Від Прип'яті до Києва – безперервність злочинів без покарання

Коли 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції, перша офіційна інформація з Москви звучала так: «Незначна технічна аварія, жертв немає». Насправді, 35-річний інженер Валерій Ходемчук вже був мертвий – похований під тонами бетону та розплавленого графіту, у просторі, який ніхто більше ніколи не міг відкрити. Його тіло так і не було знайдено. Його ім'я довго не згадувалося. За радянською системою, таких людей ніколи не існувало. Сорок років по тому, в ніч з 13 на 14 листопада 2025 року, його дружина – 73-річна Наталія Ходемчук – загинула внаслідок атаки російського безпілотника на Київ. Вона загинула під руїнами житлового будинку в київському районі Троєщина, на вулиці Оноре де Бальзака, де проживали переселенці з Прип'яті. Вона не була солдатом. Вона не була політиком. Вона була звичайною жінкою, яка ні в кого нічого не просила. Вона працювала, мовчала і жила тим, що залишилося після Чорнобиля. Ніякої драми, жодних публічних виступів. Просто життя і тихе виживання. Її евакуювали з Прип'яті в 1986 році, через кілька годин після атаки, з однією сумкою та порожнім місцем поруч. Вона чекала на чоловіка. Він так і не прийшов. Ніколи.

І взагалі – вона не покинула Україну. Вона не покинула свою країну навіть у 2022 році. Навіть коли Путін вимагав, щоб всю Україну розглядали як «історичну помилку». Це не була випадкова хоробрість. Це була найтихіша, найгідніша форма непокори, відома цій війні. Російський безпілотник убив не лише одну жінку. Він убив історію. Він знищив свідка, голос з минулого, який міг сказати: «Я жив у брехні. І я бачу це знову».

Для Путіна найбільший злочин – пережити правду. Війна Росії проти України – це не «війна двох армій». Це війна проти пам'яті та людської гідності. Росія намагається знищити право України пам'ятати щодня – від різанини в Бучі, через спалення архівів у Маріуполі, викрадення українських дітей, до фізичного знищення цивільних осіб, чиї біографії могли б свідчити про безперервність російських репресій. Наталія Ходемчук зараз точно вписується в цю мозаїку: вона є живим прикладом того, що означає бути жертвою радянської системи – і що означає бути жертвою її сучасного продовження. Це не випадковість. Це російська стратегія.

Є війни, які ведуться на полях битв. А є війни, які ведуться на тілах мертвих людей – на їхньому знищенні. Радянська правда завжди була запереченням жертви. Коли вибухнув реактор, радянський уряд заборонив лікарям використовувати термін «радіаційне опромінення» в медичних звітах. Коли Путін бомбив Маріуполь, Міністерство оборони Росії офіційно оголосило, що «театр у Маріуполі підірвав сам себе».

Радянська брехня ніколи не зникала. Це та сама мова. У центральній будівлі Чорнобиля є меморіал, присвячений жертвам. Ім'я Валерія Ходемчука довго не було публічно визнаним, оскільки його тіло так і не знайшли, а його не ексгумували. Вони навіть не визнають загиблих, якщо це не відповідає наративу. Ось чому вбивство Наталії таке точне, майже ритуальне. Це не випадковий удар фрагмента бетону. Це логічний результат дій російської держави, яка давно не визнає існування українських тіл, життів чи історії.

Російська пропаганда скаже: «Ми не цілили в цивільний об'єкт». Те саме, що й у 1986 році: «Ми нічого не приховували». Правда, однак, проста: Росія — це система, яка може функціонувати лише тоді, коли люди, які є свідками — стали мертвими. Живий свідок — це небезпека. Наталія була живим доказом того, що руйнування Росії почалося задовго до 24 лютого 2022 року. Воно сягає того дня, коли Радянський Союз пожертвував власними громадянами, приховуючи вибух, відправляючи дітей на паради Першого травня, коли поширювалася радіація. Путін не відбудував Росію. Він відновив радянську модель правління – державу, яка приховує злочини, жертвує власними громадянами та здебільшого бреше про все, що робить.

Багато хто скаже: «Це ж лише одна людина. Війна сповнена смертей». Це так. Але тоталітарні системи не розпізнаються за кількістю. Їх розпізнають за вибором жертви. Який меседж? Що навіть найтихіші, найневидиміші особи, які не мають політичної функції, які нікому не погрожують і нічого не просять – не є безпечними. Путін не просто вбиває солдатів. Він вбиває історію, яка загрожує його міфу. Ця війна, серед іншого, є війною проти одного речення: «Чорнобиль не був аварією – це був наслідок системи».

Наталія могла б сказати це речення. Ось чому її немає. Залишається питання: чому Захід не розуміє цей тип злочину? Тому що Захід досі має ілюзію, що Путін – «раціональний актор». Бо в офісах говорять про «червоні лінії», «деескалацію» та «гарантії безпеки». Поки ж у Києві дрони падають у квартири тих, хто вижив у Прип'яті.

Україна — єдина країна, яка розуміє, що Путін — не політичний суперник, а продовження радянської логіки сили та брехні. Саме тому він бореться не лише проти Росії, а й проти системи, яка ніколи не припиняла руйнувати життя людей. Не потрібен психолог, щоб зрозуміти його логіку. Достатньо прочитати радянські укази про «чорнобильську таємницю» та порівняти їх із сьогоднішніми заявами Кремля про «фейкові новини про масові вбивства мирних жителів».

Режим, який вбиває мирних жителів та свідків, не може бути партнером. Це не уряд, з яким ведуться переговори. Це злочинна структура, яку потрібно зупинити. Не може бути компромісу з державою, яка вбиває жінку, чиє життя вже колись було зруйноване радянською системою. Немає «балансу інтересів». Це той самий злочин, тільки в інший час.

Україна воює не лише проти окупантів. Вона бореться проти цілої системи брехні, яка триває десятиліттями. Вона веде війну проти забуття. Проти радянського мовчання. Це боротьба проти держави, яка повторює ті самі злочини – від Чорнобиля до Києва – і яка ніколи не визнає правду чи жертв. Україна захищається від режиму, який повторює ті самі схеми злочинів, завжди під новим приводом, але з тим самим результатом – загиблі мирні жителі та зруйновані життя. Це боротьба, яку Україна має виграти! Не лише тому, що вона бореться за своє право на існування. Але тому, що – в цей момент – це також боротьба за Валерія та Наталію. Чоловіка, тіло якого так і не знайшли. І жінку, тіло якої знову поховано під бетоном історії.

Нехай це речення стоїть тут як епітафія, але й як обвинувальний акт: «Росія – єдина країна у світі, яка вбила одну й ту саму родину – у двох різних століттях, у двох різних режимах, в ім'я однієї й тієї ж брехні». Ось чому сьогодні, коли ми дивимося на руїни в Києві, ми дивимося не лише на слід російської ракети. Ми дивимося на залишки епохи, яка вважала, що людське життя нічого не варте, якщо його вимагає держава. Україна — єдина, хто сказав: «Ні».

І тому ця боротьба — не лише українська боротьба. Це останнє випробування радянської системи. Хоробре серце України — це не лише опір агресії, це доказ того, що людська правда цінніша за державну брехню. І тому — доки можна назвати ім'я останньої Наталії, доки можна розповісти останню історію, доки остання українська рука може підняти прапор над палаючим будинком — Росія не переможе.

Автор - доктор наук Орхан Драгаш, Белград