Галина Сулима: Ми робимо все можливе, щоб наші молоді кінематографісти знімали своє кіно і дивували світ своїм талантом

З 18 по 21 листопада в Бельгії відбудеться фестиваль «Дні українського кіно». Захід проведуть Благодійний фонд «Двері» та Міжнародна асоціація розвитку і підтримки української культури за участі Державного агентства України з питань кіно. А з 1 по 4 грудня проходитиме Франко-Український фестиваль короткометражного кіно «Міст», долучитися до якого глядачі можуть як онлайн, так і офлайн в Україні та Франції.

«Детектор медіа» поспілкувався з Галиною Сулимою, яка є організаторкою цих двох міжнародних подій, та розказує про учасників, програму заходів і найбільш визначні моменти у рамках фестивалів.

— Галино, перш за все хотілося б поговорити про «Міжнародну асоціацію розвитку і підтримки української культури». Яка її основна місія? І якої трансформації вона набула під час повномасштабного вторгнення, що змінилося в вашій роботі?

— Кажуть, що я видатна акторка. У мене справді багато фільмів і призів, але я відмовлялася і продовжую відмовлятися від будь-яких нагород, у мене цього нема і не буде. Так сталося, що французи та наша діаспора дуже люблять мене за фільми «Така пізня, така тепла осінь», «Останній бункер» і «Голод 33». І от у 2015 році вони запропонували створити фонд з моїм ім’ям — Фонд Галини Сулими. Я спочатку відмовилась, а потім моя дочка мене переконала погодитися, сказавши: «Ну слухай, ти все одно допомагаєш тим, хто до тебе звертається. А так це вже буде офіційно». І вона мені запропонувала створити не фонд, а асоціацію. Бо фонд — це про гроші, а асоціація — це коли люди збираються разом, і роблять щось хороше для всіх, хто потребує допомоги. Тому ми створили  «Міжнародну асоціацію розвитку і підтримки української культури».

На початку своєї роботи ми разом з Посольством Грузії в Україні й Одеською кіностудією зробили «Дні грузинської культури». У мене була така мрія. Була така неймовірна людина, яку називали українським Мікеланджело, — Іван Петрович Кавалерідзе. Він був і скульптором, і художником, і письменником, і режисером, і музику створював. Свого часу він не виїхав, коли німці зайшли, не зміг за сімейними обставинами, залишився у своїй майстерні. По закінченню війни російська окупаційна влада цькувала митця за перебування під німецькою окупацією, а він, ризикуючи своїм життям урятував дуже багато українських  митців. Я щаслива, що саме на цьому першому заході нашої Асоціації ми встановили на будівлі Одеської кіностудії пам’ятну дошку Івану Кавалерідзе.

Була ще одна історія, коли я в інтернеті подивилась анімаційний фільм «Swan». Він настільки мене вразив, що я знайшла координати молодого аніматора Сашка Даниленка, написала йому, ми почали спілкуватись — і я дуже горда, що ми змогли підтримати його, бо він абсолютно геніальний митець і справжній патріот нашої країни. Я дуже пишаюся Сашком, ми з ним не перериваємо зв’язок.

Узагалі ми всім допомагаємо, хто звертається до нас, особливо під час війни використовуємо всі наші можливості та міжнародні зв’язки. Для мене ж війна почалася у 2014 році. Я співпрацювала з нашими хлопцями з Офіцерського корпусу. Вони почали повертати наших військових із полону. Я дуже ними пишаюся. Ми шукали наших бійців, які були в ДАПі. Був чудовий хлопець, лікар Ігор Зінич, ми до останнього сподівалися, що він живий. Він відмовився, коли йому запропонували ротацію, до останнього був зі своїми побратимами, оперував їх просто неба. Йому було присвоєне звання «Героя України»(посмертно).

Я не визнаю для себе жодних нагород і звань, але є одна, яку мені вручив наш Патріарх Філарет — «За жертовність і відданість Україні». І це визнання для мене найдорожче.

Галина Сулима з латвійськими друзями та партнерами під час фестивалю

Ще я голова одеської кінокомісії — Odesa Film Office. Я його створила за пропозицією Одеської міської ради, бо дуже добре знаю, як працюють такі структури в Європі. Це не всім сподобалося, ясна річ, тому що раніше, коли приїжджали кінематографісти, то чиновники питали у них який бюджет вашого фільму? Щоб потім порахувати, скільки буде коштувати дозвіл. А ми зробили отримання всіх дозволів на зйомки абсолютно прозорим. Мені дуже подобається, як це працює, бо і під час цієї страшної війни в Одесу приїздять продакшни та знімають дуже багато фільмів і програм.

— Галино, а як ви зустріли новину про початок повномасштабної війни?

— Я була у Франції — приїхала до дітей на два тижні, квиток в Україну у мене був на 3 березня. І от 24 лютого рано-вранці зателефонували й повідомили, що почалася війна. Я одразу зателефонувала друзям, які мають відношення до армії, і сказала: «Хлопці, ви ж знаєте, що я гарно стріляю». А в мене розряд по стрільбі. То я кажу: «Зараз повернуся, піду снайпером». На що друг мого чоловіка мені каже: «Галю, ти у свій паспорт подивися, скільки тобі років. Не хвилюйся, ми тобі знайдемо, чим займатися задля України». А далі мені запропонували в Українському культурному фонді стати амбасадоркою у сфері культури та міжнародних відносин.

А почалося все з того, що ми з моєю донечкою Ксенією дізналися, що росіяни на початку березня планували організувати фестиваль «Від Львова до Урала». Я зателефонувала в Київ, звернулася до нашого посольства, підняла усіх на вуха. Оце була перша така наша подія, коли ми не дали їм провести цей фестиваль. Зараз вони не так висовуються, а раніше ж думали «Київ за три дні».

Ми з нашою Асоціацією продовжили працювати в культурній царині, біля нас почала гуртуватися міжнародна спільнота. Разом із моєю подругою і партнеркою, міжнародною продюсеркою Ларисою Гутаревич ми створили дорожню карту допомоги й підтримки української культури для Міністерства культури Франції. Вони працюють за нею, надаючи потужну допомогу. Я працюю разом із моїми побратимами та посестрами в культурній та інформаційній галузі. І я нікому не даю образити нашу державу та наші цінності!

— Галино, з 18 по 21 листопада в Брюсселі ви організовуєте фестиваль «Дні українського кіно». Розкажіть, будь ласка, яка основна мета події та програма фестивалю?

— Ми провели з 10 по 12 жовтня 2025 року в Ризі за підтримки Державного агентства України з питань кіно й наших партнерів у Латвії фестиваль «Дні українського кіно в Латвії».

Афіша фестивалю «Дні українського кіно в Латвії»

І от зараз наша Асоціація спільно та благодійною організацією «Благодійний Фонд “Двері”» будемо проводити «Дні українського кіно» в Брюсселі.

Ми ретельно обираємо фільми, які будемо показувати, адже я вважаю, що кіно — це той вид мистецтва, який найбільше впливає на закордонних глядачів, політиків, мерів міст і усіх небайдужих людей. Якщо ти вибираєш кіно, і точно знаєш, який воно вплив буде мати, то вважай, що це наша маленька перемога.

Приміром, ми будемо показувати фільм «Смак свободи». Я б хотіла його показати в пам’ять про нашого актора Пашу Лі, який героїчно загинув у 2022 році. Це була його остання роль. Цей фільм був знятий у 2022 році, саме на початку великої війни. Він такий світлий, сповнений щастям. Він такий, що люди після офлайн-перегляду казали: «О, ми зрозуміли чітко, до чого ми хочемо повернутися, коли закінчиться війна. Як саме ми хочемо жити. І ми все зробимо для того, щоб саме отак наша країна жила». Де б ми його не показували, реакція глядачів саме така — всі вони кажуть: «Боже, яка у вас держава, які у вас цікаві люди, які ви гарні, які ви талановиті. Ви обов’язково повинні повернутися до цього». І оце, я вважаю, — найбільша наша ціль і нагорода! Коли ти розумієш, що навіть на рівні своєї культурної дипломатії ти впливаєш на погляд світу на твою рідну Україну!

Також ми покажемо чудовий фільм, який має великий вплив на людей, — «Щедрик» режисерки Олесі Моргунець-Ісаєнко. Я вважаю, що прийде час — і його обов’язково покажуть у Гаазі. Бо все, що там робили фашисти, — все зараз робить русня, і цей фільм — вирок усім, хто не дає спокою нашій землі. Тому я знаю, що його будуть дивитися, будуть плакати, я знаю, що потім будуть підходити до нас дякувати й обіймати. А коли люди дякують за фільм — мене переповнює велика гордість за моїх колег, які під час війни знаходять  силу і наснагу знімати такі фільми! Мені так приємно, що наші митці продовжують це все, що за нами не порожнеча і не темрява, що за нами йдуть молоді таланти, які обов’язково ще скажуть багато.

Дні українського кіно у Брюсселі стартують 18 листопада у мистецькому центрі Bozar. Фільмом-відкриттям стане мелодрама «Така пізня, така тепла осінь» Івана Миколайчука. 

Афіша фестивалю «Дні українського кіно» в Бельгії

— У рамках фестивалю ви представлятимете художній фільм Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь», у якому зіграли головну роль. Поділіться спогадами про цю роботу, як працювалося та яку роль у вашому житті відіграв український режисер?

— Я вам дуже вдячна за такі питання, тому що Іван Васильович — це геніальність і містичність! В усьому. Як він жив, як він дивився на світ, якы образи він створював, які сценарії він писав!

Розкажу про своє знайомство з ним. Я з десяти років знімаюся в кіно. Був такий дуже талановитий режисер — Михайло Пташук, він знімав фільм, у якому ми грали з Іваном Миколайчуком. Мені було 15 років тоді. Ми розмовляли, я його слухала, адже і мої батьки були кіномани, і я сама дивилася його фільми та знала, що це за особистість. Він сказав мені, що написав сценарій фільму, героїня якого — балерина, а я ж балетом займалася. І він мені каже: «Коли мені вдасться це зняти, то я вас обов’язково запрошу на роль Орисі». Я подякувала, ми закінчили роботу на знімальному майданчику та й роз’їхалися — кожен пішов своєю дорогою.

І от я вже навчалась у ВДІКу в майстерні Сергія Бондарчука, мій однокурсник Вітя Кремльов якраз знімався у Києві та грав Лукаша в «Лісовій пісні». А коли він повернувся, то розповів, що Миколайчук шукає актрису для фільму, є в нього побажання, щоб дівчина була гарна і з України. Вітя розказав Івану про мене. Рыч у тім, що коли ми разом з Іваном знімалися, я мала дівоче прізвище Щебивовк, а вже потім вийшла заміж і стала Сулима. А Миколайчук-то мене знав за дівочим прізвищем.  Потім до нас у майстерню приїхав із Києва другий режисер, познайомився зі мною і передав, що Іван Васильович пропонує мені приїхати на кінопроби та що головна героїня фільму — Орися, що вона з Канади та що вона художниця. Я ж пам’ятаю все, що мені розказував Іван, відповіла другому режисеру, що Орися не художниця, а балерина.  Можете собі уявити, як він на мене подивився! Потім до нашої майстерні приїхав оператор фільму Юра Гармаш — і єдине, що він у мене запитав, чи у мене завжди було прізвище Сулима. Я йому сказала, що це прізвище мого чоловіка, а моє дівоче — Щебивовк.

Пройшло два дні, мене викликають до ректора. Я думаю: «Ну, що я вже зробила? Боже, що я таке зробила?». Сергій Бондарчук нікому не дозволяв зніматися в кіно, казав, що спочатку навчитися треба, щоб його не ганьбити. Я приходжу до ректора, мені кажуть, що мене затвердили на головну роль у фільмі Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь», причому без жодної кінопроби. Бондарчук тоді зібрав усіх моїх однокурсників і каже: «Я хочу привітати нашу Галю, бо вона їде до Києва зніматись у головній ролі в Івана Миколайчука». Усі здивувалися, бо нікому не дозволяли, а чому це мені дозволили? Тоді Бондарчук сказав: «Вам хочеться мене запитати, чому я їй дозволив зніматись, а вам не дозволяю? Я їй дозволив, тому що Іван Миколайчук геній». І так я поїхала на зйомки.

Іван був абсолютно неймовірний, він нас усіх дуже любив. Він нас просто плекав.  Ми приходили на знімальний майданчик — і кожного разу він читав якийсь вірш і казав, що саме про це сьогодні ми будемо знімати.

Іван дуже хотів, щоб я зіграла Марусю Чурай. Навіть розмовляв про це з Ліною Василівною Костенко. Вона його дуже любила і поважала його талант. Але влада, яка його дуже не любила і боялася, не дала цьому статися.

— Ще більш докладно хочу поговорити про подію в рамках фестивалю. Це спеціальний показ альманаху «Культура vs війна», який відбудеться в Європарламенті.

— Ми будемо показувати тільки два фільми з цього альманаху. Я хотіла ще показати фільм про родину фотографів-військових, але його вже показували. Для мене було дуже принципово, щоб саме цей альманах ми показали, тому що в ньому є фільм про Сергія Михальчука. Про нашого талановитого оператора, який отримав Шевченківську премію за свою роботу у фільмі «Довбуш». Це така людина, такий майстер, що я просто мрію попрацювати з ним на одному знімальному майданчику. Він такий талановитий, такий щирий — і з перших днів пішов воювати в ЗСУ! Я йому зателефонувала і кажу: «Сергію, ми хочемо робити дискусію про нашу культуру під час війни». А він відповів: «Так, Галино, я з задоволенням, я вам щиро дякую, але я просто не знаю, де я буду з побратимами саме в той час. Сподіваюся, що зможу». І цей фільм — саме про митців, талановитих і справжніх, які воюють за свою державу, за свою родину, за кожного з нас!

Другий фільм — про музикантів гурту «Антитіла», які також пішли на фронт і воювали у найгарячіших точках.

На заході будуть присутні журналісти, сподіваюся, що будуть представники Європарламенту, Єврокомісії. Ми будемо говорити про українську культуру під час війни, яка потребує захисту й підтримки.

• Читайте також: Галина Сулима: Ми проводитимемо кінофестиваль «Міст» в Одесі та Марселі, коли зможемо перейти в офлайн

— У грудні відбудеться Франко-український фестиваль короткометражного кіно «Міст», який ви організовуєте вже всьоме. Як він буде проходити цього року? Хто входитиме до складу журі?

— Мої французькі колеги свого часу запропонували мені зробити цей фестиваль. Я багато років знайома з французькими кінематографістами, моя дочка Ксенія — відома кінопродюсерка у Франції, вона, до речі, номінована зі своїм фільмом на премію «Сезар». І вона мені запропонувала зайнятися фестивалем саме короткого метру.

Коли ми починали, то у нас культури короткого метру майже не було, бо всі хотіли знімати повний метр. А тут зовсім по-іншому. Якщо ти знімеш добре короткий метр і на тебе звернуть увагу, то ти будеш знімати середній метр. А якщо ти добре знімеш середній метр, то тоді у тебе буде можливість претендувати на фінансування, працювати з дистриб’юторами й ти зможеш уже зняти повний метр. Отак з’явилась ідея фестивалю — і французам вона сподобалася.

Фестиваль проходить у форматі онлайн на нашій платформі mictfilmfestival.com і офлайн у Марселі, Нанті, Парижі, Одесі та ще в декількох містах України й Франції.

За пропозицією легендарної  французької продюсерки та громадської діячки Фаб’єн Серван Шрайбер, яка є Співпрезиденткою нашого Фестивалю і дуже багато робить для України, під час війни наш фестиваль «Міст» буде проводитися винятково для молодих українських кінематографістів. Розумієте, наша Фаб’єн є просто недосяжна фігура світового рівня кінематографа і ми їй щиро вдячні за її пасіонарність, підтримку і допомогу!

Фаб’єн Серван Шрайбер

Цього року, як і завжди, у нас неймовірне зіркове журі! Це передусім Фаб’єн, яка є головою журі. Це Жан-Мішель Фродон, він 20 років був головним редактором мегазіркового видання Cahiers du Cinéma, а зараз керує департаментом кіновидання Le Monde. Також у нашому журі Кася Адамік, талановита дочка геніальної Агнешки Холланд, режисерка, продюсерка, сценаристка й операторка своїх кіношедеврів. Наша улюблена Марина Багрій-Шахматова, відома українська кіноредакторка, журналістка і громадська діячка. Це Манон Луазо — режисерка документального кіно, журналістка з безліччю високих нагород за свої фільми. Також це неймовірний зірковий Жонатан Заккаї — видатний бельгійський режисер, актор, продюсер і письменник.

Наш фестиваль завдяки нашим міжнародним партнерам досяг неймовірного рівня. І наше зіркове журі, наші офлайнові покази й те, що наші глядачі й професіонали мають можливість зайти з 4 по 7 грудня на платформу фестивалю і подивитися роботи наших молодих талановитих кінематографістів — це унікальна можливість! Це така селекція, яка дає можливість нашим кінематографістам бути ближче до абсолютних мегазірок світового рівня. У нас дуже сильна конкурсна програма. Цього року — 17 фільмів, серед них багато художніх.

Молоді талановиті митці хочуть знімати кіно зараз, ми ж не можемо їм сказати: «Діти, почекайте, закінчиться війна, ви будете знімати». Вони повинні знімати кіно. Вони не можуть чекати. Тому ми разом із Держкіно України під керівництвом його очільника — дуже дієвого і високопрофесійного Андрія Осипова, з нашими міжнародними партнерами робимо все можливе задля того, щоб наші молоді хлопці й дівчата, наші молоді  кінематографісти знімали своє кіно і дивували світ своїм талантом і натхненням.

Одеса — це місто-побратим Марселя. І ми кожний рік у Марселі показуємо офлайн-програму. Нам дуже допомагає марсельська мерія. А в цьому році у нас узагалі неймовірна подія буде, тому що в Марселі є музей, знаний на весь Прованс, на весь світ. І вони дали згоду, нічого з нас не беруть, щоб наш фестиваль «Міст» показав у цьому музеї фільм «Божевільні». Їм подобається цей фільм, вони подивилися й обрали його. Я не знаю, з чим порівняти, бо там своя публіка. Коли ти кажеш Museum, то всі французи розуміють, що це саме там, у Марселі є таке місце, такий культурний простір, де показують найкращі фільми.

Фото надані Галиною Сулимою