Віталій Портников: Роль журналіста — розмовляти з людьми, які не брешуть

Повну відеоверсію Медіаднів можна переглянути за посиланнями: перший день і другий день.
Текст далі — скорочена пряма мова Віталія Портникова.

Ми присутні при смерті класичної журналістики

Я споживаю новини з різних джерел. Є медіа, якими я користуюся протягом всього життя. А поява інтернет-простору, можна сказати, здійснила всі мої дитячі мрії. Тому що, коли я був тут школярем у Києві, то я купував усі газети країн соціалістичного табору, які я міг прочитати. Тож якщо з’являються якісь верифіковані новини в соціальних мережах, я їх читаю.

Я вважаю, що зараз терміни «класичні» та «некласичні медіа» — дуже умовні. Ми з вами взагалі присутні при смерті класичної журналістики. Ми, можливо, є частиною останньої генерації людей, яких можна назвати класичними журналістами.

Тому що є очевидним, що зараз функції класичної журналістики зводяться до верифікації. Чому ми (класичні медіа — «ДМ») узагалі існуємо? Тому що нам довіряють, бо вважають, що ми професійно верифікуємо новини. І це стосується насамперед великих журналістських корпорацій. Але і це руйнується на очах. От зараз, коли ми з вами раптом зрозуміли, що корпорація BBC, яка завжди пишалася своїми стандартами, склеїла промову Дональда Трампа, різні шматки в єдине ціле (йдеться про одну з промов Трампа у документальному фільмі ВВС «Трамп: другий шанс?», яку змонтували з різних частин його виступу. Згодом BBC визнала, що монтажного виступу ненавмисно створив «помилкове враження, ніби президент Трамп закликав до насильницьких дій». Скандал призвів до відставки генерального директора BBC Тіма Деві та керівниці новинного відділу Дебори Тернесс — «ДМ»).

Це просто нівелювання нашого, я би сказав, корпоративного авторитету. Тому що, якщо це можуть робити великі корпорації, то це можна робити і поодиноким блогерам.

Та ера, в якій ми з вами жили, закінчується. І класична журналістика, якщо вона не зможе реально відповісти на цей виклик, звичайно, зникне у найближче десятиріччя. Але я завжди був до цього готовий і вважаю, що цей виклик треба приймати.

Єдине, що може нашкодити країні, яка у війні, — це брехня

У журналістиці війна мало що змінила. Вона, можливо, посилила контроль влади. Але сама тенденція, скажімо, споживання неверифікованих новин, була і до цього. Вона просто під час війни ще більше посилилася.

Найбільша проблема української журналістики зараз — це те, що переважна більшість наших із вами співвітчизників споживає інформацію з телеграм-каналів (за інформацією дослідження «Українські медіа: споживання новин і довіра у 2025 році», яке провела ГО «Інтерньюз-Україна», цьогоріч соціальні мережі знову стали основним джерелом новин для українців: 86% використовують їх для споживання новин, а 37% респондентів користуються лише соцмережами для цього — «ДМ»). Проблема неверифікованої інформації стає головною проблемою світу.

Також маємо проблему відсутності військової цензури. Якщо у нас немає військової цензури, то кожний намагається діяти в тій чи іншій площині, пов’язаній із війною, так, як йому здається кращим. А мають бути чіткі стандарти, які мають регламентуватися, як, скажімо, в Ізраїлі відбувається.

Там інформацію про корупційні в зловживання прем’єр-міністра Ізраїлю ти можеш поширювати саме в той день, коли є найкритичніші моменти, скажімо, конфлікту на Близькому Сході. І тебе ніхто не переконає, що це зашкодить репутації країни. Адже людина може одночасно очолювати країну під час війни і ходити до суду та давати свідчення. Це абсолютно нормально.

Головне, щоб ти не розкрив якихось там, умовно кажучи, позицій військових. У нас же абсолютно зворотня ситуація. У нас журналісти вважають, що країні зашкодить, якщо вони щось повідомлять про дії певного представника влади, але разом із цим знімають репортажі про військові підприємства, куди потім прилітають російські ракети.

Так що це ніяка не самоцензура, це ідіотизм.

Я вважаю, що єдине, що може нашкодити країні, яка перебуває у стані війни — це брехня. Все. І я виходжу з ситуації того, що я сам для себе маю бути військовим цензором. Тобто, умовно кажучи, якщо я знаю, де розташована система протиповітряної оборони, то я її не сфотографую і не викладу.

Колективні зустрічі з журналістами — це інформаційний вплив на медіа

Я ніколи в житті не був на заходах оффрек і завжди був проти того, щоб хтось їх відвідував. Я вам більше скажу. Я ніколи не відвідую навіть відкритих колективних зустрічей із журналістами.

Це форма інформаційного впливу. Я в таких комедіях не беру участі. Тим більше, я не беру участі в якихось закритих такого типу заходах. І це стосується не тільки цієї адміністрації, а і будь-яких попередніх.

Я точно знаю, що це не має ніякого відношення до журналістики, а має відношення до незграбного впливу. І він, до речі, досить непогано сусідить із самим фактом тріумфу популізму.

Не потрібно дискутувати з брехунами

Я абсолютно вірю в стандарти, згідно з якими ви отримуєте інформацію з двох джерел чи з трьох, яка має підтверджувати факт. І ви можете мати різні оцінки цього чи іншого факту. Це стандарт журналістики, взагалі стандарт поведінки порядної людини.

Але коли ви зіставляєте, умовно кажучи, факт і брехню і називаєте це стандартами, то ви таким чином знищуєте можливість існування класичної журналістики. Адже немає правди посередині. Тому що є або правда, або брехня. Якщо ми не знаємо, що є достовірно правдою, ми можемо чітко казати, що ми не знаємо, що відбувається.

Наприклад, коли президент Володимир Путін говорить, що українські війська в оточенні в Покровську, а ми говоримо, що немає оточення в Покровську. Ми не можемо говорити, що правда десь посередині. Ми маємо чітко казати, що ми не можемо перевірити інформацію, яка надається як українською, так і російською сторонами.

Тобто факт — він один. Можуть бути різні інтерпретації. Це те, що я завжди пояснюю студентам так званим «правилом Голокосту», яке я ілюструю як чітку річ. Я їм кажу: «Ви ведете програму, яка присвячена річниці Голокосту. До вас приходять двоє співрозмовників. Ви звертаєтеся до них зі словами: “Якою трагедією була загибель 6 млн євреїв під час гітлерівської навали?”. Один із ваших співрозмовників говорить, що те, що загибель 6 млн євреїв відбулася, не можна вважати трагедією, тому що, на його думку, ці євреї нібито не давали можливості Європі розвиватися.

Інший говорить: “Я з великою повагою ставлюся до єврейського народу, але не було ніякого Голокосту і ніяких 6 млн євреїв. Це було вигадано для того, щоб створити державу Ізраїль на Близькому Сході”.

З ким ви можете продовжити полемізувати? Я виганяю того, хто сказав, що не було 6 млн. На мою думку, якщо людина бреше, їй немає чого тут робити. Я не продовжую розмову.

Роль журналіста — розмовляти з людьми, які не брешуть. Якщо ви починаєте розмовляти з людьми, які брешуть, то таким чином погоджуєтеся з тим, що та інформація, яку вони надають, варта обговорення. Тобто ви їх легітимізуєте, ви легітимізуєте брехню і вже таким чином програєте вже саму розмову.

Я думаю, що якщо людина хоче проголосувати за того, хто спростовує реальність, ви своїм діалогом із такою людиною тільки посилюєте її бажання. І на цьому фактично всі сучасні політики-популісти і виграють.

Журналістика змінює щось тільки тоді, коли вона оперує фактами і розмовляє з тими людьми, які оперують фактами. Якщо ви готові розмовляти з брехунами, ви просто легітимізуєте брехунів.

З людиною, яка дає неправильні, з моєї точки зору, оцінки фактам, можна розмовляти. Я готовий розмовляти з антисемітом, який говорить, що можна було вбити 6 млн євреїв, щоб із фактами доводити йому, що євреї не заважали розвиватися іншим європейським народам. Але з людиною, яка буде мені говорити, що Голокосту не було, мені не буде про що розмовляти. Як мені не буде про що розмовляти з людиною, яка говорить, що Голодомору не було. Не потрібно дискутувати з брехунами.

Журналісти у політиці та політики у журналістиці

Можуть бути журналісти, які стають хорошими політиками і які стають поганими політиками. Таких прикладів в українській історії було чимало. Я за професіоналізм, я вважаю, що люди, які є громадськими активістами і журналістами та хочуть бути на державній службі, мають використовувати свої можливості.

Тепер щодо політиків, які стають журналістами. Але ж це не класична журналістика, це блогерство. Блогером може стати хто завгодно. І депутат Верховної Ради, і водій таксі — кожний, хто хоче розмовляти з аудиторією, має на це право.

Сучасні медіа та сучасна сфера передачі інформації дозволяє і політикам, і громадським діячам, і кому завгодно звертатися до аудиторії без посередництва медіа.

Наша з вами задача — доводити аудиторії, що ми також є потрібними і що ми можемо бути більш компетентними і більш цікавими, ніж люди, які займаються передачею інформації без нашого посередництва. Саме тому я завжди приймаю цей виклик. Пересідаю з дуже зручного як для будь-якої пишучої людини крісла перед друкарською машинкою в телевізійне крісло, яке вже не таке комфортне, як ви знаєте. З телевізійного крісла — в крісло блогера на ютубі. Це не частина традиційної журналістики, але якщо я не буду приймати цей виклик, я програю. А задача буде наша з вами, якщо ми хочемо залишатися журналістами, — завжди вигравати.

І під час того, як життя буде доводити, що журналістика потрібна, важливо, щоб ми були поруч із людьми, не кидали їх, відчували емпатію та розповідали те, що з ними відбувається.

Журналістика — це відповідальність. Якщо ви не маєте цієї відповідальності, ви не маєте цим займатися навіть 24 години.

Захід відбувся за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Taiwan Foundation for Democracy.

Організаційний партнер: Медіацентр Україна.

Інформаційні партнери: видання «Українська правда», Український ПЕН, Lviv Media Forum, Суспільне мовлення, Інститут масової інформації (ІМІ), «Детектор медіа», Комісія з журналістської етики, Медіацентр Україна.

Премія Ґонґадзе заснована у 2019 році Українським ПЕН, родиною Георгія Ґонґадзе, виданням «Українська правда», Києво-Могилянською бізнес-школою та її випускниками.

Сталість і розвиток Премії Ґонґадзе відбувається завдяки підтримці меценатів і меценаток. Меценатами є винятково випускники Києво-Могилянської бізнес-школи, які підтримують цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.