так званий харчовий запій. Набагато шкідливіші для організму ці напади переїдання, ніж коли людина інколи буде вживати цей продукт. 

Більше того, коли ми налагоджуємо харчування, обов'язковим елементом при відновленні є їжа для радості: після обіду і після вечері. Їжа для радості – це та їжа, яку зазвичай людина вважає шкідливою або забороненою. Для когось це солодке, для когось – це солона їжа, наприклад, чіпси. Отже, людина має повноцінний збалансований обід з усіма нутрієнтами і закінчує цей обід їжею для радості: шматком торта чи там декількома цукерками. Це знову ж таки потрібно для того, щоб цей продукт став для людини не чимось особливим, а звичним в раціоні. Це профілактика переїдання.

З часом більшість людей вже не і хоче цієї їжі для радості після обіду і вечері. В якийсь момент захочеться, в якийсь – ні. Це і є нормальна харчова поведінка, коли у мене є право вибрати: хочу я це, не хочу без того, щоб не відчувати потім почуття провини. Бо я завжди кажу клієнтам: «Почуття провини, щодо їжі, може бути лише в одному випадку – коли ви цю їжу вкрали».

Виходить, що з людьми, у яких є дієтичний досвід, важче працювати?

Часто у людей, які переїдають, є досвід дієт. Усе починається зі ставлення до тіла і те, як вони уявляють образ свого тіла. Це окремий пласт роботи, якщо у пацієнтів негативний образ тіла, якщо вони його ненавидять, у них буде постійне бажання худнути, сідати на дієти. Вони будуть запускати цикл переїдання, цикл зривів і, відповідно, нічого у них не вийде, поки вони не стабілізують стосунки з власним тілом.

Якщо ми беремо загалом лікування розладів харчової поведінки, то це робота з харчуванням, обмеженнями, навичками емоційної регуляції. У багатьох самооцінка тримається на тому, скільки вони важать і який вигляд мають. Це – ядро проблеми.

У країні триває величезна біда, люди перебувають у стані тривалого стресу. У когось рідна людина зникла безвісти. Хтось втратив дім, на який збирав гроші пів життя, хтось лишися без бізнесу. Є тривога і стрес, є компульсивне переїдання. Чи є якісь особливості роботи з такими пацієнтами?

Тут ми, звісно, розуміємо, що переїдання можуть ставатися як метод регуляції емоцій. Ситуації, які ви перелічили, – вони страшні, це втрати, це горювання. Це суміш емоцій, які людині може бути дуже складно переживати, тим більше – якщо в неї немає добре розвинених навичок емоційної регуляції.

Ба більше, якщо вони розвинені, їжа – це часто дуже легкий інструмент себе втішити, підтримати. Ми працюємо з емоціями. У цьому випадку ми не можемо працювати з травматичним досвідом, бо цей досвід ще триває. Це про кризову підтримку і про нормалізацію того, що переїдання можуть ставатися.

Люди, які зараз недосипають, хіба можуть не відчувати стрес? Багато досліджень засвідчують, що недосипання навіть один день буде призводити до того, що на наступний день ми будемо хотіти з’їсти більшу кількість їжі.

Треба розуміти, що не все переїдання вийде прибрати, поки людина перебуває в ситуації стресу, коли активний фактор вразливості, або коли цей стрес є перманентний. Але ми все рівно вчимо людину годувати себе. Плюс – ми поступово вчимо людину навичкам емоційної регуляції. Навіть, якщо з десяти разів вона п'ять зможе зупинити переїдання і підтримати себе іншим методом, ніж їжа, ми це будемо оцінювати як великий прогрес і успіх. Бо не завжди ми можемо, на жаль, в цій ситуації очікувати повного припинення всіх переїдань.

Наталія Сокирчук, «Главком»