Теракт, наркотики та повінь: розповідаємо про шлях Хуліана Калеро від роботи в поліції до ЧС-2018 й Ла Ліги

"Смерть вже тричі стояла за моїми плечима. Я щоразу вислизав з її рук, але одного дня вона знайде мене — як знаходить кожного". Головний тренер Леванте Хуліан Калеро говорить спокійно, але в його голосі відчувається філософська зосередженість. І це не дивно. 55-річний спеціаліст, мабуть, не має рівних у футболі з огляду на те, через що він пройшов.

Калеро був одним з перших поліцейських на місці теракту в Мадриді у березні 2004 року, коли загинуло 193 людини. Торік він опинився у Валенсії під час найбільшої природної катастрофи сучасної Іспанії — раптові повені забрали життя 232 людей. Він на власні очі бачив руйнування, які досі болять країні.

І все це — після дитинства в Парлі, приміському районі Мадрида, де наркотики були буденністю, а двоє його друзів померли від передозування. Це неймовірна історія життя Калеро — і не менш вражаючий футбольний шлях, який привів його від роботи у поліції до Ла Ліги і навіть на чемпіонат світу.

У молодості Калеро поєднував скромну кар’єру футболіста у третьому дивізіоні з навчанням на юриста, а згодом став поліцейським. У 29 він завершив виступи і на деякий час відмовився від футболу, неначе закривши цю главу. Та любов до гри не відпустила. Коли його перший клуб, АД Парла, що тоді виступав у четвертій лізі, запропонував тренувати молодіжні команди, він погодився без вагань.

У 2004 році, у віці 33 років, Калеро все ще працював у Парлі тренером і паралельно служив у поліції — коли одного весняного ранку став свідком того, що важко уявити.

11 березня Іспанія прокинулась від страшної новини: вибухи на залізничній мережі Мадрида. Між 7:36 і 7:40 ранку, у розпал четвергового ранкового піку, десять вибухових пристроїв здетонували на чотирьох станціях. Епіцентром стала Аточа — головний вокзал столиці.

Калеро прибув туди близько шостої ранку — як робив щодня по дорозі на роботу.

"Я пив каву з колегою, коли почув сигнал тривоги по рації, — згадує він. — Повідомили, що на Аточі вибух, і всім патрулям наказали негайно вирушати туди.

Ми були за 800 метрів — і прибули першими. Ні поліції, ні пожежних, ні швидкої. Ніхто. Нічого.
Ще здалеку ми бачили чорний дим. Люди вибігали з вокзалу. Вже тоді ми зрозуміли: це теракт".

"Люди, які вибігали з вокзалу, виглядали як живі мерці. В очах — порожнеча, тремтячі руки, одяг розірваний на клапті. Вони не чули, не розуміли, що відбувається — наче зомбі.

Ми зайшли всередину й спустилися вниз ескалатором, який ще працював. Спробували запитати одного чоловіка: "Що сталося?", але він навіть не міг відповісти. Спустились на верхній рівень платформи — звідти видно рейки. І одразу помітили пробиту обшивку вагона. Там вже лежали десятки тіл".

Приблизно за 15 метрів, під лавкою, Калеро і його колега побачили рюкзак. Він згадав навчання в академії: під час терактів часто залишають другий вибуховий пристрій, запрограмований на час прибуття рятувальників.

"Ми попередили саперів, що може бути ще одна бомба. Потім спустилися на платформу — і там відкрилася картина, яку неможливо уявити. Повсюди — відірвані кінцівки, шматки людського тіла, — пригадує Калеро.

Це було як фільм жахів, ще й погано знятий — із запахом обвугленої гуми та обпеченої плоті. Через чотири хвилини прибули медики. Я схопив одного з них разом з дефібрилятором. Ми ходили від вагона до вагона, від людини до людини, вирішуючи, хто ще має шанс вижити.

Люди благали про допомогу, кричали від болю, але торкаєшся — і в тебе в руках залишається їхня відламана рука. Це була справжня варварська реальність. Люди помирали в нас на руках.

Ми були там близько п’яти годин, намагаючись врятувати всіх, кого можливо. Багатьох врятували — але багато, дуже багато, загинули за лічені хвилини. Це шок, який назавжди змінює життя і погляд на нього".

Неймовірно, але вже того ж тижня Калеро поїхав із юнацькою командою на гру в Гетафе. Матч закінчився 3:3, а після першого забитого гола всі його гравці кинулися обіймати тренера. Він нічого їм не розповідав, але вони знали. "Цих хлопців я пам’ятатиму все життя", — каже він.

День теракту на Аточа став для Калеро другим зустрічним поглядом зі смертю. Перший трапився ще в підліткові роки, у 1980-х, коли хвиля наркотиків накрила Мадрид і передмістя. Саме тоді різко зросло споживання героїну.

"Багато друзів і знайомих загинули, — каже він. — І тут моя мама зробила неймовірне, хоч сама цього не усвідомлювала. Вона врятувала мені життя, змусивши порвати з деякими людьми.

Одного разу вона побачила, як я повертався зі школи і йшов футбольним полем разом з двома хлопцями. Коли я зайшов додому, вона сказала: "Це останній раз, коли я бачу тебе з ними". Я був дитиною і відповів: "Чому? Вони ж хороші". Але вона стояла на своєму. Сказала, що забере у мене футбол, якщо я не відмовлюсь від них.

Обидва ті хлопці померли через чотири-п’ять років — від передозування. Я переконаний: якби не мама, я був би поруч з ними".

Третій раз смерть наблизилася до нього лише минулого року.

У червні 2024-го Калеро очолив Леванте — його найбільше тренерське призначення і, на той момент, найвищий пункт у захопливій спортивній кар’єрі, про яку ми розповімо трохи згодом.

А через чотири місяці його знову спіткала трагедія.

29 жовтня на Валенсію обрушилися проливні дощі. Раптові повені залишили тисячі сімей без дому та забрали життя 232 людей. Містечко, де жив Калеро — Чіва, — постраждало найсильніше. За вісім годин випала майже річна норма опадів. Річка вийшла з берегів, будинки змивало течією, міст було зруйновано.

Ранком того ж дня Калеро саме проїжджав тим мостом.

"Дорога, де річка перелилася через береги, — це той шлях, яким я їжджу на роботу, — згадує він. — Ми збиралися наступного дня летіти до Понтеведри (провінція Галісія) на матч Кубка Короля, тож мусили виїхати заздалегідь.

Я проїхав тим місцем за півтори години до того, де пізніше загинуло стільки людей. Річка змила міст, і я вірю — це була моя доля, що я виїхав раніше. Наступного дня, коли ми проїжджали там знову, на тому самому місці стояли сотні перевернутих машин.

Не знаю, чи смерть шукала мене ще раз, але мені вдалося її уникнути".

Матч проти Понтеведри врешті перенесли, коли масштаби катастрофи стали зрозумілі. Повернувшись додому, Калеро включив свій досвід поліцейського, допомагаючи у рятувальних операціях: роздавав їжу та ліки людям у селах, занесених багном.

Наступний домашній матч Леванте, 16 листопада, став надзвичайно емоційним. "Повернутися до змагань після бурі було дуже важко, а через шок ми тимчасово опустилися в турнірній таблиці", — каже Калеро.

Тоді команда займала друге місце у другому дивізіоні, але через стрес опустилася на сьоме. Згодом піднялася й завершила сезон як чемпіон, повернувшись до Ла Ліги — емоційно це було надзвичайно важливо.

Коли Калеро прийшов у Леванте, клуб переживав фінансову кризу й морально був у депресії. Команда перебувала у другому дивізіоні з моменту пониження у 2022-му після п’яти років у верхньому дивізіоні. Плей-оф за підвищення у сезоні-2022/23 закінчився розчаруванням: поразка Алавесу 0:1 за сумою двох матчів через пенальті на останній хвилині додаткового часу. Наступного сезону Леванте закінчив восьмим, на п’ять очок відставши від зони плей-оф.

І тоді з’явився Калеро.

У Леванте всі навички, які Калеро накопичив за 20 років тренерської роботи, нарешті знайшли своє блискуче застосування.

Його кар’єра почалася в Парлі, коли він поєднував футбол і службу в поліції. Потім, у 2005 році, коли життя почало "розкручуватись", він отримав посаду асистента тренера у мадридському Райо Вальєкано, і паралельно продовжував працювати в поліції.

Після Райо він приєднався до Реала. Спершу Калеро працював в академії, потім увійшов до штабу резервної команди під керівництвом Хулена Лопетегі, залишаючись там до 2009 року. У 2009–2014 він поєднував роботу головного тренера у нижчих лігах Іспанії (включно з Парлою) з асистентськими позиціями за кордоном. Потім він знову об’єднався з Лопетегі: майбутній тренер збірної Іспанії та Реала запросив його у португальський Порту, де вони разом пропрацювали у 18 матчах Ліги чемпіонів.

У 2016 році Калеро вирішив піти та знову очолити команду самостійно.

"Пройшло півроку, а роботу головного тренера я знайти не міг, — згадує він. — Потім зателефонував Фернандо Йєрро (ми подружилися під час моєї роботи у Реалі). Він очолював Ов’єдо і запитав, чи не хочу я стати його асистентом.

Це не зовсім відповідало моїм планам, бо я хотів сам керувати командою, але я погодився. І через півтора місяця Лопетегі призначили тренером збірної Іспанії. Я думав: "Отже, я пропущу чемпіонат світу, бо хотів бути головним тренером".

Влітку 2017-го Калеро залишив штаб Йєрро в Ов’єдо і очолив Навалькарнеро, неподалік від Парли, у третьому дивізіоні Іспанії. У перший сезон команда фінішувала шостою, що гарантувало участь у Кубку Короля наступного року.

Але попереду чекало щось набагато більше.

За три дні до старту чемпіонату світу-2018 президент Іспанської федерації футболу Луїс Рубіалес звільнив Лопетегі, бо той домовився повернутися в Реал як головний тренер після закінчення турніру.

Калеро дивився прес-конференцію про звільнення Лопетегі прямо у поліцейській дільниці, де тоді працював.

"Усі були в шоці, — каже він. — Я подумав: "Хто тепер логічний варіант? Мабуть, Фернандо Йєрро, він тоді був спортивним директором федерації". І за півтори години мені зателефонували. Це був Фернандо".

Калеро показав телефон колегам і, жартуючи, сказав: "Хлопці, я їду на чемпіонат світу!". Зараз він наполягає: "Клянусь, спочатку це був жарт. Але коли я поклав трубку, глянув на них і сказав: "Ні, я дійсно їду!"

"Я попросив дозволу на відпустку в поліції, отримав кілька днів — і вирушив до росії. Колеги по роботі сфотографували мене на візу просто на телефон", — згадує він.

"Я потрапив на чемпіонат світу, на який не мав права розраховувати і про який навіть не мріяв, бо я не той тип тренера. Це був справжній джекпот — і все завдяки тому, що Фернандо хотів, аби я був поруч".

Увесь цей час Калеро брав відпустки з роботи в поліції, коли йому потрібно було поєднувати службу та футбол. Після чемпіонату світу він вирішив взяти безстрокову перерву — теоретично залишивши можливість повернутися в майбутньому.

Його наступним клубом став Райо Махадаонда, ще одна команда третього дивізіону біля Мадрида, де він працював у сезоні-2019/20. Після поразки в боротьбі за плей-оф його звільнили, і він перебрався до Бургоса, на північ від столиці, теж у третьому дивізіоні.

Бургос під його керівництвом одразу став чемпіоном в другу лігу, після чого Калеро привів команду до двох стабільних сезонів у середині таблиці. На початку сезону-2023/24 він переїхав у Картахену, на південь Іспанії, де зберіг для клубу місце в дивізіоні (14-та позиція), а після завершення сезону очолив Леванте — і знову відразу у перший рік виборов підвищення.

Зараз команда проводить міжнародну паузу, перебуваючи на передостанньому місці в Ла Лізі — дев’ять очок після 12 матчів, сім поразок і лише дві перемоги. Завданням є виживання у вищому дивізіоні. І все ж, коли в серпні до них приїхала Барселона, чинний чемпіон, Леванте змусив їх понервувати. Після першого тайму команда Калеро вела 2:0, але хлопці Хансі Фліка все ж перемогли 3:2, забивши переможний гол у доданий час — і то завдяки автоголу.

Усі, хто знає Калеро, кажуть про нього одне: це невиправний оптиміст. І він зберігає цей погляд на життя, незважаючи на пережите.

Де він бачить себе в кінці цього сезону?

"Я бачу Леванте в Прімері — ми залишимося", — відповідає він впевнено. — "Я не просто сподіваюся, я це знаю.

А щодо мене — не думаю про це. Навіщо? Інколи задумуюсь: де я буду через рік? Але відповідь ніколи не збігається з реальністю".

 The Athletic