Лист до незнайомої молодої людини про мову, Дніпро і котиків

Хочу поговорити про мову, українську і російську. Тільки не закочуй очі: якби тебе зовсім не цікавила ця тема, можна було б не клікати на заголовок. 

Ти завжди чи майже завжди говориш, пишеш, жартуєш, сумуєш, мрієш і бачиш сни російською. Це мова твоєї сім’ї, твоїх друзів, однокласників чи одногрупників, мова блогерів, за якими ти стежиш, і музики у твоїх навушниках. Це базова мова твого світу, в ній ти почуваєшся нормально і за її межі виходити не маєш потреби.  

Українська мова існує, але десь паралельно — у підручниках і зошитах, у фразах «пакет потрібен?» і «наступна зупинка», у бабусиному телевізорі, в оголошенні про хвилину мовчання, у виставі, на яку водили у школі. Ти знаєш — але неблизько — людей, які говорять і описують світ українською. Ти знаєш, що десь відбуваються злі суперечки про мову. Тебе це не стосується.

Але, можливо, іноді в тебе виникає дивне відчуття, що з цим усім щось не так. 

Якщо я не вгадав, і такого не буває, проскролюй текст у кінець — там будуть котики. А якщо я вгадав, то розкажу, коли таке відчуття вперше виникло в мене і що я з цим робив.

Я виріс у Дніпрі, але це було місто, якого ти не знаєш і вже не побачиш. Колись на місці теперішніх багатоповерхівок, бульварів і маркетів були роздовбані вулички з напівзруйнованими будиночками на два-три поверхи, які доживали своє понад сторічне життя. Не думаю, що тобі сподобалося б серед руїн, ям і алкоголіків, тому обійдуся без ностальгії. Інтернету ще не було, а по телевізору не показували нічого цікавого, тому діти весь час були надворі. 

В одному дворі, на місці якого тепер багатоповерхівка, в один із передостанніх років радянської влади я почув від сусідки Лєнки, старшої на пару років, своє перше українське слово. І слово було «миска». Я здивовано перепитав, чому вона каже «миска», а не як слід — «міска». Лєнка не змогла пояснити. Дивно, бо зазвичай вона могла пояснити будь-що; саме від неї я довідався про Ісуса Христа і звідки беруться діти. 

Знаки існування іншої мови десь поруч були: книжки з незрозумілими назвами, фраза «шановні телеглядачі» на одному з трьох каналів, уривки слів на вулиці. Мене це не стосувалось.  

Невдовзі українська з’явилась у моєму житті як шкільний предмет. Саме предмет, як математика. В нас уже були «родная речь» й іноземна мова — англійська, а укрмову викладали як ні те, ні се. Значення частини слів ми вгадували через співзвучність, решту повторювали без розуміння: ябито-набито, єдині-родині. Так, одним із перших текстів, який задали зазубрити, був гімн УРСР, який я відтоді — що за дивна штука пам’ять — не забув: 

Слава Союзу Радянському, слава!

Слава Вітчизні навіки віків!

Живи, Україно, радянська державо,

В єдиній родині народів-братів.

«Єдина родина» розпадалась; Україна стала незалежною. Навколишні дорослі реагували на це недовірливо, озираючись на Москву, де раніше відбувались усі великі події. 

Я перейшов у п’ятий клас, де чекало багато нового, зокрема уроки історії України. Вчителям, напевно, було дивно викладати історію країни, якої ще вчора не існувало. Підручників ще не написали: на уроках нам читали книжку Ореста Субтельного, українця з Канади, щойно видану українською. За рік ми галопом пробігли все, від князів до наших днів.

А, ще: тепер ми вчились українською. Поступово вона ставала зрозумілішою і менш чужою. 

Десь тоді, у перший навчальний рік незалежності, слухаючи про козаків і поляків, чи про козаків і московське військо, чи вже про армію УНР і більшовиків, я зловив себе на думці: а хто я? 

Це складне питання. Легше питати себе «хто ми?» і перекладати відповідальність за відповідь, хоча б частково, на інших. У дитсадку ми грались у «наших і німців»; нашими були «русские», це логічно, бо й говоримо ми «по-русски». Колись нас вчили, що ми — «советские». Але тепер ми не радянські, бо Союзу більше нема, думав я. Чи ми досі «русские»? Чи я — «русский»? Тоді чи маю я, слухаючи про бій гетьмана з московським воєводою, вболівати за воєводу? Козаки — це, виходить, мої вороги? Проголошення УНР — бунт проти моєї держави?

Щось тут було не так. 

Я багато про це думав, особливо коли тинявся містом. Дні ставали довшими, смеркалося пізно, вільного часу було багато. Якось мене занесло аж на місце фортеці Кодак, про яку ми вчили у школі. Туди, виявляється, недовго йти пішки з кінця Перемоги; фортеці вже нема, але панорама неймовірна. Було романтично сидіти на пагорбі, де колись був замок, дивитись на дніпровську широчінь і міркувати про історію. Там я все співвідніс і дійшов висновку, що я українець. 

І все стало просто, а потім ще простіше — знаєш, як буває, коли довго не складається, а потім клац і є. Бо раз я українець і живу в Україні, то в наборі бракує однієї детальки: говорити українською. Тоді можна буде почуватися цілісним. 

Всі ці пертурбації стались у мене в голові: зовні все лишалось як раніше. Я й далі жив у світі, де нормальною мовою була російська, а українську сприймали скептично. Я не був готовий до повного переходу, та й не поспішав. Але вирішив дещо для себе — ось що: 

Гигикання про тупих хохлів-селюків мене більше не веселять. Я не буду підморгувати і підгигикувати українофобським жартам,  бо це тепер і мене стосується. І не буду погоджуватись із баченням, що російська — елітарніша, вища і крутіша за українську. 

Мені не все одно, якою мовою. Я не міг обмежитись тільки українськомовними книжками, фільмами, музикою, бо тоді контенту, цікавого підліткам, було мало. Але завжди, коли був вибір з українськомовною опцією, обирав її — і докладав трохи зусиль, щоб її шукати.

Буду цікавитись українським — літературою (не тільки шкільною програмою), музикою, пресою, історією, політикою. Не тільки сучасним і молодіжним, а всяким. Це допоможе розширити словниковий запас і глибше зрозуміти, хто такі українці і чим вони особливі. 

Буду думати українською. Розмова з самим собою соціально безпечна, тому почати перевчатися варто саме з неї. Не знаю, як це влаштовано в тебе — одні люди думають картинками, інші словами. Я змінив мову внутрішнього діалогу, а якщо забувався, то виправляв себе. Не повіриш, як скоро почали снитись українськомовні сни. 

Знайду людей, які хочуть спілкуватись українською. Таких людей виявилось більше, ніж я думав, і невдовзі ми сформували компанію, де українська мова була нормою. У всіх нас вона була не ідеальна, тож можна було не комплексувати.

Познайомлюсь із українськомовним середовищем. Нагода випала, коли мені було чотирнадцять — поїздка на Різдво в підкарпатське село. Побути серед людей, для яких українська мова органічна і повсякденна, було корисно і додало впевненості в собі. 

Перейду на українську повністю, коли буду готовий. Таким моментом став вступ в університет: зміна оточення, самостійніше життя. Було страшно, що й казати. Я готувався до найгіршого: здавалось, що мова створить навколо мене зону відчуження. 

У перший день навчання я ходив, не виймаючи навушників із вух, і уникав людей. Виступ декана, перші пари, розмови студентів довкола, цінники в їдальні — все було російською, і я відчував, що сам-один кидаю виклик великій, недружній і монолітній суспільній нормі.  

В кінці дня до мене наблизились двоє хлопців. Вони привітались — «привет, как тебя зовут…»; я зняв навушники й викличним (смішно тепер згадувати) тоном сказав: «Я говорю українською». 

Це були мої перші слова в новому житті.  Вони здивовано перезирнулися: 

— Тю… Так і я говорю українською…

— О! Ти теж?! 

Так виявилось, що я і тут не сам.

Усе це було нелегко, і я, чесно кажучи, трохи заздрю своїм дітям, яким не потрібно шукати і  змінювати себе, а можна просто бути собою. Зараз, напевно, багато в чому простіше. Є купа якісного контенту українською на будь-який смак; менше людей, які не те що не говорять, а просто її не розуміють; у кафе можна замовити каву без «что-что?» і неприязних поглядів. А ще тепер простіше визначитись, що ти — українець і точно не «русский»: Росія про це подбала.

З іншого боку — постійна небезпека, стрес, невизначеність, тому хочеться триматися за звичне, безпечне, своє. Бути в себе вдома, бачити своїх, думати і говорити мовою, звичною з дитинства. Це нормальна захисна реакція. У своєму маленькому домі (один філософ назвав мову «домом буття») є надія пересидіти паскудний час, коли великий дім — місто, країну, світ — розносять на шматки великі страшні події. Уявляючи, що ці події тебе не стосуються. 

Але, можливо, тобі не хочеться пересиджувати і чекати, і ти розмірковуєш про зміни. Тоді просто май на увазі три речі: 

• це не так страшно і важко, як здається: треба просто почати; 
• важливі тобі люди відреагують спокійніше, ніж ти думаєш: ти не втратиш своє життя;
• це — не іспит і не змагання: можна рухатись у комфортному темп: головне — не зупинятись.

P.S. Я обіцяв котиків, і це знов історія з дитинства. У тринадцять я провів довгий тиждень літа в Росії (тоді це було нормально), у місті Санкт-Петербург. Це гарне місто — архітектура, річка, білі ночі і все таке, але я весь час відчував, що довкола не просто інша країна, а зовсім чужа культура. І почувався, вибач за пафос, на чужині. 

Щоб розвіятись, я став говорити українською з котами, яких було чимало на вулицях. Коти не заперечували, а для мене це було приємним нагадуванням самому собі, звідки я і хто.

Тож якщо ти думаєш, що самі з собою говорять тільки психи, можна практикувати українську з котиками.

Вони завжди приємні співрозмовники.