"Оповістки з Меекханського прикордоння": найбрутальніше польське фентезі. Рецензія ITC.ua

В Україні та й загалом в Європі та світі, дуже мало знають про, на мою думку, найкращого сучасного польського автора фентезі Роберта М. Веґнера. Його “Оповістки з Меекханського прикордоння” не просто чергове темне фентезі про велику імперію та її кривавих воїнів. Це монументальна епічна сага, де військові конфлікти стають лише тлом для глибоких людських драм, де боги реальні, але абсолютно байдужі до смертних, а історія пишеться переможцями. Все це настільки епічно, стильно та глибоко, що захоплює дух. В цьому матеріалі я хочу виправити цю несправедливу ситуацію і розказати вам про цю неймовірну серію, яку ви точно зобов’язані прочитати, якщо вважаєте себе фанатом жанру фентезі.

“Оповістки з Меекханського прикордоння” / Opowieści z meekhańskiego pogranicza

Автор Роберт М. Веґнер
Видавництво «РМ»
Перекладач Сергій Легеза
Мова Українська
Кількість сторінок 520, 520, 544, 568, 688
Обкладинка Тверда
Рік видання 2019-2025
Розмір 140×210 мм
Сайт ridna-mova.com

Польський письменник Роберт М. Веґнер створив світ, який критики вже охрестили спадкоємцем “Відьмака” Анджея Сапковського. Проте, на мою думку, це поверхове та сильно применшене порівняння. Так, перші дві книги циклу дійсно нагадують структуру ранніх оповідань про Геральта. Тобто це збірки взаємопов’язаних новел, кожна з яких розкриває окремий регіон величезної Меекханської імперії. Проте Веґнер створює щось абсолютно неймовірно-епічне вже на початку, а з третьої книги, ці розрізнені історії зливаються в єдине полотно, де доля імперій вирішується не лише на полях битв, а в божественних іграх, до яких смертні залучені проти своєї волі.

Світ Меекхану — колосальна імперія, що нагадує Римську за своїм устроєм та підходом до управління, але технологічно відповідає Середньовіччю. Вона була заснована півтори тисячі років тому кочовими племенами зі сходу. Зараз імперія перебуває у стані стагнації, стаючи жертвою власних успіхів. Її великі кордони постійно атакують вороги, а всередині точаться інтриги між Радою Перших, аристократією та таємними службами. А саме внутрішньою розвідкою, яку називають “Щури” та зовнішньою під назвою “Хорти”.

Структура цього світу чітко відображена у назвах перших двох книг — “Північ-Південь” та “Схід-Захід”. Кожен регіон має свої унікальні народи, культури та конфлікти. Логічно, що Північ — суворий край гір та льодовиків. Його охороняє легендарна Гірська Варта, що воює проти диких племен агерів. Південь представлений спекотними пустелями, де живе таємниче плем’я воїнів іссарам із тисячолітніми традиціями та релігійними догмами. Схід — це безкраї степи кочовиків, що постійно загрожують імперії. А Захід становить собою узбережжя Сірого Океану з вільними портовими містами, де процвітають злодійські гільдії та криваві культи.

Кожен регіон тут це окремий світ із власною логікою, власними болями та героями. І саме через долі цих героїв читач поступово розуміє, що все, що здавалося локальними прикордонними конфліктами, насправді частини одного величезного плану, де боги ведуть свою безжальну та масштабну гру.

Якщо Кеннет є втіленням непохитної честі, то Йатех д’Кллеан з племені іссарам більше про руйнування людини під тиском догм. Іссарам живуть за суворими релігійними законами, намагаючись спокутувати гріх своїх предків, які колись “стали на бік не того бога”. Йатех неперевершений фехтувальник, для якого ці закони є абсолютом. Але коли він закохується в доньку меекханського купця і вона знімає з нього маску, то життя хлопця змінюється назавжди.

А ось Альтсін з портового міста Понкее-Лаа і це зовсім інша історія. Він звичайний злодій, чиї амбіції не виходять за межі виживання. Але випадок кидає його в сурову божественну гру. І нарешті, Деана д’Кллеан, сестра Йатеха. Вона починає як вигнанка у власному племені, воїтелька в тіні брата. Але її подорож до далекого південного міста Білий Коноверин стає новим та несподіваним етапом в її житті та долі континенту. Сама ж історія Деани однозначно є потужним зображенням жіночої сили в патріархальному світі. Проте Веґнер не робить її непереможною супергероїнею.

Важливою та оригінальною частиною світобудови “Оповісткок з Меекханського прикордоння” є боги. Вони реальні, вони можуть втілюватися в людську подобу, але їхня логіка абсолютно чужа. Це не благі захисники чи справедливі судді. Це егоїстичні, могутні сутності з нелюдською мотивацією. Боги ведуть власні ігри, використовуючи долі смертних як фігури на шахівниці.

Мусимо поговорити й про стиль письменника. Він пише чудово, неймовірно та реалістично. В нього виходять динамічні бойові сцени, а ще вони дуже деталізовані. Також кожна з книг циклу дивує своєю психологічністю та пропрацюванням героїв. Веґнер не боїться давати слово різним персонажам, показувати події з різних точок зору, розкривати їх внутрішні конфлікти. Навіть другорядні герої тут ретельно прописані, мають власні мотивації та історії.

Проте серія не ідеальна. Принаймні для когось це точно буде так. Комусь можуть бути надуманими певні сюжетні повороти. В деяких місцях хтось побачить, що логіка подій викликає питання. Ну й письменник точно не спрощує придуманий ним світ для читача. Тут багато народів, фракцій, історичних подій та магічних систем. Для когось це буде плюсом, а для інших точно серйозним викликом, бо потрібно уважно читати, запам’ятовувати імена та зв’язки, інакше можна заплутатися.

Важливо, що цикл підіймає важкі та складні теми. Автор досліджує природу честі в безчесному світі. Показує, як історію пишуть переможці, принижуючи культури підкорених народів. Демонструє зіткнення культур, де немає однозначно “правильних” чи “неправильних”, а є лише різні системи цінностей. Розглядає релігію як інструмент влади, що існує окремо від справжньої природи богів. А також він досліджує тему обов’язку. Наприклад, чи можна залишатися людиною, виконуючи нелюдські накази?

Поговоримо й про темп оповіді. Перші дві книги, вони ж збірки оповідань, читаються відносно легко, а кожна новела завершена. Але починаючи з третьої книги, коли сюжет стає єдиним полотном, темп уповільнюється. Письменник будує складну мозаїку, і це вимагає читацького терпіння. Деякі сюжетні лінії розвиваються повільно, а деякі персонажі зникають на десятки сторінок. Все це може трохи бісити, особливо якщо читачу сподобався конкретний герой. Але в підсумку ця неспішність, принаймні на мою думку, виправдана. Адже коли всі лінії сходяться, відчуття масштабу та епічності просто приголомшує.

Звісно, під час читання самі собою напрошують порівняння з іншими авторами. За епічний розмах та участь богів у справах смертних Веґнера порівнюють зі Стівеном Еріксоном та його “Малазанською книгою полеглих”. За реалістичне зображення військового побуту з Гленом Куком. Масштабністю політичних інтриг він точно схожий на книги Джорджа Р. Р. Мартіна. Ну й похмурою атмосферою тут, в гарному сенсі, тхне так само як від серії “Перший закон” Джо Аберкромбі. Але при цьому всьому “Оповістки” абсолютно самобутній твір, що не копіює нікого і просто вражає задумом автора, особливо в останній, на сьогодні, книзі. Дуже шкода, що наступні ще треба чекати.

Цикл “Оповістки з Меекханського прикордоння” на сьогодні налічує п’ять томів переведених українською, а письменник от-от випустить шостий том і вже точно буде сьомий. Це одночасно радує і лякає. Принаймні мене. Радує, бо мені точно не хочеться залишати цей світ. Але лякає, бо очікування на наступну книгу після фіналу п’ятого тому стають реальною читацькою мукою.

Наш український переклад від Сергія Легези, виданий видавництвом “РМ”, отримав схвальні відгуки і дійсно читається відносно легко, як для такої епічної історії, та захопливо. Мені подобається якість видань та відносно жанрова обкладинка, яка певною мірою натякає на фентезійність. Хоча простежити її “універсальність” теж можна. Усі книги мають приємний на дотик жовтавий папір та зручний для читання шрифт. Лясе немає, як і ілюстрацій, але є мапи світу на форзацах.