Ранкові роздуми після обстрілів

Минулої ночі українські мирні міста знову здригнулися від вибухів — по Україні було випущено майже півсотні ракет і 476 дронів. У Тернополі загинули десятки людей, серед них — діти. Це не перша така ніч для нашої країни, але від того не менш страшна. Та кожного наступного ранку після ночі терору, обстрілів і влучань, сліз і тривог кожне українське місто відроджується знову. Не як птаха Фенікс, пафосне порівняння з якою одразу з’являється в голові, а як мурашина родина, де кожен / кожна має своє завдання: захищати, прибирати, годувати, шукати, навчати, втішати добрим словом, допомагати... І ось ідеш вулицею рідного міста на роботу — в повітрі відчувається легкий запах чи то пороху від ракет ППО, чи згару від погашених пожеж у багатоповерхівках, — і думаєш. Думаєш про те, якою є межа людської стійкості. І в чому власне полягає остаточна мета нічного російського терору, ницих і безжальних ударів. Адже всі розуміють, що обстріли тилових міст не впливають на загальну картину на фронті й не змінюють того, що в офіційних зведеннях називають «лінією зіткнення».

Відповідь, звісно, наче на поверхні, бо, зрештою, росіяни й не приховують своїх намірів: зруйнувати енергосистему України, економічно ослабити державу, змушуючи частину ресурсів спрямовувати на відновлення й компенсації, психологічно виснажити українське суспільство. Останнє насправді нечасто згадують аналітики, коли намагаються пояснити злочини РФ проти мирного населення. І йдеться не тільки про неможливість нормально виспатися, а відтак і відпочити вночі, коли людський організм вимагає спокою та розслаблення задля подальшої активної діяльності, швидкого мислення тощо.

Росіянам хочеться, аби ми внутрішньо зламалися — плакали, ховалися в підвалах, неначе в норах, сиділи в холоді й темряві та просили про будь-яке закінчення війни. Періодично чуєш краєчком вуха в транспорті чи магазинах такі підступні фрази: «Та давайте домовлятися», «Та скільки можна», «Та погоджуймося на все, що вони хочуть». Не варто думати, що їх промовляють винятково «ждуни» чи ворожа агентура. Прості люди, які погано знають історію, також можуть вважати, що агресору достатньо віддати палець — і він не чіпатиме руки чи взагалі всього організму. Тож можна просто повторити легендарну фразу уродженки Києва, а згодом однієї із засновників держави Ізраїль Голди Меїр: «Не можна домовлятися про мир із тими, хто прийшов тебе вбивати».

Та найкраще вдасться зрозуміти тактику росіян, коли пригадаємо, що вони чинили з мирним населенням у мирний час — у той період, який нині називаємо «Великим терором». У 1937–1938 роках різні форми психологічного тиску, фізичних катувань і покарань були звичною практикою поводження слідчих із заарештованими чи підозрюваними. У широко відомому романі Івана Багряного «Сад Гетсиманський» детально описано всі тогочасні майже щоденні способи ламання людей та єзуїтського глузування з тих, хто намагався зберегти свою гідність. І хоча твір Івана Багряного автобіографічний, але це таки художній текст. Тому не зайвим буде згадати свідчення тих, хто зміг уціліти в роки російсько-більшовицького мороку.

Журналіст і громадський діяч Микола Приходько (1907–?), якому вдалося після Другої світової війни виїхати до Канади, залишив промовисті свідчення про своє перебування в Лук’янівській в’язниці й допити, які пережив у приміщенні Київського облуправління НКВС на вул. Рози Люксембург (нині вул. Липська, 16). Згадуючи співкамерників (селян, студентів і поважних інтелектуалів-професорів, простих залізничників і міських пияків) та їхні історії, в книзі «На роздоріжжях смерти» він писав, що всю систему було продумано й організовано так, аби якомога більше пригнітити морально й фізично людину та полегшити «роботу» слідчого. Побиття дубовими ніжками стільців або дошкою з гвіздками, багатогодинне стояння на ногах, закладання пальців між двері, імітація розстрілу — далеко не повний арсенал «методів переконування» з боку тодішнього НКВС. Правда, щось нагадує?

Пригадаймо розповіді наших військовополонених про те, що їм доводиться пережити в російському полоні. Нічого не змінилося. Людиноненависницьке єство Російської імперії однакове, хоч би в які кольори прапорів вона загорталася. Микола Приходько згадував: «Часто бувало, що людину після допиту «штурпаки» волочили за руки чи ноги по коридору і, як пакунок, кидали до камери. Бувало й так, що людину викликали на допити без перерви на протязі кільканадцяти днів. Від побиття й без сну людина приходила до стану отупілого божевілля. І зрештою зломившися, підписувала будь-які легенди слідчого». Результатом таких підписів, на жаль, ставали масові могильники від Биківні в Києві до Рутченкового поля (Донецьк) і Дем’янового Лазу (Івано-Франківськ), де покояться десятки тисяч українських громадян.

Ім’я Зінаїди Тулуб (1890–1964) відоме кожному, хто цікавиться українською історичною романістикою. Її найвідоміший твір, дилогія «Людолови», динамічно описує боротьбу українців під орудою Петра Сагайдачного. Водночас про заслання письменниці на Колиму знають лише люди, обізнані з історією національного письменства. Не переповідатиму всіх обставин справи, просто зазначу, що співробітник НКВС, лейтенант держбезпеки Хват витиснув із жінки зізнання, що вона стала учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра «здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».

Абсурдності ситуації додавало те, що за Конституцією СРСР 1936 року всім громадянам надавалося загальне, рівне й пряме виборче право. Тобто ніхто не мав права заборонити ні їй, ні будь-кому висувати свої кандидатури навіть із опозиційними думками. Проте реальність виявилась інакшою. Зінаїда Тулуб отримала 10 років ув’язнення в таборах системи ГУЛаг. У листі на ім’я Климента Ворошилова 1954 року письменниця просить про реабілітацію та пояснює обставини, що змусили її обмовити себе. Розгубленість після першого допиту, під час якого слідчий брутально лаявся, погрожував згноїти в підвалі, тримав два-три дні без відпочинку та їжі, змінилася виснаженням і відчаєм, думками про самогубство. «Смерть почала здаватися мені єдиною рятівницею від цього жахіття», — згадувала пізніше ця інтелігентна жінка. Зрештою після чергового тижня, позбавленого сну та відпочинку, Зінаїда Тулуб підписала звинувачення й надовго втратила те, що вважала основою свого життя: улюблену роботу, можливість спілкуватися з друзями, створити роман про Джордано Бруно.

Розповідаючи ці історії, я хочу не налякати, а нагадати нам усім, із якого мороку вдалося вирватись Україні, здобувши незалежність. Цей морок нікуди не подівся. Він став основою сучасної російської політичної системи, підґрунтям ідеології, яку сповідує нині держава-агресор. У їхній картині світу не існує права, поваги до думок іншого, зрештою, цінності людського життя. Вони хочуть зламати наш внутрішній опір і психологічну стійкість, як робили це тоді, коли мали владу над нашою землею. Тому намагаються позбавити нас тепла й світла, сну й відчуття безпеки у відносно мирних містах. Ми можемо й мусимо протиставити їм нашу українську впертість, затятість і нестримне бажання понад усе зберегти свою свободу, бо добре пам’ятаємо, яку страшну ціну заплатили, опинившись у радянській версії Російської імперії. Тож тримаймо стрій!