Повноцінні домовленості щодо припинення вогню можливі не раніше весни - Кочетков

Під час візиту президента України Володимира Зеленського до Туреччини почалась хвиля обговорень ймовірного мирного плану, розробленого Вашингтоном та Кремлем, який мало чим відрізняється від російських ультиматумів зразка 2022 року і передбачає низку поступок з боку України на користь країни-агресора Росії. Зокрема, за даними західних медіа, Україна має формально передати Росії контроль над неокупованою частиною Донбасу, відмовитись від вступу до НАТО, а також піти на скорочення чисельності ЗСУ.

В інтервʼю Главреду політичний аналітик Олександр Кочетков розповів, чому Штати наполягають на поступках Кремлю та яку роль у цьому відіграє корупційний скандал, чому Європа не надто реагує на провокації Трампа, а також коли можна очікувати на реальні кроки щодо припинення вогню.

Ми бачили кілька публікацій у західних медіа про "таємний" план, який нібито спільно розробляють Сполучені Штати та Росія. Чому саме в цей момент активізувалися такі процеси? І чого насправді можна чекати від цього плану, який нам озвучується?

Передусім варто сказати, що такі напівтаємні переговори чи контакти між США та Росією ніколи повністю не припинялися. Ми добре пам’ятаємо, що Трамп любить говорити про те, як він "зупинив вісім війн", але він не виконав цього відносно тієї, яку найбільше обіцяв завершити протягом передвиборчої кампанії, — війни Росії проти України. Він чудово розуміє, що це могло б стати для нього і шансом на Нобелівську премію, і, можливо ще важливіше, інструментом підвищення власного рейтингу напередодні виборів у Сенат США.

Тому такі контакти, пошуки варіантів, формул, компромісів не припинялися ніколи. Просто в Україні не все це озвучується, адже існує тенденція у першу чергу озвучувати приємні речі, а неприємні — замовчувати.

А неприємна правда полягає в тому, що в питанні війни Путін і Трамп часто мислять у подібній логіці. Мовляв, Росія — сильніша, а, отже, вона нібито має отримати хоча б частину того, чого хоче. Трамп фактично повністю відмовляється від принципу недоторканності кордонів — від усього того, що було остаточно закріплено після Другої світової війни Гельсінськими угодами 1975 року: непорушність кордонів, повага до суверенітету тощо. Усе це Трамп відкидає і вважає нормальним і для РФ, і для себе те, що він може нападати на якусь країну, яка йому не подобається — умовну Колумбію. Аналогічно Росія, виходячи з цього підходу, може нападати на Україну чи, наприклад, на Казахстан, якщо їй захочеться. Тобто він вважає, що Росія має на це право — і з Путіним можна "домовитися" певним чином.

За тією логікою домовленість, про яку говорили після зустрічі на Алясці, виглядає так: Україна має вийти з Донбасу, щоб Путін міг розповісти своєму електорату, що Росія "починала війну, щоб захистити Донбас — і ми його захистили". Методом знищення, але це нюанси.

В обмін на це Путін, у свою чергу, начебто готовий не продовжувати агресію в Запорізькій, Херсонській, Дніпропетровській, Харківській областях, а ті невеликі ділянки, які росіяни окупували в Харківській, Сумській, Запорізькій областях він нібито готовий віддати. А Україна має теж вийти повністю з Донбасу, щоб Путін досяг принаймні частини своєї мети. Але Зеленський категорично проти того, щоб Збройні сили України самостійно виходили з територій Донбасу, які, до речі, дуже добре укріплені. Там є підготовлені позиції, і є що захищати. Він абсолютно справедливо вважає, що такий крок деморалізує і армію, і країну. Крім того, це серйозно похитне і владу Зеленського, який в умовах війни володіє нею одноосібно.

Оскільки він не хоче йти назустріч Трампу, то тут цілком слушно з’являється оприлюднення корупційного скандалу. Це не новина, що корупція існує під час війни, але виникає "плівковий" скандал, що виходить на топових урядовців і, зокрема, на найближче оточення президента.

Сенс цього скандалу цілком очевидний: помʼякшити позицію Зеленського щодо виходу української армії з Донбасу. Зустріч із Ердоганом також не випадкова — вона повністю вписується в цей сценарій. Адже Ердоган, так само як і Трамп, вважає, що пріоритет у права сили, і що території, які Росія захопила, їй потрібно "віддати". І навіть більше — бо, мовляв, велику чи середню державу не можна "недостатньо задовольняти", якщо вона хоче щось отримати.

Це, до речі, типова позиція Туреччини, яка так само поводилася щодо Кіпру — фактично відтяла частину суверенної території Греції. І так само діє в Сирії та в інших регіонах. Тобто у неї теж право сильного. Тому невипадково саме зараз Зеленського вмовляють на такі територіальні поступки, бо інакше цей скандал продовжуватиметься й надалі та буде спрямований значно вище — уже безпосередньо на президента.

Зараз ми бачимо публічний тиск через звинувачення проти його оточення, передусім проти Єрмака. Наступним етапом можуть стати звинувачення (чи натяки) вже особисто на адресу Зеленського. Трамп вважає, що будь-які переговори — навіть із партнерами чи друзями — слід вести з позиції сили. А це передбачає максимальний тиск на найболючіші місця партнера, щоб домогтися вигідної для себе позиції. Саме це зараз і відбувається на прикладі України — і ми це чітко бачимо. Проблема в тому, що наша влада підставилася, вона не бездоганна, і такі маніпуляції, на жаль, можливі.

Зважаючи на те, що одразу кілька іноземних медіа почали фактично "зливати" так званий таємний план — як вони самі його називають — виникає питання: наскільки він дійсно є таємним?

Насправді — зовсім не таємний. Про нього було відомо ще з часів Стамбулу 2022 року. Усі, хто був залучений до процесу переговорів, підтверджують: Росія з того часу не відійшла від своїх стамбульських пропозицій ні на крок. Тобто жодної секретності тут немає — план добре відомий. Його знають і в Офісі президента, і у Верховній Раді, і в Європі, і в Сполучених Штатах — де завгодно.

У даному випаду це варіація плану РФ щодо захоплення принаймні частини української території та створенняхаосу та політичного протистояння на решті неокупованої території. Розрахунок на те, що Україна сама себе знищить, і тоді вже Росія зможе й далі, "дипломатичним" шляхом, захопити й інші українські території, які її цікавлять.

Якщо зараз відбуваються такі розмови, і ми бачили різні ситуації навколо Віткоффа — то перенесення, то скасування угод — а також публічні заяви Трампа про те, що, мовляв, Віткофф нічого не вирішує, то виникає питання: чому всі так активно говорять про це саме зараз? І чому саме в цей момент вважають, що цей план може бути реалізований, якщо до того з ним носилися три з половиною роки і нічого не спрацьовувало?

Ще раз: в Україні влада фактично одноосібна. До речі, президент США також вважає себе одноосібною владою — так само, як Путін, Ердоган, Орбан чи Сі Цзіньпін.

Президент Зеленський не погоджувався з тими підходами, які були напрацьовані між Трампом і Путіним. Він не погоджується і досі. Але зараз, після цього корупційного скандалу, вважається, що він значно ближче до того, щоб погодитися. Бо ситуація виглядає так:

Ось така альтернатива формується. І ті, хто це провокують (а без Сполучених Штатів тут навряд чи обійшлося) чітко розраховують, що це буде формою тиску, яку Зеленський не зможе не помітити.

Які варіанти в нас наразі залишаються? Усі погані?

Ви знаєте, якщо стоїш на Північному полюсі, то всі шляхи ведуть на південь. У нас дуже схожа ситуація — надто хороших шляхів практично не залишилося. Передусім тому, що наша влада, безвідносно до підтримки союзників чи когось іншого, сама підставилася, займаючись корупцією.

І це почалося ще у 2022 році. Для мене цей жахливий процес розпочався тоді, коли вибухнув публічний скандал навколо продажу та маніпуляцій з "гуманітаркою" у Запорізькій області — і ніхто фактично не був по-справжньому за це покараний. Усе, що було далі – похідне.

Тобто влада (не вся, але значна її частина), займаючись незаконними речами послабила свою позицію та зробила себе вразливою для зовнішнього тиску. Коли влада ослаблена й корумпована, від неї можна добитися практично будь-чого. Тому варіант, який зараз обговорюють у Верховній Раді — зміна більшості, формування нової коаліції, оновлення уряду, оновлення оточення президента — це фактично єдиний умовно позитивний шлях.

Він дозволив би позбутися корупціонерів і зробити владу знову менш вразливою. Якщо прибрати тих, кого президент змушений "прикривати", тоді він може знову повернутися до принципової і твердої позиції у переговорах. Але це треба робити дуже швидко — і водночас не втратити ситуацію на фронті, яка є надзвичайно складною. Бо якщо фронт "попливе", Путін лише затягуватиме процес, щоб відкусити якомога більшу частину України. Доки він не виснажиться, він продовжуватиме наступати й відкладати реальні переговори.

На тлі всіх цих розмов про мирні плани, завершення війни, заморозку чи умовну заморозку, з якою метою американські генерали їдуть до Києва?

Це робочий процес, який не пов’язаний із цими політичними дискусіями. Генерали займаються своїми професійними завданнями, політики — політикою і політичними інтригами. А військові продовжують працювати над співпрацею у сфері посилення обороноздатності України.

Важливо розуміти: США через Європу постачають Україні значну частину озброєння. Їм потрібно переконатися, що вона працює, чого вистачає, а чого – ні. Це частина постійної взаємодії, яка має тривати. Є також інтерес до певних видів зброї, які Україна може виробляти спільно зі Сполученими Штатами. Тому це переважно поточні питання військового співробітництва, не пов’язані безпосередньо зі скандалом чи мирним планом.

Хоча, звичайно, на зустрічах можуть побіжно зачіпати теми, пов’язані з можливими безпековими гарантіями у випадку мирного процесу. Але здебільшого це робоча, технічна взаємодія.

До речі, про Європу. Чому, зважаючи на те, що вона продає зброю Україні та купує її у Сполучених Штатів, усе вирішується без участі Європи?

Трамп не вважає Європу партнером у цьому сенсі. Він бачить, що Європа підтримує Україну, хоче бути суб’єктом процесів, має власні варіанти взаємин і з Росією, і з Китаєм. Відповідно, він не хоче мати з нею спільних справ у цьому напрямку.

Я вже казав: він намагається вирішувати все одноосібно. Хоча США — демократична країна, Трамп намагається діяти саме так. Європа неодноразово публічно виступала проти поступок Путіну і проти того, щоб українські Збройні сили добровільно виходили з Донбасу. Тому, якщо він тисне на Зеленського, навіщо залучати тих, хто стане на його бік і посилить позицію України? Це було б нелогічно.

Крім того, Європа у цьому питанні значно ближча до України, ніж до США. Тому Трамп її не залучає. А фінансові чи торговельні відносини — це зовсім інший процес, і в голові Трампа вони жодним чином не пов’язані.

Попри таке прискорення процесу, адже останніми днями справді багато публічних приводів говорити про те, що він пришвидшився, як ви вважаєте: якщо все надалі рухатиметься в такому темпі, які можуть бути терміни, коли нас можуть спонукати до якихось рішень? Чи ставить американський лідер якісь дедлайни?

Прискорення пов’язане з тим, що Трампу доповідають: ситуація на фронті в нас не дуже добра. Він має побоювання, що фронт може не витримати, і вважає, що саме зараз треба домовлятися та реалізовувати те, про що він поговорив із Путіним у Алясці. Бо якщо фронт не витримає, Путін вимагатиме більшого, і процес почнеться спочатку. Поки що, на його думку, ще можна обмежитися виходом України з Донбасу.

Але якщо фронт не витримає саме на Донбасі, тоді доведеться говорити вже про вихід України із Запорізької та Херсонської областей, включно з обласними центрами. Це, звісно, значно складніше. Тому зараз, як вважає Трамп (і незрозуміло, на яких даних це базується, бо фронт хоч і рухається, але зовсім не катастрофічно), він бачить "загрозу провалу" і хоче пришвидшити процес.

Якщо все піде далі цим же темпом, то все одно раніше весни нічого не буде. Процес надзвичайно складний. Навіть якщо припустити, що якимось чином буде ухвалено рішення щодо того, що в США називають "складним питанням територіальних поступок", тобто виходу України з Донбасу, то далі залишаються дуже непрості теми — наприклад, обмін певними територіями, зокрема Енергодаром і Запорізькою АЕС.

Є також питання демілітаризованої зони: яка її глибина, хто там спостерігачі, як це контролюється. Це питання точно на кілька місяців. Навряд чи можна очікувати на перший крок навіть у формі тимчасового припинення бойових дій раніше, ніж за місяць. А повноцінні домовленості щодо припинення вогню навряд чи можливі раніше весни.