Достукатись до людства. Чому «Ти космос» — це найпотрібніший фільм про зв’язок у добу самотності

В українського кіно складні стосунки з космосом. На відміну від Голлівуду, для нас це ніколи не була територія експансії чи епічних битв. Це завжди була метафора. Український кінематограф рідко, але вкрай влучно виходить на територію високих жанрів. Коли це трапляється — чи то в антиутопії «Атлантиди», чи то в магічному реалізмі «Памфіру» — виявляється, що жанр для нас — не мета, а лише інструмент, тло для нищівної екзистенційної драми. Повнометражний дебют Павла Острікова «Ти космос» — найрадикальніший і, можливо, найчистіший приклад такого підходу. ZN.UA побувало на допрем’єрному показі й розповідає, про що фільм і чому довкола нього такий ажіотаж.

«Ти космос» — це фільм, який свідомо вдягається у скафандр ретрофутуристичної наукової фантастики, аби запросити нас у безмежний вакуум — лише для того, щоб миттєво замкнути у клаустрофобічній акустичній п’єсі.

За фабулою, ми маємо ідеальний голлівудський сетап. Космічний далекобійник Андрій (Андрюха) Мельник (Володимир Кравчук) виконує рутинну, хоч і дещо тривожну роботу — транспортує ядерні відходи якомога далі від Землі. Раптом стається непередбачуване: вибух знищує планету. Андрій, що застряг у космічному кораблі посеред безмежного ніщо, залишається, вочевидь, останньою людиною у Всесвіті. Це ідеальний початок для «Марсіянина» чи «Гравітації». Але Остріков, на щастя, обирає інший, значно складніший і тихіший шлях. Коли в ефірі раптом лунає голос француженки Катрін (Алексія Депікер), яка теж дивом вижила і потребує допомоги, фільм остаточно фіксує свій справжній фокус. Це не історія про порятунок людства. Це історія про порятунок людини від самотності.

Акустичний експеримент, або мистецтво щасливої помилки

Ключове та найсміливіше режисерське рішення Острікова — в тому, як він [не]показує Катрін. Її не буде в кадрі аж до фіналу. Вона — це лише голос у навушниках Андрія, кінематографічний фантом, акустична проєкція.

Остріков зробив надзвичайно аудіальну стрічку. Це кіно, де головний спецефект — не космічні кораблі (хоча робота художника-постановника Владлена Одуденка тут бездоганна), а тембр голосу, тріск радіоперешкод і тиша, що виникає між репліками. Весь фільм побудований на очікуванні відповіді. Режисер майстерно звужує безмежний вакуум Всесвіту до простору кабіни, де єдиний зв’язок зі світом — це звук.

Остріков, як виявилося, пішов іще далі — хоч і випадково. Як влучно зауважила після допрем’єрного показу режисерка Наталка Ворожбит, у фільмі не було субтитрів чи перекладу для реплік Катрін. Це виглядало як геніальний хід: сміливе рішення — слухати самотність, а не лише бачити її. Глядач, як і Андрій, був змушений не розуміти слова, а декодувати інтонації, вгадувати сенс через паузи й емоції.

Як згодом зізнався Павло Остріков, цей «прийом» виявився технічним збоєм на показі. І це, мабуть, найкраща метафора для цього фільму. «Ти космос» — це настільки точно вибудувана художня система, що навіть такі (на перший погляд) недоліки починають працювати на загальний задум. Ця випадковість ідеально замкнула драматургічний трикутник, примусово поставивши глядача на одну дошку з героєм. Ми не просто спостерігали за тим, як він слухає, — ми слухали разом із ним, так само відчайдушно намагаючись вловити сенс у потоці чужої мови. Це створює ідеальну недомовленість. На відміну від фільму «Вона» (Her) Спайка Джонза, де голос був самодостатнім об’єктом кохання, тут голос — це лише ниточка до фізичної людини, яку ми відчайдушно домальовуємо в уяві.

У цій медитативній, повільній побудові наративу прихована й певна пастка. Ритм, який спочатку гіпнозує й затягує у свій потік, у другій половині стрічки ризикує стати дещо монотонним. Місцями виникало відчуття, що форма й естетика починають домінувати над емоційним розвитком історії, злегка випробовуючи терпіння глядача. Обрана форма — герметична драма, зав’язана на аудіальному сприйнятті, — вимагає від глядача максимального занурення. І якщо на мить втратити цю тонку хвилю, є ризик випасти з неї до самих фінальних титрів.

Екранна хімія виникає буквально з повітря. Ми самі домальовуємо собі образ Катрін, який Андрій механічно, майже по-дитячому, ліпить із пластиліну. Це кіно доводить: для справжнього зв’язку візуальний контакт не обов’язковий. Потрібна лише спільна частота.

Остріков свідомо обирає нетипового для жанру протагоніста. Андрій Мельник — не шляхетний дослідник чи вчений; він космічний далекобійник, що перевозить ядерні відходи. Це простий герой (у хорошому сенсі), «сіль» космосу, і в цьому його головна сила. Остріков навмисно приземлює пафос жанру. Його персонаж реагує на апокаліпсис не як герой бойовика, а як звичайна людина: розгублено, часом комічно (з обсценною лексикою та смачним хмельницьким суржиком).

Винести на собі такий концепт, де 90% часу ти єдиний об’єкт у кадрі, — завдання для актора титанічне. Володимир Кравчук із ним органічно уживається. Його головний інструмент — не дія, а реакція. Драматургія фільму тримається не на тому, що він робить, а на тому, як він слухає.

Ця «абсолютна простота» героя є ризикованою. У герметичному просторі стрічки персонаж Кравчука мусить витримувати майже двогодинний крупний план. Є тонка межа між зворушливою «простотою» й пласкою «простакуватістю». Місцями фільм небезпечно наближається до цієї межі, де мотивація героя (врятувати Катрін за всяку ціну) здається радше сценарною функцією, ніж органічним розвитком цього «простого» характеру.

Проте саме ця негероїчність і рятує фільм. У гру також вступає третій персонаж: бортовий комп’ютер Максим (озвучений Леонідом Попадьком, котрий, як і Кравчук, зараз служить у ЗСУ).

Це «дружбан» Андрія, його єдиний співрозмовник до появи Катрін. І в певний момент, аби зберегти життя Андрія, робот імітує голос Катрін. Блискучий і моторошний хід. Фільм про екзистенційну самотність миттєво стає алегорією на наш час, де штучний інтелект вчиться ідеально підробляти людські емоції. Що краще: рятівна імітація зв’язку чи нищівна правда про його відсутність?

Гравітація реалізму

«Ти космос» — фільм неквапливий, медитативний. Його ритм продиктований довгими статичними планами й очікуванням відповіді в ефірі.

Ця монотонність — свідомий ризик режисера, обґрунтований не лише художньо, а й науково. Остріков почав працювати над сценарієм іще 2011 року. Коли режисер дізнався, що на відстані 700 мільйонів кілометрів між персонажами не може бути миттєвого зв’язку, а виникатимуть тригодинні паузи, концепція остаточно поступилася місцем екзистенційній драмі.

Те, що глядач може сприйняти як ритмічне провисання, насправді є фізично реалістичною й нестерпною нудьгою космічного очікування. Фільм змушує нас фізично відчути цю нелюдську, розтягнуту в часі порожнечу. Це кіно не для нетерплячих. Воно вимагає від вас співналаштуватися, співвслухатися.

Історія створення фільму віддзеркалила його сюжет. Знімання, розпочаті 2021 року, зупинилися через повномасштабне вторгнення 2022-го. Проєкт було заморожено, актори пішли на фронт. Стрічці допомогла копродукція та підтримка Європейського фонду солідарності. Фільм створено за підтримки Державного агентства України з питань кіно компанією ForeFilms у співпраці з Бельгією.

Попри всі шорсткості та виробничі складнощі, «Ти космос» — це винахідливе, ніжне, іронічне й напрочуд зворушливе кіно.

Фільм, завершений під час війни, стає болісною метафорою нашого сьогодення: нація, що живе у стані постійно розірваних зв’язків, відчайдушно вслухається в ефір, аби почути голос рідної людини. А фінал із його жайворонками — символом рукотворної надії, виліпленої з пластиліну у відкритому космосі, — залишає по собі світлий, але тривожний післясмак.

Павло Остріков зняв фільм про те, що найтемніший вакуум — не в космосі, а в душі. І єдиний спосіб його подолати — це голос іншої чи іншого, що скаже у відповідь: «Прийом. Я тебе чую».

«Ти космос» у кінотеатрах країни з 20 листопада.