Венесуела: спокуса змінити режим

Примітка редакції. Тут текст і хороший, і кумедний. З одного боку, автори розуміють, до чого все йде. З іншого — вони чомусь вірять, що у ХХ столітті перевороти робились задля демократії. І навіть хочуть переговорів там, де насправді важливо лише одне: випробувати власну військову міць перед набагато більшими викликами. Enjoy!

Це почалося у вересні як серія авіаударів по човнах у Карибському басейні. За словами посадовців США, ті перевозили наркотики з Венесуели. Схоже, явище переросло в кампанію зі скинення венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро.

Упродовж двох місяців адміністрація президента США розгорнула в регіоні 10 000 військовослужбовців. Там зосереджено щонайменше вісім надводних кораблів ВМС США та підводний човен. Вашингтон дав наказ бомбардувальникам B-52 та B-1 виконувати польоти поблизу узбережжя Венесуели.

Також команда Трампа перекинула до зони відповідальності Південного командування США авіаносну ударну групу Gerald R. Ford, яку ВМС називають «найбільш спроможною, адаптивною та смертоносною бойовою платформою у світі».

Ці кроки відображають нещодавню широку зміну курсу щодо Венесуели. Після січневої інавгурації Трампа внутрішня дискусія точилася між давніми прихильниками зміни режиму — на чолі з держсекретарем Марко Рубіо — та прибічниками переговорного врегулювання з Каракасом. За це виступав спеціальний посланець президента Річард Гренелл.

У першій половині 2025 року перевага була за любителями переговорів. Гренелл мав зустріч із Мадуро. Тоді він досяг домовленостей про відкриття широких нафтогазових і мінеральних секторів Венесуели для американських компаній. В обмін за це очікувались економічні реформи та звільнення політичних в’язнів.

У липні Рубіо перехопив ініціативу, змінивши ставки. З його позиції, усунення Мадуро є питанням національної безпеки. Він представив венесуельського лідера як терориста та наркоторговця, пов’язав його з бандою «Tren de Aragua». Навіть заявив, що зараз Венесуелою керує «наркокартель, який утвердився як держава».

Схоже, ці наративи переконали Трампа. У липні він наказав Пентагону застосовувати військову силу проти окремих наркокартелів у регіоні, зокрема «Tren de Aragua» та «Cartel de los Soles». Останній адміністрація вважає організацією під керівництвом Мадуро та його найближчих соратників.

Два тижні потому винагороду за голову Мадуро подвоїли — вона зросла з 25 до 50 мільйонів доларів. 15 жовтня Трамп визнав перед журналістами, що санкціонував проведення ЦРУ таємних операцій у Венесуелі. На запитання про подальші кроки Трамп сказав: «Ми, безумовно, розглядаємо сушу (натяк на сухопутні маневри армії. — Прим. пер.), але і на морі все контролюємо».

За даними The New York Times, американські посадовці у приватних бесідах чітко дають зрозуміти, що кінцева мета — усунути Мадуро від влади. Втім, чи то приховані, чи відкриті, на будь-які спроби зміни режиму у Венесуелі чекають величезні виклики.

Таємні методи частіше зазнають невдачі, ніж приносять успіх. Малоймовірно, що погрози або авіаудари змусять Мадуро втекти. А навіть якщо Вашингтону й пощастить усунути його, довгострокова «гра» зміни режиму залишатиметься ризикованою. Навіть історично наслідки таких операцій були хаотичними та кривавими.

Адміністрація Трампа має кілька прихованих опцій, аби сприяти зміні режиму у Венесуелі. Проте оголосивши такі плани наперед, вона позбавила себе головної переваги таємних дій — мінімізації політичних і військових витрат через правдоподібне заперечення причетності.

Публічність покладає на Вашингтон повну відповідальність за результат місії. Водночас вона зменшує його здатність контролювати події на місці, якщо щось піде не так. На практиці це штовхає до серії половинчастих заходів — занадто відкритих, щоб їх можна було заперечувати, і надто обмежених, щоб вони стали вирішальними.

Однак навіть якби Трамп зберіг секретність, історія таємних інтервенцій США не дає особливих підстав для оптимізму. Вашингтон може таємно підтримувати місцевих озброєних опозиціонерів. Може здійснити замах на Мадуро або інсценувати переворот проти його режиму.

Та кожна із цих тактик має слабкий послужний список. Одна з нас (О’Рурк. — Прим. пер.) у матеріалі від 2018 року проаналізувала 64 спроби прихованої зміни режиму, які США підтримали в часи Холодної війни. Виявилось, підтримка іноземної опозиції приводила до падіння режиму лише приблизно у 10% випадків.

Замахи не були більш успішними. Спроби таємного усунення іноземних лідерів — наприклад, кубинського лідера Фіделя Кастро — знову й знову зазнавали невдачі. Хоча деякі лідери, як-от Нго Дінь Дьєм у Південному В’єтнамі 1963 року, гинули під час підтриманих США переворотів без прямого схвалення Вашингтона.

Перевороти були більш ефективними для приведення до влади сил, лояльних США. Зокрема, в Ірані 1953 року та Гватемалі 1954-го. Однак обидва випадки не привели до стабільності. До того ж Мадуро настільки «захистив» від перевороту венесуельські збройні сили, що цей варіант виглядає не надто перспективним.

Деякі із цих тактик уже випробовували у Венесуелі — й безуспішно. 2019 року США визнали лідера опозиції Хуана Гуайдо тимчасовим президентом та підтримали народне повстання проти режиму Мадуро. Кампанія розвалилася, коли армія відмовилася перейти на бік бунтарів.

Наступного року група приблизно з 60 венесуельських дисидентів та кількох американських контрактників здійснила невдалу морську висадку під кодовою назвою «Операція Гедеон», щоб штурмувати столицю й захопити Мадуро. Місцеві силовики швидко все зірвали.

Історія свідчить, що невдалі спроби таємного усунення режиму погіршують ситуацію. Не лише відносини між умовним агресором та його ціллю стрімко деградують. Також зростає ймовірність мілітаризованих сутичок між ними. Усередині держави-мішені такі спроби часто провокують насильство, включно з громадянською війною, і підвищують ризик масових убивств з боку самого режиму.

Штати давно проводять приховані втручання у внутрішню політику інших країн — зокрема, в Афганістані, Албанії та Анголі. Та цей шаблон особливо виразний у Латинській Америці. Тут Вашингтон у часи Холодної війни намагався здійснити щонайменше 18 таємних змін режиму.

1954 року він повалив керівництво Гватемали. Це призвело до військового режиму, масових репресій і 36-річної громадянської війни з приблизно 200 000 убитих. 1961-го США підтримали провальне вторгнення в бухті Свиней на Кубі та запустили переворот у Домініканській Республіці, який ненавмисно спровокував вбивство диктатора Рафаеля Труйо.

Та замість змовників до влади прийшов його син. Його Вашингтон змусив емігрувати. Далі США продовжили втручання — в Домінікані, Болівії та Ґаяні (протягом 1960-х). Було підтримано перевороти у Бразилії 1964 року, Болівії 1971-го та Чилі 1973-го. Навіть більше, в 1980-х Штати фінансували «контрас» у Нікарагуа.

Жодна із цих операцій не породила стабільної демократії, орієнтованої на США. Більш часто інтервенції встановлювали авторитарні режими або запускали цикли репресій. Інколи Вашингтону вдавалося знайти запеклого антикомуністичного союзника, як-от Аугусто Піночет у Чилі. Але відносини з часом псувалися.

Загалом публічне викриття ролі США в цих операціях підживило глибокий і тривалий антиамериканізм. Це й досі переслідує політику Вашингтона в регіоні. Справді, Мадуро регулярно апелює до цієї історії, змальовуючи тиск із боку США як «продовження імперіалістичного минулого».

Серед відкритих опцій зміни режиму США могли б спробувати залякати Мадуро, змусивши його піти погрозами. Цей прийом інколи спрацьовував. Втім, хіба проти маленьких держав, що опинилися перед обличчям великої сили, здатної на повномасштабне сухопутне вторгнення.

Так, 1940 року Йосип Сталін, погрожуючи вторгненням, усунув керівників сусідніх Естонії, Латвії та Литви. США вдавалися до зміни режиму шляхом погроз силою тільки проти практично беззахисних мішеней. Наприклад, Нікарагуа в 1909–1910 роках.

Та в більш нові часи це не спрацювало проти більших суперників. Армійські погрози на адресу Саддама Хусейна (Ірак) та Муаммара Каддафі (Лівія) не змусили жодного з них відмовитися від влади.

Другою «відкритою» зброєю Вашингтона могли б стати повітряні удари. Але це легше сказати, ніж зробити. Теоретично авіаудари можуть призвести до зміни режиму, якщо знищать лідерів, відріжуть армію від управління або спровокують військовий переворот чи народне повстання. Проте досі США ніколи не скидали іноземного лідера лише повітряною потугою.

Навіть за наявності високоточного озброєння важко відстежити та уразити главу держави. Розвиток зв’язку ускладнює спроби ізолювати його від власних військ. Армія навряд піде на державний переворот, коли воює із зовнішнім ворогом. Цивільним важко наважитись на повалення режиму, коли вони ховаються від чужих бомб.

Усі ці чинники завадили Ізраїлю реалізувати прагнення до зміни режиму під час недавньої повітряної кампанії проти Ірану.

Залишається лише один варіант: вторгнення США до Венесуели. Якщо адміністрація обрала цей шлях, наявних сил недостатньо. На початку жовтня Центр стратегічних і міжнародних досліджень оцінив, що сухопутне вторгнення потребувало б щонайменше 50 тисяч військових.

Теоретично Трамп міг би зібрати таке угруповання. Але масштабне вторгнення різко суперечило б його гучним і неодноразовим обіцянкам не посилати військових США в «закордонні авантюри». Є ризик розколоти власний електорат.

Більшість спостерігачів відкидає сценарій вторгнення, натомість очікує — як казали військові експерти The Atlantic у жовтні — кампанію «натисни кнопку й спостерігай за вибухами». Варто також пам’ятати, що США не змогли утримати контроль над Іраком. Ця країна вдвічі менша за Венесуелу. Хоча Штати в 2003 році мали втричі більший контингент.

Є оманлива спокуса повернутися до попередніх вторгнень у Карибському регіоні як до прецедентів. Одразу згадується операція 1983 року в Гренаді проти марксистського режиму. Або вторгнення до Панами 1989-го, коли Вашингтон повалив і екстрадував Мануеля Нор’єґу.

Тільки Гренада — крихітна острівна держава з населенням приблизно 90 000 людей, якщо говорити про стан на момент вторгнення. Панама більше схожа на аналогію, та навіть вона не підходить за масштабом. Венесуела у 12 разів більша за площею та має вдесятеро більше населення, ніж Панама 1989 року.

На відміну від Панами, Венесуела — зовсім не маленька держава, де все життя обертається у столиці. Це велика країна з гористим ландшафтом та кількома міськими центрами. Там важкопрохідні джунглі, які можуть використовувати повстанці. За подібних умов армія США зазвичай не мала успіху — пригадаємо В’єтнам та Афганістан.

Навіть якщо операція зі зміни режиму спершу буде успішною, історія знову свідчить: довгострокові результати часто розчаровують. Спроби розбудови демократії після зовнішньо нав’язаних змін режиму рідко увінчуються успіхом. Це болісно підтвердили інтервенції в Афганістані, Іраку та Лівії.

Ще зміна режиму часто породжує подальше насильство. Скажімо, різко підвищує ймовірність громадянської війни в країні-мішені. Навіть ті зміни, що сталися внаслідок рішучих сухопутних перемог, можуть піти шкереберть, якщо збройні сили розсіються. Це створює основу для повстання проти нового уряду, як це було в Іраку.

Внутрішній ландшафт Венесуели вказує на те, що цей ризик реальний. Як зауважив аналітик Хуан Давид Рохас, країна — це «калейдоскоп озброєних фракцій». Включно з провладними мілітарними рухами і транснаціональними угрупованнями на кшталт ELN і залишків FARC.

Аналітик International Crisis Group у Каракасі Філ Ґансон казав The Guardian ще на початку жовтня, що Венесуела вщент заповнена збройними групами всіх мастей. Жодна з них не має стимулів скласти зброю й припинити те, чим зараз займається. Тож імовірність помилок США доволі висока, а наслідки цього можуть бути дуже тяжкі.

Хто б не змінив Мадуро, йому доведеться долати значні бар’єри. Особливо якщо до влади його приведуть саме американці. Лідери, встановлені зовнішніми силами, частіше за інших усуваються насильницьким шляхом.

Таких керманичів згодом зміщують силою. Їх сприймають як слабких або нелегітимних — чи то через обмежену внутрішню підтримку, чи через образ маріонеток чужої держави. Тому їм важко консолідувати владу.

Безумовно, у Венесуелі є жвава демократична опозиція. Її лідер, цьогорічний лауреат Нобелівської премії Марія Коріна Мачадо, має велику підтримку серед населення. На президентських виборах у липні 2024 року Едмундо Ґонсалес (кандидат від опозиції, коли пані Мачадо заборонили балотуватись) отримав удвічі більше голосів, ніж сам Мадуро. Тож влада швидко придушила це.

Прихильники зміни режиму стверджують, що можна підсилити демократичну більшість і привести Мачадо до влади. Але навіть прихильні до опозиції опитування показують: Мадуро й досі зберігає лояльність приблизно третини населення.

Важливо, що до цієї меншості входять основні стовпи силового апарату. Їх уплив, посади та привілеї повністю залежать від виживання нинішньої системи. Дослідження RAND 2023 року застерігало, що військова інтервенція США у Венесуелі «буде затяжною і не дозволить Штатам легко вийти з неї».

Все це підводить до ширшого уроку: демократичні революції найчастіше перемагають тоді, коли вони народжуються зсередини.

Якщо Мачадо справді має широку підтримку, а опозиція справді виражає більшість, найкращий шанс — конвертувати її у владу власними силами. Вирівнювання з іноземною військовою силою ризикує делегітимізувати їхню справу та викликати відкат у націоналістів.

Той факт, що опозиція тепер шукає військової допомоги США, має насторожити й американських політиків. Якщо політична рівновага й справді на їхньому боці, навіщо їм зовнішня допомога? Відповідь проста: режим має збройну перевагу. Але якщо для захоплення влади потрібна іноземна підтримка, утримати її буде не легше.

Історія рясніє застереженнями. Ті, хто прагнув зміни режимів, не раз покладалися на упереджену інформацію. Наполеон ІІІ довірився вигнаним мексиканським консерваторам. Адміністрація Джорджа В. Буша довірилася вигнанцю Ахмеду Чалабі. Обидві інтервенції завершилися повстаннями.

Головна проблема в тому, що інтервенти вузько зосереджуються на тому, як саме скинути режим. Вони не приділяють достатньої уваги тому, що буде потім. Як казав Бенджамін Франклін: «Якщо ви не плануєте успіх, ви плануєте провал». Ігноруючи планування, адміністрація Трампа ризикує повторити катастрофи Іраку та Лівії.

Політика зміни режиму з боку США — незалежно від шансів на успіх — суперечила б усім принципам зовнішньої політики Трампа. Він давно таврує «вічні війни» в Афганістані та Іраку, пообіцявши покласти край «ерi нескінченних війн». Він не раз позиціонував себе миротворцем, заявляючи, що завершив вісім міжнародних війн за дев’ять місяців.

У травні в Ер-Ріяді Трамп вихваляв регіональне самовизначення, заявивши: «Народження сучасного Близького Сходу було здійснене народами регіону… Так звані "будівельники націй" зруйнували набагато більше держав, ніж збудували». Спроба США усунути Мадуро суперечила б цьому баченню.

Вона могла б втягнути Штати в черговий безстроковий конфлікт, відштовхнути регіональних партнерів на тлі ширшого змагання за вплив із Китаєм і піти всупереч настроям американців.

Опитування YouGov у вересні засвідчило, що 62% громадян США «рішуче проти застосування військової сили для вторгнення у Венесуелу», а 53% — проти «застосування військової сили для скинення президента Венесуели».

На початку жовтня вийшло опитування в окрузі Маямі-Дейд штату Флорида. Там мешкає найбільша венесуельська діаспора в США. Більше жителів виступає проти залучення американської армії для повалення Мадуро, ніж «за» — 42% проти 35%.

Зміна режиму не просуває заявлені цілі адміністрації: стримування наркоторгівлі, крах картелів, зниження нелегальної міграції. Венесуела — не основний постачальник наркотиків до США. У щорічній оцінці DEA за 2024 рік Венесуелу взагалі не згадано. Саме агентство оцінює, що лише 8% кокаїну в США проходить по її території.

Загроза з боку «Tren de Aragua», вочевидь, також перебільшена. Офіс директора Національної розвідки дійшов висновку, що через невеликі масштаби угруповання вкрай малоймовірно, що воно координує великі обсяги торгівлі людьми або перевезення мігрантів. І немає чітких підстав вважати, що зміна режиму зупинить або розверне масову еміграцію з Венесуели. Навпаки — подальша дестабілізація може лише збільшити кількість біженців.

Попри це, дехто може стверджувати, що зміна режиму виправдана стратегічним інтересом США до венесуельських нафтових запасів — найбільших у світі. Але переговори щодо доступу США до цих ресурсів працювали.

Мадуро начебто пропонував відкрити всі наявні й майбутні проєкти в нафтовій і золотодобувній галузях для американських компаній. Надати преференції бізнесу зі США. Переорієнтувати потоки венесуельської нафти з Китаю. Скоротити енергетичні та гірничі контракти з китайськими, іранськими та російськими компаніями.

Це, без перебільшення, був один із найбільш щедрих пакетів поступок від іноземного опонента для адміністрації США за десятиліття. І дипломатія була далека від вичерпання, коли Трамп раптово пішов із переговорів. Якщо мета адміністрації — забезпечити інтереси США в регіоні, розумніше повернутися за стіл переговорів, а не грати в рулетку з хаосом, який може спричинити зміна режиму.

Примітка редакції. Або дехто хоче обкатати власну армію в реальних бойових умовах, а не вкотре нарватись на «кидок» за столом переговорів. До речі, бачите останній абзац? Це щоб ніхто не казав, що ми публікуємо виключно вармонгерів. Так-то.