Winter is coming: битва за Вестерос та українські реалії культурних заборон

Із бібліотек українських стрімінгових платформ зник четвертий сезон культового серіалу «Гра престолів». Разом із ним заблокували третій сезон «Білого лотоса» та блокбастер Крістофера Нолана «Тенет». Міністерство культури та стратегічних комунікацій, реагуючи на подання СБУ, внесло до списку осіб, які загрожують національній безпеці, російського актора Юрія Колокольнікова.

Служба безпеки України, що ініціювала внесення актора до списку, керувалася не самим фактом його участі у «Грі престолів», а діяльністю Колокольнікова після повномасштабного російського вторгнення. Він продовжив активно зніматися в російському кіно навіть після лютого 2022 року. Головна роль у фільмі «Останній ронін» 2024 року, який продюсувала Central Partnership — студія, що належить «Газпром-Медіа», — стала однією з ключових підстав для рішення. Актор працював на проєктах, які фінансуються з російського державного бюджету, і жодного разу публічно не засудив війну проти України. Крім того, в одному з інтерв’ю Колокольніков порівняв свою популярність після анонсу участі в «Грі престолів» із популярністю Путіна.

Блокування серіалу, прем’єра якого відбулася навесні 2014 року, змушує нас заново осмислити той травматичний досвід, коли битва за Стіну на екранах HBO збіглася з новинами про початок АТО на реальному українському кордоні. Цей формальний акт заборони запускає ланцюг набагато глибших і болючіших рефлексій.

Від Чорного замку до чорного списку

Юрій Колокольніков — типовий продукт російської кіноіндустрії, який завдяки подвійному громадянству (Росія й Канада) зміг успішно інтегруватися до західних проєктів. Поява в четвертому сезоні «Гри престолів» стала для нього квитком до Голлівуду.

Колокольнікову дісталася роль Стіра, магнара (вождя) теннів. Стір — один із ключових антагоністів сезону, вождь найжорстокішого племені з-за Стіни, що практикує канібалізм. Він керував брутальною атакою на Кротове місто й був одним із командирів під час штурму Чорного замку, де загинув у лютій сутичці з Джоном Сноу. Російський актор, якого сьогодні звинувачують у підтримці імперської агресії, здобув світову славу, граючи роль безжального, дикого загарбника з Півночі, який прагне прорвати Стіну, що захищає цивілізований світ.

Механіка заборони, однак, позбавлена цієї іронії. Вона абсолютно формальна. Є подання СБУ. Є список Мінкульту. Є розпорядження Держкіно дистриб’юторам. Українські стрімінгові сервіси змушені виконувати норми закону. Парадокс ситуації — в тому, що саме четвертий сезон «Гри престолів» критики та глядачі називають найкращим у всій серії. Це той рідкісний випадок, коли всі зірки зійшлися: бездоганна адаптація найдраматичнішої частини «Бурі мечів» Джорджа Мартіна, виконавська майстерність на піку форми, видовищні батальні сцени та сюжетні розв’язки, які задовольнили більшість фанатів. 97% позитивних рецензій на Rotten Tomatoes — найвищий показник за всі вісім сезонів серіалу.

Чи варто блокувати західне кіно через присутність російських акторів, особливо якщо їхня роль другорядна і зйомки відбулися більш як десять років тому? Чи не є це шляхом до «культурної інквізиції», коли формальні критерії переважають над контекстом? З іншого боку, такі рішення дають чіткий сигнал про неприйнятність будь-якої співпраці з російською культурною індустрією, навіть непрямої. Це про акт культурної гігієни та ретроспективної деколонізації.

Статистика показує, що після введення заборон на російські ресурси 2017 року частина українців почала активно використовувати VPN для обходу блокувань. За оцінками експертів з інформаційної безпеки, близько 10% користувачів шукають способи обійти обмеження, але для переважної більшості населення навіть простого блокування через DNS достатньо, аби припинити споживання забороненого контенту. Ініціатива «Чисте небо», що координує блокування проросійських та піратських сайтів, заблокувала понад 450 ресурсів лише 2025 року. Загалом після цих заходів легальні українські стрімінгові платформи збільшили аудиторію до двох мільйонів користувачів.

Дракони відлітають, ведмеді залишаються

Заборона четвертого сезону «Гри престолів» за кілька хвилин екранного часу російського актора виглядає особливо контроверсійною на тлі того, що один із найпопулярніших російських культурних продуктів в Україні досі залишається доступним. Мультсеріал «Маша і Ведмідь» 2025 року зібрав понад 800 мільйонів переглядів на YouTube серед української аудиторії. За оцінками, монетизація цього контенту могла принести російській студії Animaccord близько 2,5 млн дол. за рік лише від української аудиторії.

Виробником і правовласником серіалу є російська студія, що платить податок до бюджету РФ. Національна поліція України підтвердила зв’язок мультфільму з країною-агресором і закликала накласти санкції ще в жовтні 2025 року. Міністерство культури офіційно підтримало введення санкцій, народний депутат Ярослав Юрчишин звернувся до профільних державних органів із вимогою заборонити мультфільм.

Однак станом на листопад 2025 року, майже через рік після перших ініціатив і через місяць після офіційної підтримки Мінкульту, мультфільм залишається повністю доступним для української аудиторії на YouTube та інших платформах. У деяких епізодах Маша з’являється в радянській формі й шапці танкіста — це прямі символи мілітаризму та ностальгії за СРСР. Діти й далі переглядають контент, гроші за який ідуть до російського бюджету, тоді як дорослі глядачі втратили доступ до американського серіалу через епізодичну роль актора десятирічної давнини.

Ця непослідовність демонструє фундаментальну проблему української культурної політики: легше заблокувати контент на легальних стрімінгових платформах, які підпорядковуються українському законодавству, ніж уплинути на глобальні платформи, як-от YouTube. Держкіно може припинити посвідчення на право розповсюдження, дистриб’ютори виконають вимогу, але YouTube працює за власними правилами. Як зазначав голова комітету Верховної Ради з гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв, повністю заборонити російський контент на стрімінгових платформах не вийде — це вирішують не окремі країни чи закони, а самі платформи.

Випадок із «Машею і Ведмедем» показує, що українська система заборон діє вибірково та непослідовно. Контент, який безпосередньо фінансує російську воєнну машину й транслює імперські наративи дітям, залишається доступним через складність технічного блокування. Натомість західне кіно з мінімальною причетністю до Росії блокується швидко й ефективно. Це створює парадоксальну ситуацію, коли символічна політика превалює над практичною ефективністю.

Winter is coming: час будувати розумні Стіни

Провідні міжнародні дистриб’ютори продовжують заробляти на російському ринку. У травні 2023 року Союз кінематографістів України під час Каннського кінофестивалю оприлюднив відкритого листа, в якому закликав учасників міжнародного кіноринку припинити вести справи з Росією. У документі були перераховані провідні міжнародні незалежні дистриб’ютори — Lionsgate, STX International, FilmNation, A24 та Pathé, фільми яких виходили в прокат у Росії після початку повномасштабної війни в Україні.

Втім, український тиск іноді працює. Коли HBO оголосила про участь сербсько-російського актора Мілоша Биковича в третьому сезоні «Білого лотоса», МЗС України офіційно звернулося до компанії, нагадавши, що актор підтримав анексію Криму. Після тисяч гнівних коментарів від українських глядачів HBO розірвала контракт із Биковичем. Цей випадок показав, що голос української аудиторії почали чути навіть глобальні медіагіганти, хоча консистентність у застосуванні цих стандартів залишається проблемою.

Культурна відповідь на російську агресію в різних країнах демонструє широкий спектр підходів — від жорсткого бойкоту до вибіркових обмежень. Балтійський досвід показує, що культурна політика має бути частиною ширшої стратегії національної безпеки, а не ізольованими символічними жестами.

Україна створила законодавчу базу для відокремлення від російського інформаційного простору, але виконання законів залишається неповним. Гроші з українських кінотеатрів та стрімінгових платформ можуть і далі потрапляти до Росії через складні схеми з офшорами та компаніями-прокладками. Держкіно, Нацрада й СБУ мають інструменти, але їх недостатньо для повної перевірки структур власності через міжнародні юрисдикції. Ефективне відокремлення ринків можливе лише через міжнародну співпрацю й тиск на міжнародні студії, які продовжують продавати права на Україну російським дистриб’юторам єдиним пакетом.

Перша вразливість — відсутність механізмів перевірки кінцевих бенефіціарів. Держкіно не має законодавчих повноважень розслідувати структури власності через офшори. Друга вразливість — економічна зацікавленість міжнародних компаній. Російський ринок значно більший за український. Міжнародним студіям вигідніше продавати пакет прав на СНД загалом, ніж окремо на Україну. Третя вразливість — піратство та VPN. Заборона не працює в цифровому середовищі. Історія зі «Словом пацана» у грудні 2023 року показала, що російський контент масово споживають через піратські платформи. Четверта вразливість — недостатність українського контенту. Український кінопрокат не може задовольнити попит. П’ята вразливість — споживчі звички та мовний чинник.

Шлях до Залізного трону: принципи чи прагматизм у культурній війні?

Засновник спільноти «Загін кіноманів» Віталій Гордієнко, який першим помітив зникнення четвертого сезону «Гри престолів» із платформ, писав про абсурдність ситуації. Але ця абсурдність — лише частина ширшої реальності, де американський фентезійний серіал про Вестерос перетворюється на маркер української деколонізації.

Дискусія про заборону порушує питання альтернативних підходів до культурної політики під час війни. Замість бінарної логіки «заборонити все, де є росіяни» можна запровадити градуйовану систему оцінки, яка враховує множину чинників. Масштаб участі російського актора (головна роль чи епізод), час створення контенту (до чи після 2022 року), позиція актора щодо війни (публічна підтримка, мовчання чи засудження), фінансові потоки (чи отримує актор роялті від показів). За такою системою епізодична роль 2014 року могла б здобути низький ризик-бал, недостатній для повної заборони, особливо якщо актор не отримує фінансування від поточних показів.

Альтернативою повній забороні може бути система прозорого маркування. Стрімінгові платформи могли б додавати попередження перед показом. Найпрагматичніший підхід — концентруватися не на символічній присутності росіян у контенті, а на реальних фінансових потоках. Заборонити слід не фільм із російським актором, а платформи та канали, через які гроші йдуть до російського бюджету. «Маша і Ведмідь» на YouTube — пряме фінансування війни через рекламні доходи російської студії. «Гра престолів» на HBO Max — американська компанія платить податки до бюджету США, жодного цента не йде до Росії.

Такий підхід вимагає складнішого моніторингу й аналізу, ніж проста перевірка списку заборонених осіб. Але він досягає головної мети — перекриття фінансування російської військової машини — без колатеральної шкоди у вигляді обмеження доступу до культурного продукту.