Чому Польща говорить про Волинь з Україною і не говорить про Катинь з Росією? Пояснення польського історика

Польський історик Лукаш Адамський пояснив, чому Польща активно обговорює Волинську трагедію з Україною, але уникає питання Катинського розстрілу з Росією. Причина – близькі стосунки народів та неможливість вести конструктивний діалог із сучасною Росією через пропаганду та приховування історичних фактів. Про це Адамський розповів в інтерв’ю «Главкому».

«У випадку українців йдеться про близький нам народ, якому ми хочемо допомогти. Навіть польські націоналісти зазвичай симпатизують українській боротьбі з Росією, та ж таки «Конфедерація», приміром (коаліція націоналістів та  правих лібералів, один з її лідерів, Славомір Менцен брав участь у цьогорічних президентських виборах у Польщі та посів третє місце у першому турі – «Главком»). Її, до речі, не треба демонізувати та представляти як якусь російську агентуру, як про це часто кажуть в Україні», – додав історик.

«Ми маємо певні очікування від України як демократичної держави, яка бореться за справедливу справу, за свою незалежність і майбутнє. Ми сподіваємося, що прийде час, коли українці перестануть вірити в антипольські міфи, нав’язані у більшості випадків Росією», – розповів Адамський.

Історик підкреслює, що з Росією діалог неможливий через спадщину радянських злочинів та сучасну пропаганду. «Як можна очікувати від Росії діалог про «польську операцію» НКВС (каральна акція 1937-1938 років, зосереджена по пошуках польських «шпигунів», – «Главком» ), під час якої загинуло щонайменше 112 тис. людей, не тільки поляків, але й українців, якщо спадкоємці тодішніх катів з НКВС нині мають владу в Росії», – додав Адамський.

«Не можна сподіватися на роз’яснення всіх обставин Катині (масовий розстріл НКВС польських полонених навесні 1940 року, жертвами якого стали 22 тис. людей – «Главком»), якщо Росія раз у раз коїть воєнні злочини, але тепер щодо українців, а її пропаганда прославляє Сталіна та НКВС. Хто вбиває українських військовополонених? Росія. Хто віддає їх тортурам і навіть кастрації (а такі жахливі випадки теж були)? Росія. Хто заарештовує 19-річних підлітків на окупованих територіях та саджає їх за ґрати на 14 років? Росія… То як ми можемо очікувати, що Росія сформує адекватне ставлення до злочинів радянського періоду? Путін сам є злочинцем та морально огидною істотою. До речі, зараз у Москві триває експозиція, яка заперечує катинський злочин», – розповів історик.

Контакти тривали до 2014 року, а потім перервалися. Російські історики, які залишилися в своїй країні, в найкращому разі почали уникати з нами контактів.

«А в гіршому – вони стали писати нісенітниці. Розповім одну промовисту історію: наприкінці існування СРСР, коли вже треба було визнати совєтську відповідальність за катинський злочин, у Ґорбачова виникла ідея знайти «анти-Катинь», тобто якусь подію, через котру Польща повинна відчувати провину перед Росією», – зазначив історик.

«І от у Росії розпочали розкручувати погляд, що Катинь, може, й була злочином, але й реакцією на вбивства червоноармійців 1920-1921 років у польських таборах. Це повна нісенітниця, бо правда полягає в тому, що обидві сторони – і польська, і совєтська – тримали своїх полонених у бараках, де умови були, звісно, поганими. Також у цей час лютувала «іспанка», частим був тиф, тож кільканадцять тисяч полонених дійсно померли, але не тому, що їх хтось хотів замордувати», – додав Адамський.

У 2004-му в Польщі і Росії були видані результати спільного дослідження:

«Яке мало цю проблему розв’язати – співавтором дослідження став Ґєннадій Матвєєв, який написав про 18-19 тис. радянських військовополонених, померлих від хвороб у польських таборах. Натомість коли Путін почав вказувати значно більшу цифру, так аби перевищити кількість жертв Катинського злочину, то й Матвєєв збільшив свої підрахунки додатково на 10 тисяч», – зазначив історик.

Опонувати російським фальсифікаторам практично нікому: 

«Наталія Лебедєва, одна з небагатьох, у кого вистачало сміливості говорити правду про злочин у Катині, нещодавно померла. Інші, нечисленні російські фахівці від Польщі чи польсько-російських відносин, сидять тихо, як миша під віником. Тож діалог перервався, і поновлювати його зараз немає потреби. Принаймні, доти, доки Росія не стане демократичною країною і не відкриє архіви», – додав Адамський.

Щодо українсько-польського наукового співробітництва: «Наскільки я знаю, пан Алфьоров (новий керівник УІНП, призначений влітку цього року – «Главком») налаштований на продовження діалогу. Але інститути національної пам’яті – це структури, пов’язані з системою державного управління, тож важливо було б, аби такий діалог відбувався не тільки між цими інститутами. І щоб до нього залучалися також інші установи, академічні середовища, а також історичні активісти, популярні блогери тощо, менш залежні від обох урядів», – зазначив історик.

«Діалог між інститутами відбувався на початку головування в українському Інституті Володимира В’ятровича, але потім стосунки зіпсувалися. Це було у 2017-2018 роках, коли до польського законодавства внесли доповнення щодо заборони заперечення злочинів українських націоналістів. Тоді ж пан В’ятрович заявив, що українські історики не можуть почувати себе в Польщі у безпеці і запропонував, аби їх зустрічі відбувалися тільки на території України. Тож тут велике питання щодо того, хто насправді зірвав цей діалог», – підсумував Адамський.

У серпні 1920 року біля Замостя українські й польські війська спільно зупинили наступ Червоної армії. Ця спільна перемога стала важливим уроком історії для обох народів і щороку відзначається у Польщі як державне свято. Польський історик зазначив, що про такі події слід говорити більше, адже вони демонструють співпрацю українців і поляків у боротьбі за незалежність та безпеку.

Щороку 15 серпня у Польщі згадують кульмінацію цієї війни – Варшавську битву та перемогу над Червоною армією, яка мала значення не лише для Польщі, а й для новоствореної Української Народної Республіки.

«Війна 1920 року є відомою більшості поляків. Щороку 15 серпня ми згадуємо про кульмінацію цієї війни – Варшавську битву і про перемогу над Червоною Армією, цей день – то одне з наших державних свят (мова про війну, яку більшовицька Росія вела проти УНР і проти новоствореної Польської республіки – «Главком»)», – наголосив історик.

Також Лукаш Адамський заявив, що поляки під час подій на Волині діяли переважно у стані афекту, відповідаючи на дії Української повстанської армії. На його переконання, саме УПА розпочала етнічні чистки, а польська сторона лише оборонялася. Адамський наголосив, що серед польських істориків немає суттєвих розбіжностей щодо трактування подій Волинської трагедії. 

Лукаш Адамський заявив, що Україні ніколи не вдається знайти добрий час для обговорення Волині через постійні внутрішні виклики, включно з війною та кризами.