Сергій Рахманін: Ми переживаємо найскладніший період з лютого 2022 року

30 років у політичній журналістиці, більше ніж 6 років депутатства – це досвід Сергія Рахманіна.

Він – очевидець всіх найголовніших історичних подій останніх десятиліть.

У деяких – безпосередній учасник.

Без перебільшення, Рахманін є одним із наймудріших народних депутатів поточної Верховної Ради.

Пан Сергій має цінний талант – бачити політичні процеси панорамно, а не хаотично, як більшість сучасних політичних діячів.

Його умовиводи глибокі, точні, але, на жаль, доволі песимістичні.

Для широкої аудиторії Рахманін цікавий як член комітету ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки.

Нардеп глибоко у військовій темі і завдяки доступу до закритої інформації і завдяки регулярному спілкуванню з військовими різних рівнів.

В інтерв'ю "Українській правді" Сергій Рахманін відверто висловлюється щодо наслідків корупційного скандалу, де фігурує Тимур Міндіч та низка високопосадовців.

Він наголошує, що зараз для Зеленського є сенс змінити свого керівника Офісу Андрія Єрмака та секретаря Радбезу Рустема Умєрова.

Окремим блоком ми говорили про ситуацію на фронті, гострі проблеми з мобілізаційним ресурсом та, м'яко кажучи, дивні рішення влади.

Перед вами скорочена версія розмови.

Повну дивіться у відеоформаті.

"Не бачу, щоб в Зеленського з'явилося непереборне прагнення зробити висновки".

– Як ви сприйняли те, що зараз показали в НАБУ? Йдеться про скандал навколо операції "Мідас".

– Мені було страшенно огидно.

Тому що, попри всі нюанси, я плекав примарну надію, що існують якісь моральні обмеження під час війни, які будуть спрацьовувати в людині.

Напевно, я помилявся.

Це все огидно, якщо говорити з людської точки зору.

Але якщо говорити з політичної точки зору, то це дуже складна ситуація, яка відбулася максимально невчасно.

На тлі втоми від війни, на тлі проблем, які є в Сил оборони, які є у бюджеті, на тлі розчарування і розшарування суспільства по різних напрямках – це максимально демотивуючий удар.

І по людях, які боронять державу, і по людях, які знаходяться в тилу.

Це надзвичайно серйозний удар по репутації держави.

І на довірі до України як до держави це, на жаль, позначиться найближчим часом.

Є ще один момент, який безпосередньо з цього випливає: президент Зеленський, незалежно від того, буде доведена його особиста причетність до скандалу чи не буде, він є максимально вразливий для зовнішнього тиску.

І це є проблемою для держави.

– Як ви оцінюєте реакцію Зеленського на справу "Мідас"?.

– Вона була передбачувана.

Зеленський реактивний, але неглибокий.

І, відповідно, така ж його реакція.

Санкції не на 10, а на 3 роки.

Поки що я не бачу жодних кроків, які би демонстрували його здатність опанувати ситуацію, зробити висновки.

Зеленській такий, який він є.

І вже він не зміниться.

"У нас є тільки одне джерело влади, на превеликий жаль.

І це не народ, а президент України".

– Як цей скандал впливає на Верховну Раду, на Кабмін, на Офіс президента? Чи може це призвести до якихось неочікуваних процесів всередині влади?.

– В чому проблема нинішньої України? Не тільки в тому, що у нас війна, яка зараз знаходиться у дуже складній фазі.

Проблема ще й в тому, що вся влада заточена навіть не під один орган влади, не під одну структуру влади, а під одну особу.

І тому говорити, яким чином це позначиться на парламенті, чи на Кабінеті міністрів, при всій моїй повазі як політика до цих державних органів, я не можу.

У нас є тільки одне джерело влади, на превеликий жаль.

І це не народ, а президент України.

Чи здатен Зеленський зробити належні висновки і зробити кроки, які б могли мінімізувати втрати й ризики – думаю, що ні.

Весь його попередній досвід показує, що він не буде цього робити.

Він, напевно, перетряхне якимось чином центральний орган виконавчої влади.

Хоча це не його повноваження, але він знову про це забув.

Президент у нас вимагає знімати міністрів, забуваючи, що це не його повноваження.

Він робить заяви, які виходять за межі його компетенції.

Але навіть якщо ми виносимо за дужки те, що Конституцію Зеленський не знає, ніколи її не вивчить, а навіть якщо вивчить, не буде її дотримуватися, все одно кроки, які він робить, не є системними.

Тому що логічним було би зараз як мінімум виходити з ініціативою щодо створення уряду, який би відображав максимально різні політичні сили.

Тобто те, що називають технічним урядом, урядом національної довіри, урядом національної єдності – як завгодно назвіть це.

І, напевно, є сенс, а це якраз в межах його повноважень, змінити керівника Офісу і секретаря Ради національної безпеки.

Але я майже впевнений, що він цього не зробить.

– На вашу думку, чи ми зараз спостерігаємо за найбільшим корупційним скандалом останнього десятиліття?.

– Напевно, що так.

Тим більше, наскільки я розумію, це ще не завершення.

– Які є хороші варіанти виходу з політичної кризи для Зеленського?.

– Хороші варіанти виходу для Зеленського має шукати сам Зеленський.

Я думаю про хороші варіанти для України.

Для того щоб вийти з політичної кризи, треба щонайменше визнати свою відповідальність.

– Як ви собі це уявляєте? Що він має сказати?.

– У нього є спічрайтер непоганий, який йому напише, що сказати.

Тут головне визнати провину і зробити належні висновки.

Ситуація погана, тому що немає, з моєї точки зору, великого значення, чи був Зеленський безпосередньо дотичний до корупційної схеми, чи він просто створив умови, за яких такі речі стали можливими.

Коли якийсь чорт, даруйте на слові, з волохатими грудьми може робити все, що заманеться, і люди, яких він зібрав, які ніхто і звати їх ніяк, можуть обговорювати, кого ставити міністром, чи кого ставити послом.

Людина зосередила у своїх руках всю повноту влади.

Якщо ми виходимо з того, що Зеленський нічого не знав, а за його спиною хтось дозволяє собі маніпулювати цілою державною структурою і президентом зокрема, то це вирок системі влади!.

Тому визнання своєї провини, своєї відповідальності – це перший крок.

Друга історія – це кадрові зміни і повернення довіри й повноважень тим органам, які в державі існують – Кабінету міністрів і парламенту.

Сьогодні Володимир Олександрович сприймає це все як структурний підрозділ Офісу президента.

А воно не так.

Якщо влада не повернеться в конституційне русло і не буде виконувати свої функції, тоді цей скандал не буде останнім.

І тоді на нас чекають ще гірші часи.

Хоча, за моїми відчуттями, ми переживаємо найскладніший період з лютого 2022 року.

"Якщо влада не повернеться в конституційне русло і не буде виконувати свої функції, тоді цей скандал не буде останнім.

І тоді на нас чекають ще гірші часи".

– Саме через скандал чи й через інші проблеми?.

– Проблеми накопичуються і далі будуть ще гострішими.

Наприклад, дуже складна ситуація в Силах оборони, в першу чергу через брак особового складу.

Є проблема з фінансуванням.

Є величезна втома і розчарування у населення: і у тих громадян, які захищають державу, і у тих громадян, які знаходяться в тилу.

Надзвичайно складна ситуація стосунків з партнерами.

І головне: в 2022 році на початку повномасштабної агресії, попри всі складнощі і всі ризики, всі, хто хотів і міг втекти, втекли, а всі, хто залишився, були максимально сконцентрованими і мобілізованими.

Зараз цієї концентрації й мобілізації немає.

І цього не можна ігнорувати, це факт.

– Після оприлюднення плівок НАБУ чи Зеленський має ще потенціал на політичне майбутнє?.

– Я думаю, що ніхто не знає достеменно відповіді на це питання.

Час бентежний, може статися все, що завгодно.

Але мені здається, що свої шанси на продовження успішної політичної кар'єри він, якщо не обнулив, то звів до мінімуму зараз.

Особливо, якщо він не зробить висновків і вчинків, які переконають принаймні значну частину суспільства в його щирості і в його бажанні виправити ці помилки.

А я, ще раз кажу, хотів би помилятися, але я не бачу поки що в Зеленського непереборного прагнення зробити ці висновки.

"Війна змінилася.

Історії про фортеці можна забути".

– Оскільки ви член комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки й оборони, хочу з вами детально поговорити про фронт.

Якщо брати найгарячіші ділянки – що зараз там відбувається?.

– Я не є фаховим військовим експертом.

Але схильність до аналізу дозволяє мені робити деякі висновки, які ґрунтуються і на інформації, до якої я маю доступ, і на компетентних людях, які дотичні до подій і до ухвалення рішень.

Я би хотів говорити не стільки про нас, скільки про них, тобто про ворога.

Якщо ви уважно стежили за перебігом подій у театрі бойових дій, то звернули увагу, що росіянам донедавна не вдавалося успішно просуватися більш ніж на одному напрямку.

Як правило, вони концентрували велику кількість зусиль, особового складу, сил і засобів на якійсь ділянці і досягали або не досягали успіху.

Зараз тривожний момент, на який, безумовно, одразу звернули увагу фахівці, але, напевно, не звернули увагу люди, які не дотичні безпосередньо до війни і військової справи – росіяни успішно просуваються щонайменше на двох напрямках.

Я маю на увазі Покровський напрямок і, зараз він називається Олександрівський, але більш звична назва – Південно-Донецький.

Це стик трьох областей: Донецької, Запорізької та Дніпропетровської, де вони успішно просуваються.

Причому просуваються зі швидкістю, якої не було, напевно, з 2022 року.

Це не є ще чимось катастрофічним, але це надзвичайно загрозливо з точки зору наслідків.

Умовно кажучи, якщо донедавна проходження 10 кілометрів було питанням місяця, то тут протягом доби – двох вони просунулися на 7 кілометрів.

Це при тому, що там їхні не найбільш підготовлені війська і не найбільш численне угруповання.

І якщо раніше вони намагалися на той самий Оріхів іти в лоб, і це нічого не давало, то зараз вони входять у тил Гуляйполя, де фактично немає фортифікаційних споруд, де немає серйозних наших угруповань.

І таким чином вони виходять на оперативний простір, а після захоплення Рівнопілля це ще й для нас ускладнюється ситуація з точки зору логістики.

Тому, по-перше, у них широкий спектр подальших дій, адже вони виходять у ту точку, з якої можна просуватися в різних напрямках.

А по-друге, всі наші інженерно-фортифікаційні споруди там, де вони знаходяться, стають абсолютно безпомічними, тому що ворог заходить у тил.

"Є величезна втома і розчарування у населення: і у тих громадян, які захищають державу, і у тих громадян, які знаходяться в тилу".

– На Покровському напрямку ворог діє аналогічно?.

– Те саме відбувається.

В чому небезпека і в чому є успіх сьогоднішніх локальних, але невблаганних успіхів російської армії? Росіяни просуваються за допомогою трьох нескладних, але достатньо ефективних речей.

Перший елемент цієї тактики вони застосовують фактично з другої половини 2023 року.

Вони просуваються, намагаючись максимально охопити наші позиції.

Примітивно кажучи: ти ідеш з правого флангу, а з лівого – поступово повільно обходячи, створюючи оперативне оточення.

Друга – це перерізання логістики.

Раніше це було складніше, тому що для того, щоб унеможливити постачання зброї, боєприпасів, ротації особового складу, евакуацію, підвезення – потрібно було максимально наблизитися, щоб взяти їх під так званий вогневий контроль.

Тобто артилерійськими засобами перерізати або безпосередньо впритул наблизитися до наземних комунікаційних ліній і перерізати їх фізично.

Зараз це робити набагато простіше через розвиток дронів і КАБів.

З одного боку, ти охоплюєш позиції повільно, з втратами, але поступово.

По-друге, ти перерізаєш логістику.

Тобто ускладнюєш, а в ідеалі унеможливлюєш постачання угруповання, яке воює, всім необхідним.

І третє це те, що вони використовують зараз дуже ефективно – тактика просочування або інфільтрація.

Як виглядала лінія фронту раніше? Інженерні фортифікаційні споруди, перед ними спостережні пункти, нічийна смуга або так зване передпілля, де інженерні мінні чи не мінні загородження.

І позиції наших військ, між якими десятки в гіршому варіанті, сотні метрів.

Зараз всього цього немає.

Зараз спостережні пункти або окремі позиції, де сидять 2–3, максимум 5 бійців, і між ними уже не десятки і не сотні метрів, а кілометр.

Тому що людей фізично не вистачає.

І через ці кілометри може просочитися невелика кількість людей вночі під покровом туману.

Прийшла перша група, її дрон побачив, завалив п'ятьох, один проліз, потім проліз ще якийсь інший.

І таким чином вони поступово накопичуються.

Війна змінилася – історії про фортеці можна забути.

Бо якщо раніше, на прикладі Бахмута, війна була за кожен будинок і за кожну вулицю, то зараз фактично ця історія помирає.

Тому що вони просочуються в Покровськ, накопичуються в підвалі.

2, 3, 5, 7, 10 людей.

В української армії немає можливості сидіти в кожному будинку і стежити за присутністю кожного чоловічка.

І зараз, здається, Deep.

State вперше вжив це слово – не захоплення міст відбувається і не вичавлення, як раніше було, а зараз іде поглинання.

Тобто у тебе ворог без бою, тихенько, повільно, неквапом, небавом накопичується в містах? і потім ти з'ясовуєш, що він уже тут.

Для того, щоб вибити його, тобі потрібні великі батальйони, яких у тебе немає.

"Рішення про виїзд 18-22-річних є злочинним.

Ми вимили ціле покоління не для ЗСУ, а для економіки".

– Нестача людей – ключова проблема сьогодні?.

– Є от один приклад, причому це було очевидно раніше, коли такої гострої проблеми, як зараз, не було.

Торік був випадок, не буду називати напрямок: один достатньо великий населений пункт, позиції навколо нього ми достатньо легко здали без бою.

За логікою не тільки моєю, а, наприклад, командування, оперативно-стратегічного угруповання військ, там дві бригади повинні були тримати щонайменше місяць.

А вони просунулися за лічені дні, в деяких місцях – за лічені години.

Наголошу, я не називаю цифри, це просто для уявлення.

На мої запитання фахова людина відповіла: от є бригада, в цій бригаді є штатний список.

Є реальна і фактична кількість людей.

Так от від фактичної кількості складу цієї бригади на ЛБЗ (лінія бойового зіткнення – УП) знаходиться 6%, а іншої бригади – 11%.

І на моє безглузде, як потім з'ясувалося, питання: "А чого ж так мало?", мені відповіли: "А це і є фактично вся наявна в цих бригадах піхота".

Найбільший запит на піхоту, найбільша смертність у піхоті, найбільші втрати – не тільки загиблими, а і пораненими, полоненими, зниклими безвісти, дезертирами – в піхоті.

І найменше бажання іти в піхоту.

Нам немає ким воювати уже.

Не те, щоб зовсім немає, але критично необхідна кількість людей для того, щоб воювати, у нас максимально знизилася.

І це пов'язано з небажанням іти в Збройні сили, а також з великою кількістю СЗЧ.

Це не єдина проблема, але проблема достатньо гостра.

"Війна змінилася – історії про фортеці можна забути.

Бо якщо раніше, на прикладі Бахмута, війна була за кожен будинок і за кожну вулицю, то зараз фактично ця історія помирає".

– Як вирішувати проблему з особовим складом, коли ніхто не хоче брати відповідальність за мобілізацію в країні?.

– Абсолютно правильне питання.

Ви самі на нього відповіли.

Питання мобілізації і питання СЗЧ – це гаряча картопля, яку кидають одне одному, тому що ніхто не хоче брати на себе відповідальність.

Наведу ще один приклад.

Приблизно рік тому ми були з Комітетом в ОТУ (оперативно-тактичне угруповання – УП).

Там була можливість поспілкуватися з командирами з'єднання бригад і окремих полків.

Було близько двох десятків людей.

Це командири, які ведуть безпосередні бойові дії, які несуть щоденні, інколи щогодинні втрати, які краще знають ситуацію.

От ми запитували їхню точку зору: що треба робити?Говорили не всі, але всі, хто мав слово, казали одне і те саме: максимальна криміналізація СЗЧ.

Ще раз: криміналізація.

Не декриміналізація, а максимальне посилення відповідальності включно з блокуванням карток членів родини для того, щоб родини випихували їх назад.

Коли з цими ініціативами повертаєшся до військових чи до урядовців, вони кажуть: "Ні, ми цього робити не будемо.

Так, це потрібно, але ми самі з цим законопроєктом ніколи не вийдемо".

– То який вихід?.

– Коли тобі непереливки, то хтось мусить брати на себе відповідальність.

Неможливо вигадати якийсь універсальний спосіб, яким чином забезпечити безперебійне чітке поповнення Збройних сил.

Для цього має бути комплексне рішення.

Не має бути єдиного виходу.

Мають сісти абсолютно різні люди: юристи, демографи, які повинні порахувати, яка, скажімо, частина населення є критично необхідною для економіки, яку треба зберегти, а якою, вибачте, необхідно якоюсь мірою пожертвувати для того, щоб в принципі економіці було де розвиватися, щоб держава була.

Мусять сісти також маркетологи, журналісти, психологи, соціологи, військові.

І потрібно, щоб всі ці люди розробили алгоритм, яким чином залучати, переконувати, запевняти, достукатися до людей, які би хотіли йти у Збройні сили, не боялися, не мали наміру йти з них.

Якщо вони мають такий намір, то яким чином на це впливати: матеріальний стимул, психологічний стимул, ідеологічний, будь-який.

Повинна бути виокремлена належна кількість сформульованих меседжів і перелік осіб, які з цими меседжами будуть виходити до народу.

Безумовно, серед цих людей мали б бути в першу чергу президент, міністр оборони, главком, можливо начальник Генерального штабу, можливо якісь авторитетні військові.

Ті люди, які медійні, які користуються повагою.

Такої групи створено не було.

Натомість принцип простий – план, відповідно до потреб Збройних сил, який спускають на ТЦК.

І ТЦК виконують його так, як можуть собі це дозволити.

"Ніхто не хоче брати відповідальність за непопулярні речі.

Набагато зручніше робити популярні, але безглузді або навіть злочинні рішення, вибачте".

– До чого це все може призвести?.

– Рано чи пізно воно мало призвести до того, що маємо зараз: люди не хочуть іти, люди бояться, люди тікають.

Час втрачається намарно.

У 2023 це було складніше зробити, ніж у 2022-му.

У 2024 ще складніше, ніж у 2023.

У 2025 взагалі складно.

На тлі втоми, на тлі рутинізації війни, на тлі величезної кількості негативних практик і обставин, які склалися, на тлі тиску на нас з боку західних партнерів і з боку російської пропаганди.

Президент уміє добре говорити.

Його промови зразка 2022 року були правильними.

Коли він до нас звертався з мобілізаційними питаннями? Коли це робив міністр оборони, будь-який із них? Коли це робив Главком?.

І тому цю порожнечу заповнюють якісь медійні персонажі більш чи менш авторитетні, але які мають велику кількість підписників.

Це мають робити посадовці, які несуть відповідальність за свої слова, за долю держави відповідно до ситуації і до своїх конституційних повноважень.

Ніхто не хоче брати відповідальність за непопулярні речі.

Набагато зручніше робити популярні, але безглузді або навіть злочинні рішення, вибачте.

Хтось це має сказати.

Рішення про 18–22-річних – знаєте, в чому його злочинність?.

– В чому?.

– Не в тому, що ми, як кажуть, зменшили мобілізаційний ресурс.

Це покоління в принципі невелике.

Це якраз той період, коли народжуваність була не дуже високою.

Якщо чесно, то значна кількість цих людей все одно не пішла б у Збройні сили і знайшла би мільйон підстав для того, щоб цього не робити.

У нас можна скільки завгодно знижувати мобілізаційний вік, але середній вік військовослужбовців від цього суттєво не зменшується.

Яка різниця, у нас не будуть воювати 25-річні чи 23-річні? Бо і ті, й інші все одно знайдуть мільйон способів для того, щоб не потрапити до армії.

Я зараз знову ж таки не картаю, не критикую, а просто констатую факт.

Що ми зробили? Ми вимели за кордон ціле покоління людей, яке вже не повернеться.

Ми його втратили не для Збройних сил, а для економіки.

Бо ця війна рано чи пізно закінчиться.

Наслідки війни – страшні, які важко порахувати навіть зараз, а що буде, коли вона рано чи пізно закінчиться – навіть боюся думати.

Людей, які мали би брати активну участь у відбудові держави, їх немає.

За найскромнішими підрахунками, у нас виїхала щонайменше третина цього вікового сегменту.

І я крепко сумніваюся, що значна частина з них повернеться.

В чому була логіка цього кроку? У мене відповіді немає.

"Наслідки війни – страшні, які важко порахувати навіть зараз, а що буде, коли вона рано чи пізно закінчиться – навіть боюся думати".

"Насправді Запорізька область для нас більш загрозлива, ніж Покровськ".

– Які реальні сценарії для припинення бойових дій ви бачите сьогодні?.

– Давайте виходити з реалій.

Я не бачу поки що жодних шансів і жодних кроків для будь-яких перемовин до завершення зимової кампанії.

Тобто це кінець цього року і початок наступного.

Виглядає так, що до лютого – березня Путіну немає жодних, з його точки зору, причин домовлятися про будь-що.

Тактика мільйона порізів чи мільйона укусів, як казав один натівський генерал, вона зараз, з його точки зору, дається взнаки.

Що хоче Путін? Наскільки я розумію, він хоче максимально використати атакувальний потенціал.

Він розраховує як мінімум до кінця року оволодіти Покровсько-Мирноградською агломерацією.

Далі просунутися в напрямку агломерації Костянтинівка – Дружківка із загрозою Слов'янсько-Краматорській агломерації.

У нього є якісь плани щодо Лиману і щодо Куп'янська.

І є просування на Південно-Донецькому напрямку, з якомога більш глибоким просуванням у Запорізькій області.

Насправді Запорізька область для нас більш загрозлива, ніж Покровськ.

– Поясніть детальніше.

– Покровська агломерація наразі грає роль тільки з точки зору сковування угруповання і можливості виграшу часу для перегрупування і побудови належних інженерно-фортифікаційних споруд у Дніпропетровській області.

Для того, щоб по можливості убезпечити подальше просування в бік Павлограда.

Там ворог виходить на оперативний простір і може створити серйозну загрозу в перспективі в Запорізькій області з подальшим поглинанням.

Росіяни мають набагато більше розмаїття з точки зору просування і в бік Дніпропетровської області, і в бік Запорізької.

Виглядає так, що росіяни збираються повністю захопити Покровську і Мирноградську агломерацію, спробувати максимально просунутися і в ідеалі зайти в Костянтинівку, як мінімум інфільтрувати і спробувати розпочати поглинання так, як це було з Покровськом.

І думаю, що у них все одно залишається в намірах збільшувати те, що вони називають буферною зоною в Харківській і, можливо, Сумській області.

В Сумській навряд чи вдасться, тому що поки що не вистачає ресурсів, але в планах це є.

Тобто вони хочуть монетизувати свої локальні успіхи в якусь конкретику, яку можна буде "продати".

І от з точки зору вже цих територіальних захоплень вони будуть нав'язувати нам умови, умовно кажучи, в лютому чи в березні.

Думаю, що в березні якесь теоретично нове вікно цих перемовин буде відкрите.

Але не раніше, ніж ці плани російські збройні сили спробують для себе виконати.

Не факт, що їм це вдасться.

Роман Кравець, УП.

Фото Назарій Мазилюк.

Відео: Назарій Мазилюк, Владислав Пилипенко, Андрій Ковш.