«Поріг крові». Масові розстріли росіянами своїх військовослужбовців — норма чи відхилення?

Є таке поняття — «поріг крові». Воно про те, наскільки людині / людям / нелюдям легко чи важко переступити межу вбивства. Не насильства в широкому сенсі цього слова. Не публічних закликів у соцмережах когось там розстріляти / повісити / посадити на палю. Не в стані праведного / неправедного гніву чи якогось іншого тимчасового розумового збудження. А от буденно, взяти й забрати чиєсь життя.

Наскільки цей «поріг» високий чи низький у конкретній культурі?

Ставлення до смерті — це культурний конструкт, а не біологічна константа. Смерть — дзеркало епохи: її образи передають соціальні, релігійні, психологічні трансформації. Історія смерті — це історія індивідуалізації, емоційної глибини та витіснення.

Сучасна культура парадоксальна. Вона боїться смерті, але водночас її естетизує. Страх смерті починається з того, що євроатлантична культура десятиліттями боїться називати смерть її справжнім ім’ям — Росія. Цей страх розкладає культурні цінності нашої невеличкої частини людства швидше, ніж глобальне потепління. Бо абсолютна більшість із восьми мільярдів населення планети вже не має нічого спільного з демократією та гуманізмом. І ми не лише романтично оспівуємо це зникання в численних дистопіях, а й пропагуємо той спосіб егоїстичної самореалізації, у якому не передбачено майбутнього для інших. А отже, й для себе.

Тобто «поріг крові» ми зазвичай розглядаємо з точки зору нашого цивілізаційного наративу. З усіма натяжками йому щонайбільше років двісті. Але ми дивимося на цінність людського життя так, ніби це щось генетично обумовлене, вічне й не може піддаватися сумніву.

Еволюцію ставлення людини до смерті чудово описано в праці Філіпа Ар’єса L'homme devant la mort («Людина перед обличчям смерті», 1977).

До XII століття смерть була публічною, спокійною й прийнятною частиною природного циклу, без драматизації.

Після цього зростає індивідуалізація — людина починає усвідомлювати власну смертність, і біологічний факт перетворюється на моральне випробування.

Із XVII століття смерть стає емоційною подією, соціальним актом, пов’язаним із втратою близьких. Шириться культ пам’яті померлих. 1789 рік, «Декларація прав людини і громадянина» у Франції відкрила епоху політичного терору, коли за рік в ім’я нової ідеології було страчено й закатовано близько 26 тисяч осіб. А з урахуванням придушення повстання у Вандеї можна додати ще 200 тисяч жертв. Дехто ще дописує в цю тему 100 тисяч жертв революційних війн, але про обставини війни — трохи згодом.

У XIX–XX століттях смерть витісняється з публічного простору — медикалізація, госпіталізація. Помирання стає приватним, ізольованим процесом. Суспільство уникає розмов про смерть, табуює її. Замість смерті — культ молодості, продуктивності, вічного життя.

І з кінця ХХ століття смерть повертається в масову культуру через медіа, кіно, мистецтво здебільшого у спотвореній, патологічній формі.

Патологія — термін драматичний. Він упирається в поняття норми, яка дедалі сильніше розмивається. Ми сприймаємо це подеколи як культурну катастрофу. Але в загальних межах антропогенезу є цілком обґрунтоване припущення, що людство як біологічний вид вже років сто як досягло меж розвитку, і зараз відбувається процес деградації. Просто в одних культур він повільніший, а в інших — стрімкіший. Повторюся, йдеться лише про біологічні показники людини. Техногенні заміни власного інтелекту штучним, компенсація когнітивних здібностей цифровими спроможностями — це вже буде геть інша казочка.

У цьому випадку нас цікавить, на якому рівні культурної деградації перебувають москалі. І наскільки їхній потяг до вбивства може розвинутись у загальноочікуваний тренд самоліквідації.

Вони самі пишуть про епідемію душогубства своїх у російській армії, бо про знущання й катування вже навіть не цікаво, це банальність. Ми традиційно виводимо російське знелюднення з «азіатчини», що є правдою лише почасти. Азія мала високу культуру, яку європейці перейняли від арабів і оголосили своєю. Золота Орда (трохи інша гілка Азії) мала правила, котрі їхні данники з Московщини успадкували й адаптували в міру своїх тодішніх інтелектуальних здібностей. Адаптація відбулася в бік примітивізації, а не розвитку. Примітивізація давала змогу зменшити потреби й запити і сприяла виживанню в найдикіших умовах.

Між цим періодом і сучасною «толстоєвщиною» було кілька епізодів повного стирання історичної спадщини та міфотворень на її руїнах. Сама поява російської літератури була спробою заперечити французьку культуру й тотальну придворну франкомовність після війни з Наполеоном 1812 року.

Пушкіністи стрибали, як жаби по купинах на болоті, по косплеях чужих культур — англійська, німецька, французька, аж доки не дострибалися до комунізму. Основна ідея російського комунізму — холопи завжди мають бути безликими й ультрапатріотичними в інтересах своїх обожнюваних господарів. Довести це можна шляхом «обнулення» тих, кого можна призначити непатріотичними. Береш чергового «безликого» — й обнуляєш.

Спускаємося на кілька сходинок нижче в антропоцені. Через тюремну систему в ХХ столітті й дотепер пройшло близько 30 мільйонів осіб. Це окрема розгалужена субкультура, яка, на відміну від офіційної, має свою тяглість розвитку й дуже високий рівень адаптивності. Зараз через цю систему, за найскромнішими даними, щороку проходить близько 700 тисяч осіб.

Російська влада пішла на злиття цих взаємовиключних («по понятіям») тенденцій і на тактичному відтинкові часу мала успіх. Організована злочинність одержавилася, побутова злочинність, зростаючи, виправдовувала витрати на карально-репресивний апарат. Про цю субкультуру написано й знято дуже багато, не повторюватимуся. Це не субкультура на сьогодні в Росії. Це і є основний культурний тренд.

Те, що виглядає й поширюється на експорт через «россотруднічество» й дипломатію — різновид тієї самої кримінальної культури. Гра в наперстки, картярське шулерство тощо. Якщо ви хоч приблизно обізнані з мотиваціями й технологіями того, як правильно «обуть лоха», то російська політика та дипломатія перестануть бути для вас загадкою. Навіть за сумнозвісної Меркель німецька «двіжуха» «зрозуміти Путіна» — така сама кримінальна вистава, внаслідок якої довірливі глядачі позбуваються гаманців і коштовностей.

Тобто ментальна полеміка (у тих, хто ще має якісь ілюзії) із сьогоднішньою Росією мотивується тим, що прийоми шахрая можна розгадати, викрити, присоромити, не повторювати власних помилок. І виграти в наперсточника.

Кримінальний бізнес — це високоорганізована структура, в якій силовий складник не є публічним. Демонструє агресивність зазвичай вулична шпана з комплексами недооціненості та заздрощів. Убивство в кримінальному світі протягом тривалого часу було останнім кроком, коли всі інші способи отримання вигоди не спрацювали.

Епоха «бєспрєдєльщіков» 90-х була криводзеркальним процесом загальної лібералізації, вікном нових можливостей, нової конкуренції. Й оскільки кримінальний світ був і залишається в Росії провайдером найефективніших рис поведінки, то щойно вбивство політичних противників стало нормою та показником ефективного лідерства, сигнал — «малява» про заниження «порогу крові» негайно пішов униз, до холопів, від камери до камери, від регіону до регіону. На цей сигнал був запит, він відповідав суспільним очікуванням. Коли ти перебуваєш на дні суспільного розвитку серед собі подібних, то не надто цим переймаєшся. Але коли дізнаєшся хоча б приблизно про суспільну нерівність і про те, що в тебе в принципі немає шансів її подолати, єдиний механізм підвищення самооцінки — надати собі право «обнулити» когось.

У мозок потрапляє нейромедіатор, так званий короткий дофамін, який може призвести до залежності від стимулів, зниження базового рівня мотивації. І в результаті — потрапляння до «дофамінової ями», коли звичні речі перестають приносити задоволення.

У випадку москалів можна говорити про спадковість поведінки. Спадковість — це статистичний показник, що описує, яку частку варіації певної риси в популяції можна пояснити генетичними чинниками. Гени не визначають поведінки напряму, а створюють схильності, які реалізуються залежно від середовища. Орієнтовний показник успадкованої емоційної нестабільності (нейротизм) — від 40 до 60%. Епігенетика показує, що гени можуть «вмикатися» або «вимикатися» під впливом стресу, травм, пережитого досвіду.

Припущення — москальські гени й не вимикалися в цьому напрямку в принципі. Це такий «стокгольмский синдром» у діапазоні кількох поколінь, коли відбувається повна інверсія цінностей.

Ми невипадково згадуємо в пабліках про некрофілію Кремля. Це культурна метафора, яка використовує специфічний психопатологічний термін. Психіатри відразу згадають про «парафілічний спектр» розладів, пов’язаних із атрибутами смерті. Але тут проблема в тому, що такі розлади розглядаються в контексті сексуальності. А секс, хоч як ним крути, — це про життя.

У XIX–XX століттях деякі хворі на туберкульоз сприймали себе як «месників» — це була крайня форма психологічної реакції на соціальну ізоляцію, стигматизацію та безвихідь. Вони могли навмисно порушувати санітарні норми або навіть прагнути заразити інших, вважаючи це актом помсти суспільству. Виникала агресія щодо здорових, зараження як акт відплати за соціальне відчуження. У Франції, Німеччині, Росії описано випадки, коли туберкульозні хворі вважали себе «месниками буржуазного світу», особливо в революційних чи анархістських колах.

Клінічне тлумачення цілком вписується в офіційну ідеологію сучасного рашизму. Така поведінка може бути проявом психотичних епізодів (параноїдні ідеї), депресивно-суїцидальних станів, антисоціального розладу особистості, реактивної агресії на стигму та ізоляцію. Фігура «месника»-вбивці поєднує в собі травму, стигму, агресію та втрату сенсу існування. Те, що це явище в Росії стає масовим, саме собою є феноменом. Він пояснюється як вищезгаданими причинами, так і механізмом психічної індукції, відомим із Середньовіччя як «тарантела» або «танок святого Вітта».

Стійка схильність до смертовбивства собі подібних — це прояв автодеструкції, саморуйнування. Особистість загалом уже зруйнована, й ненависть за це руйнування переноситься на всіх навколо, своїх насамперед.

Нам, звісно, хочеться дочекатися всієї цієї цивілізаційної справедливості. Побачити на власні очі масштабне самообнулення. Але всім відомий вислів: «Божі млини мелють повільно, але невідворотно».

Тут головне — не заважати Божому промислу й максимально сприяти нашим безмозким сусідам якнайшвидше зустрітися з Ним.

Не менше за вищезгадане, а либонь і більше, нас цікавить, що відбувається з нами.

На остаточне формування цінностей у різних соціальних групах упливають дві протилежні тенденції. Їх можна порівняти із силою відцентрового руху, наприклад, у центрифузі.

У першому випадку стресоутворююча ситуація призводить до того, що важчі частинки осідають ближче до периферії, легші — ближче до центру. Тут немає моральних відповідників, можете самі їх собі призначити. Важлива сама динаміка сепарації. Вона є різко контрастною.

У другому випадку, коли суспільна суспензія перестає колошматитися, різні шари осаду формуються повільніше, у природний спосіб, як і чистіша частина, котра нагорі.

Внутрішня міграція й намагання знайти якусь загальну систему суспільних координат (не плутати з політичними вкидами) утримує нас у стані постійної збуреності, між крайнощами.

Добра новина в тому, що розрахунок ворога на роботу з якоюсь чіткою соціальною групою провалюється, бо всі ці групи в процесі постійного перезавантаження та системних змін. Нема на що наводити приціл.

Друга добра новина в тому, що в нас таки сформувалося громадянське суспільство. Не те, іграшкове, з книжок Карла Поппера, а впливовий прошарок із власним статусом і наростанням впливу. (Воно точно не унітарне, не єдине, що є приводом для безлічі медіас... плачів, але дивіться добру новину №1.) Громадянське суспільство наше сформувалося на тлі дискусії про цінності, а не про економічний добробут, як на Заході.

Блокування механізму самознищення й знищення своїх — це регуляторний механізм, який навіть у короткотривалій перспективі дає видову перевагу. В москалів він поламався й не відновлюється, а в нас — навпаки.

Це зовсім не означає якоїсь рожевої гуманізації суспільства. Травми війни, пов’язані з насильством, — масштабні. Але робота щодо їх зменшення у психотерапевтів базується, зокрема, на зверненні людини до системи власних цінностей. Громадянське суспільство — це про життя, а не про смерть.

Є кількісно велика проблема із СЗЧ. Називають цифру в триста тисяч. Ви справді хотіли б, щоб усіх цих людей розстріляли? І це змінило б ситуацію?

В армії Наполеона кількість ухилянтів і дезертирів сягала десятків тисяч щороку, від 10 до 30% рекрутів, залежно від періоду воєн. Методи ухиляння були ті самі — фальшиві документи, самокаліцтво, втеча в глушину або за кордон. Закон 1791 року про смертну кару за дезертирство не давав жодних відчутних наслідків. Ситуація від нашої відрізняється лише тим, що був легальний ринок «замінників». Можна було найняти за гроші людину, щоби служила імператору й Франції замість тебе. Під час війни з Росією суми зросли.

Короткий висновок — ми не вбиваємо масово своїх, бо ми — не самогубці. А москалі — так.