Ігор Пошивайло: Рано чи пізно музей буде, але вже не просто Революції Гідності, а ширше – як музей Свободи

У січні 2016 було зареєстровано юридичну особу Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності, а у вересні цього ж року призначено генерального директора Ігоря Пошивайла. За його словами, окрім того, що перший час довелося працювати безоплатно, ще й великих зусиль було докладено, щоб відстояти й оформити землю під майбутні музей та меморіал. Наразі оформлено 3 га в середмісті Києва, на якій і буде зведено меморіальний комплекс і власне музей. Ймовірно вже після закінчення повномасштабної війни. Після проведення кількох конкурсів у команди музею є вже чітке уявлення, що, де і як буде розміщено як в музеї, так і на території меморіального комплексу.

Свого приміщення команда музею не має, дислокується на кількох майданчиках: головний офіс на Лаврській, частина працівників в Жовтневому палаці та в Будинку профспілок, де діє Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану. Вісім працівників музею з початку повномасшабки пішли на фронт. А ті, що залишилися допомагають рятувати мистецькі артефакти, культурну спадщину.

Колектив музею разом з партнерами підготував велику програму до відзначення 12-ї річниці та вшанування Героїв Майдану. «Нам дуже не подобається, коли про якусь подію згадують лише один день, але розуміємо, що наш український історичний календар взагалі майже кожен день має якусь трагічну конотацію. Тому претендувати, щоб всі вшановували пам'ять героїв Крут чи Майдану впродовж року, це нереально, але ми робимо все, щоби люди не забували ці події у своєму щоденні», - каже Ігор Пошивайло. Цього року гасло інформаційної кампанії «День Гідності та Свободи – щодня, без вихідних».  

- Ігоре, у листопаді минає 12 років з початку Революції Гідності і 10 років з дня указу президента про створення Музею Революції гідності. З квітня 2016-го музей отримав статус національного. Чому на ваш погляд, досі не побудовано приміщення музею?

- Тут, очевидно, кілька зрізів. Цей процес не такий простий. Насправді побудувати справжній серйозний музей в центрі Києва, де історичне середовище, складно. Тому ці процеси займають багато часу. Це об'єктивна реальність. Ще одна об'єктивна реальність - це війна. По суті, після проведення всіх необхідних процедур з оформлення земельних ділянок, все призупинилося через повномасштабну війну. Насправді, щоб здобути місце під музей, в центрі Києва, де найдорожча з фінансової, політичної, соціальної, символічної точки зору земля, було дуже непросто. До того, як вирішили цю територію віддати під музей, її ще до Революції Гідності за корупційними схемами перепродували багато разів. Там мало бути приміщення для галереї Національного художнього музею. Об'єкт був побудований майже на 80%. І його за ніч знесли. І це той спадок, з яким ми зіштовхнулися в 14-му році, коли шукали можливості створити державний музей Майдану.

Києвом було організовано дуже потужний міжнародний конкурс «Територія гідності», коли ще не було юридичної особи музею, коли незрозуміло було, де і що будувати. І цей міжнародний конкурс ідей визначив, де будувати меморіал, а де музей.

І це був важливий крок до наступного вже офіційного міжнародного конкурсу за ініціативи уряду, який проводило Міністерство культури. І цей конкурс визначив чітку локацію для Музею і Меморіалу. Відбулася дивовижна процедура передачі землі Київською міськрадою. Треба було три ділянки відвести під використання музею. І тут почалась детективна історія, бо ніхто не міг чітко сказати, хто є їх власником. Територія, де мав бути музей, була під арештом через міжнародний спір. І, чесно кажучи, було мало сподівань, що вдасться її відвести під музей. Але свіжість подій Майдану, суспільний запит на вшанування пам'яті героїв, на побудову музею, створив таку можливість. Дивовижно, що на той час і президент Порошенко, і мер столиці Кличко якимось чином вирішили ці проблеми. Хоча ми самі намагалися розслідувати цю історію, побачили, що справа знаходилася в арбітражному суді Лондона. Там були кілька закордонних інвесторів, виявилося, що київська влада перепродала цю землю кілька разів. Тобто це була типова для часів Януковича афера найвищого рівня.

У результаті Київська міська рада прийняла рішення про передачу нам у користування кілька земельних ділянок. Це, по суті, 3 га землі в центрі Києва. Окремо земельну ділянку під музей, окремо під меморіал. І ще важливо, що земельна ділянка під музей близько 1 га – це так званий котлован поряд з колишнім Жовтневим палацом. Нам цю земельну ділянку передали, визначивши її цільове призначення, по суті, законом України. Це було зроблено через побоювання, що цю «козирну» землю в середмісті Києва можуть забрати через чергову аферу, створивши там бізнес-центр. Бо багато інсайдерів говорили, що вам все одно ніколи не вдасться побудувати музей, рано чи пізно ця територія буде відведена під бізнес-проект, який очевидно вже існує, може і не один. Що там буде паркінг, бізнес-центр, готель, все що хочеш, тільки не музей.

Навіть був ризик, що ділки могли замаскуватися музеєм, побудувавши будівлю на кілька тисяч квадратних метрів, і виділивши під музей кімнатку на 100 м. Саме тому народні депутати записали в законі про користування землею, що на цій ділянці на підставі міжнародного конкурсу має бути побудований саме Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні - Музей Революції Гідності. Тому земельне питання було вирішено в 17-му році, і ми запустили конкурс. Бо часом люди, коли нас питають, де музей, не заглиблюються в проблеми, не дивляться на факти.

У нас навіть були обшуки: і в мене вдома, і в нашому офісі. В 19-му році змінилася влада. З’явилися правоохоронці і кажуть: «От витрачено 112 млн, прийшли на територію, музею і меморіалу немає, де гроші? Вкрали!». Так само медійники запитують, чому за 10 років не побудували музей, чому нічого не зробили.

Насправді, це був дивовижний поступ. Ми щороку робили потужні кроки до нашої мети. Нам відвели три земельні ділянки. Вперше в Україні в 2017 році було проведено міжнародний конкурс на проектні ідеї щодо меморіалу і будівлі музею. До міжнародного конкурсу були долучені наші фахівці, міжнародні компанії, українські архітектурні бюро. Журі було створено демократично, включаючи членів родин Небесної Сотні й активістів Майдану. Були навіть мери міст Дніпра, Львова, Києва.

Конкурс провели в двох номінаціях – на меморіал та музей. Перемогли дві різні команди. Німецька компанія «Kleihues + Kleihues Gesellschaft von Architekten mbH» створила проектну ідею на будівлю музею. Українська команда зі Львова, молоді архітекторки, невідомі широкому загалу на той час, Ірина Волинець та Марія Процик запропонували найкращий проєкт меморіалу. Усі були щасливі, що українці перемогли в такому поважному конкурсі на увічнення пам’яті про подвиг Небесної Сотні, вони ніби серцем були пов'язані з нашими українськими подіями.

Наш майдан Незалежності ми внутрішньо називали своєрідною українською агорою, аналогом афінської площі, де проголошено ідеї демократії. І ця наша боротьба, народовладдя, наше віче веде з нашого майдану свободи до українського Парфенону, храму свободи – будівлі Музею Революції Гідності На Майдані українці ухвалювали рішення і йшли до перемоги, а шлях пролягав і дорогою по Інститутській. А після 20 лютого 2014-го цілком зрозуміло, що цей шлях водночас і наша Голгофа. І цілком логічно, що саме тут ми маємо збудувати наш храм Свободи - Музей Майдану.

- А не було пропозицій, щоб це був музей революцій на Майдані, адже їх тут було кілька?

-  Була ідея назвати нашу ініціативу Музеєм Свободи. Ми прагнули зосередитись на головних у нашій сучасній історії подіях змін – мирних протестах. Водночас прописали, що для нас важливо показати тяглість боротьби українців, тобто, висвітлювати в майбутньому музеї не просто окремі події нашої сучасності, а ширший контекст. Ми розуміємо, що в цих революціях є й еволюція нашого суспільства, нашої боротьби. Бо причина кожного нового майдану - це незавершення попереднього.

- Своєї будівлі ви ще не маєте. Але в статуті є розділ «Територія музею». Я зрозуміла, що ви вже маєте чітко визначену територію. Ви її вже юридично повністю оформили?

- Ми маємо велику меморіальну територію (3 га землі), включно з колишньою вул. Інститутською (частину вул. Інститутської 2014 року перейменували на алею Героїв Небесної Сотні – РЕД.), з «котлованом», де ми робили різні виставкові проекти. Земельні ділянки ми оформили у користування ще в 17-му році. По кадастру це окремі ділянки однієї території – нині вже офіційної пам’ятки історії. Навіть у готелю «Україна» довелося вилучити невелику ділянку, яка йде узбіччям до каплички.

- Де ви дислокуєтеся? Інформаційно-виставковий центр в Будинку профспілок на Майдані – в орендованому приміщенні? Хто найчастіше відвідує цей центр?

- Музей Майдану сьогодні, не маючи власного постійного приміщення, працює на кількох фізичних майданчиках. Один із них - це Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану в Будинку профспілок, простір якого ми орендуємо. Майже 40%  відвідувачів Інфоцентру до повномасшабного вторгнення – це іноземні відвідувачі та делегації. На вулиці Липській в історичній будівлі – пам’ятці архітектури і містобудування, де нині знаходиться Український інститут національної пам'яті, заснували Галерею протестного мистецтва.

До речі, відразу після Майдану, були ідеї у активістів і політиків, що Будинок профспілок має перейти під Музей Майдану. А дехто закликав передати нам Жовтневий палац або Український дім. Звичайно, що ми ці питання вивчали, було багато дискусій, і зрештою  це не вдалося. На мій погляд, для задуманої нами інституції ідеально було би створити нову будівлю.

У Будинку профспілок ми маємо близько 120 м² на двох поверхах. Зберегли тут історію Майдану. Було кілька доручень уряду і міській владі, і Фонду держмайна, ще в 2017–18 рр., надати нам приміщення під офіс, під виставкову та освітню діяльність, під фондосховище. Постанови не виконані досі. Власними силами ми знайшли і зараз орендуємо приміщення під фондосховище. Це дуже важливо, в нас велика колекція, яка потребує опрацювання, зберігання унікальних артефактів сучасних українських революцій.

Маємо кілька багатофункційних офісних просторів. Наш головний офіс знаходиться на території Києво-Печерського заповідника на Лаврській, там переважно вся наша команда. Є невеличкий офіс будівлі Жовтневого палацу, там наш технічний персонал, який доглядає історичний простір – Алею Героїв Небесної Сотні.

На Липській у нас не лише Галерея протестного мистецтва, там знаходиться і науковий відділ, і медіатека, в яку входить історична Бібліотека Майдану. Там діє публічний простір для комунікації і досліджень.

- За вашими прогнозами, коли буде побудовано меморіальний комплекс? Уже після завершення війни?

- Очевидно, що так. Ми ж бачимо, наскільки Україна сьогодні потребує фінансових ресурсів на завершення війни і встановлення справедливого миру. Але в нас є робота і в час війни, бо будівництво музею - це не лише фізична будівля, а й концепція. Це – пропрацювання кожного квадратного метра, що і де буде розміщено, як і для кого. Ми працюємо зараз над концепцією і дизайном експозиції та всього простору майбутньої будівлі, апробовуємо у нинішній діяльності майбутні складові.

- Тобто ви вже уявляєте, як виглядатиме музей?

- Ми не просто уявляємо. Ми навіть розробили в 2019-20 рр. просторовий план будівлі. Це 27 000 квадратних метрів. З нами працювали закордонні колеги з Європи та США, зокрема  відома американська музейниця і експертка Елейн Ґуріан. У 2014-му році я познайомився з нею у Вашингтоні, запросив до України, і вона прибула, коли ще стояли намети на Майдані. Раніше Елейн працювала заступницею директора Національного музею американських індіанців у Вашингтоні, заступницею директора  Меморіального музею Голокосту у Вашингтоні. Пані Ґуріан стала добрим другом України, проводила тут низку семінарів з меморіалізації, допомогла нам створити так званий просторовий концепт музею. У нас були командні воркшопи, де ми обговорювали кожну дрібну деталь майбутнього музею, включно скільки має бути входів. Адже на думку Елейн – кожен вхід до музею - це відповідальна ділянка, досить дорога, бо там мають бути рамки з безпеки, охорона. Ми планували разом, де будуть переходи з однієї частини будівлі і тематичного блоку в інший, де буде дитячий музей, постійна експозиція, комеморативна зона, адміністрація, офіси співробітників, конференц-зал, фондосховище, студії, як спланувати потоки відвідувачів, щоб було зручно. Наприклад, аналізували, як спростити доступ до нашого Дому Свободи, тобто освітнього простору, який мав би працювати після закриття експозиції, щоб туди на різні заходи приходили активісти, волонтери, студенти, діти на освітні проекти.

Тому продумано і сплановано вже чимало. І в контексті цих напрацювань у 21-му році розпочалися проектні роботи на будівлю Музею. Ми пройшли процедуру закупівель на Prozorro, визначили генерального проектувальника, мали кошти на розробку проектно-кошторисних робіт. Передбачалося, що проектування з погодженнями займе два роки. І планували, що в кінці 23-го року ми розпочнемо підготовчі та будівельні роботи. У нас була чітка перспектива, такий музей збудувати - це чотири роки мінімум.

Тому мені здається, що рано чи пізно музей буде, але звичайно, що вже з переосмисленою концепцією не просто як музей Революції Гідності, а ширше – вже як музей Свободи, де ми покажемо період і боротьби за свободу під час теперішньої війни. В контексті не суто воєнної історії, бо для цього є музеї війни. А в контексті національного опору, спротиву наших громадян і боротьби за державність і майбутнє уже не в форматі мирних протестів, а зі зброєю в руках.

- Музей належить до сфери  управління Українського інституту національної пам’яті. У вас є наглядова рада? Хто до неї входить?

- Вона мала би бути, але її так досі і немає. Ми пропонували кандидатури ще в 16-18-х роках на затвердження Кабміну, але подальшого руху так і не відбулося. Тому, на жаль, ми на сьогодні не маємо наглядової ради.

- Ви фінансуєтеся з держбюджету, скільки виділено на 2025 рік? Чи є інші надходження (благодійні внески, донорська допомога)?

- На цей рік наш бюджет склав близько 26 млн гривень.  Фінансування відносно невелике. На нашу операційну діяльність – фінансування йде через Український інститут нацпам’яті, а на будівництво – була окрема державна програма, де ми разом з Музеєм Голодомору напряму фінансувалися через Мінкульт. Сьогодні ця програма вже не фінансується. Якщо раніше в нас бюджет передбачав проектування, будівництво, закладались кошти кожен рік, хоч ми і не будували, а лише готувалися, бо чекали зняття арешту з території під меморіал та завершення проектування будівлі музею.

Кошти передбачалися всі роки, а як почалась велика війна, все зупинилося. Проектувальник розпочав перші роботи, провів геологію та геодезію як початкові види робіт в 21-му. Продовжив роботу на початку 22-го. Закінчив першу фазу проектних робіт, але ми не розрахувались, бо вже не було фінансів.

Утім ми стараємося полегшити фінансовий тягар для державного бюджету, особливо сьогодні. Стараємося залучати позабюджетні кошти. Більшість музеїв виживають за рахунок надання платних послуг, маючи власні території та будівлі. У нас було багато дискусій, які тривають донині: чи брати кошти за вхід в наш Інфоцентр, чи робити екскурсії платними. У нас дуже багато екскурсій. В нас досить непогана статистика по відвідуваності, це близько 100 000 в рік. Контролюючі органи нам дорікали, чому ми на цьому не заробляємо. Вони порахували, якщо, приміром, 60 000 відвідувачів помножити на 100 грн, то була би купа грошей. У нас це проблема, оскільки наші цільові аудиторії – це особливі категорії: родини героїв Небесної Сотні, активісти, поранені, ветерани, учні. Ми сьогодні живемо в травматичному середовищі, плюс наша тема також травматична. Тому, щоб наші послуги музейні були платні, це складно. І ми також обговорювали на різних рівнях, чи має бути платний вхід у майбутній музей. І здебільшого відповідь була – ні. Ми маємо заробляти на чомусь іншому, очевидно, надаючи платні послуги, як це роблять багато сучасних закордонних музеїв. Але знов-таки, щоб брати кошти за послугу в музеї, треба мати відповідну інфраструктуру. В нас є Інфоцентр, дуже активний, наповнений змістом і відвідувачами, але він маленький і цього недостатньо для заробітку. Тому ми намагаємося активніше співпрацювати і залучати донорські кошти, у нас низка міжнародних проектів.

- Хто вам взагалі допомагає?

- У нас багато партнерів. Наприклад, коли почались блекаути, взимку з 22-го на 23-й, нам дуже допомогли шведи, забезпечили нас дорогим і дефіцитним на той час обладнанням, надали зарядні станції, генератори тощо. Музеї Швеції спеціально на це зібрали кошти. Ми співпрацювали з ними й раніше, до нас була довіра.

Два роки ми маємо з норвежцями і поляками проект «Музей як простір громадянської освіти» за підтримки ЄС. Це програма щодо переосмислення  ролі музею в часи воєнної та соціальної кризи – як місця зустрічі, навчання, слухання і співучасті Норвегії, Польщі та України: Музеєм Майдану, Музеєм історії євреїв Польщі, Центром Верглан та Центром Утойя в Осло. Цей проект дає нам можливість багато чого робити за донорські кошти. Зокрема, ми розробляємо «Зошити Свободи» спільно з Алевтиною Кахідзе для шкіл, це унікальний проект. Ще в нас є партнери у створенні виставкових  проектів.

- Яка частка небюджетних коштів в вашому в загальному бюджеті?

- З року в рік ситуація змінюється, але в середньому це близько 10%.

- Який у вас штат? Є проблеми з кадрами?

- У нашій команді 60 штатних одиниць. Штат не заповнений, маємо кілька вакансій. Вісім наших співробітників воюють на фронті з перших днів повномасштабної війни. Це був значний виклик для нашої інституції. Зокрема це Олександр Ком'яхов – графік, який створив відомий мальопис «Тато», а на його основі і нашу виставку «Мальована історія Майдану» навколо монументу Незалежності в Києві. Сашко Бриндіков - наш експозиціонер, який довго працював в Національному музеї Шептицького у Львові, і під час Майдану з колегами створив славнозвісну майданівську Різдвяну шопку. Северин Наливайко – журналіст, комунікаційник. Віктор Кривоносов, який наповнював життям наш Інфоцентр на Майдані. І так само інші. Це люди, без яких нам сьогодні дуже важко. Є і кадровий голод, і вигоряння решти співробітників. Радіємо, коли хтось повертається назад до команди з війська як Віталій Загоруйко, наш оператор.

На початку березня 22-го року ми разом з ГО «Тустань» у Львові створили Штаб порятунку культурної спадщини, волонтерську ініціативу, яка сприяла музеям захищати колекції та співробітників, документувала пошкоджені об'єкти культури, проводила тренінги, створювала команди швидкого реагування, шукала донорів для стабілізації пошкоджених пам’яток і культурних цінностей. Ця ініціатива і досі актуальна, розгортає діяльність у межах громадських організацій. Ми майже чотири роки допомагаємо зберегти культурну спадщину, використовуючи і свої музейні ресурси.

- Які у вас зарплати?

- Зарплати у нас були відносно непогані, порівняно з комунальними музеями, бо ми маємо статус національного закладу і коефіцієнт надбавки. Хоча є національні музеї, які мають вищі зарплати, ніж у нас. Ситуація із фінансуванням була більш-менш нормальна на 2018-й рік, коли ми отримали цей коефіцієнт. Бо перший рік, 16-й, ми взагалі працювали без зарплат і приміщення. А потім Кабінет Міністрів вперше в історії музейництва зробив наш заклад замовником будівництва. Як правило, створювалися окремі державні підприємства, які були відповідальні за будівництво. Навіть Музей Голодомору будує державне підприємство, а не сам музей. А тут уряд доручив будівництво нам аби ці процеси були прозорі та відкриті. Тож довелося створювати окремий відділ з будівництва, в який ми набрали професійних будівельників, інженерів, кошторисників.

І що дуже важливо, коли в Мінкульті зібрали родини Героїв Небесної Сотні і розповіли про плани будувати меморіал і музей, то дехто з членів родин зголосився нам допомагати з будівництвом, щоб була прозорість, відкритість, довіра. Тоді нам вдалося набрати нормальну команду на цей напрям. А на сьогодні нам складно знайти навіть ключових співробітників для музейної роботи, наприклад, фахових експозиціонера, художника, комунікаційника, бо таких мало через війну, і зарплати стали нижчими, ніж на ринку.

- Багато у вас експонатів? Чи досі люди надають фото-відео поді на Майдані?

- Наша музейна збірка постійно поповнюється новими експонатами, які ми намагаємося максимально показати на виставках. Чимало набули особистих речей Героїв Небесної Сотні від їхніх рідних, зокрема для нашого виставкового проєкту «Земні шляхи Небесної Сотні» у Києві та Львові. Нещодавно нам передали унікальні архіви Революції на граніті та Помаранчевої революції, зокрема документи від «польових командирів». Крім того, ми їздимо в експедиції, збираємо, документуємо багато пошкоджених музеїв, закладів культури, збираємо докази злочинів рашистів проти нашої ідентичності. Це також поповнює нашу збірку, так само як і музеєфіковані речі від наших колег і друзів з війська. Нещодавно спільно з ЮНЕСКО були залучені до порятунку мистецьких артефактів зруйнованої обстрілами частини будівлі Академії імені  Бойчука в Києві.

- Я була 20 лютого 2014 року зранку на Майдані, знімала, коли тут лежали загиблі, було багато швидких. Йшла пішки від Червоного корпусу університету Шевченка в Могилянку, завжди була з фотоапаратом...

- Можете передати нам ці фотографії? Будемо раді їх опрацювати, зберегти і використовувати і наших проектах. Нам багато медіа передавали свої архіви, приміром «Радіо Свобода», «Вавилон 13» майже повністю передав свої матеріали.

- Одним із основних ваших завдань є «здійснення просвітницької і промоційної діяльності за допомогою засобів масової інформації та мережі Інтернет». Чи часто медіа цікавляться вашою роботою? Чи під час повномасштабної війни діяльність музею відійшла на другий план? З якими медіа співпрацюєте? Чи є якась колаборація?

- Інтерес до Майдану має маятниковий характер. Відразу після події, звичайно, був великий попит, багато медіа цікавилися різними аспектами протестів. Перші роки, коли відзначали ці події, провідні телекомпанії організовували навіть телемости. Звичайно, через два-три роки після революції було певне розчарування. Не стільки в Майдані, скільки у владі, у тому, що  вимоги і реформи, які Майдан ініціював, не були доведені до кінця або повільно рухалися. Найбільше розчарування – це судова і антикорупційна реформи. Була невдоволеність бездіяльністю щодо встановлення справедливості, щоб вбивці мирних громадян були покарані, а слідство і суди затягувались, і тривають дотепер. Тому зацікавлення Революцією Гідності падало драматично у певні періоди, ми це помічали. І, до речі, ми замовляли проведення соціологічних досліджень щодо ставлення до Майдану, аби віднайти актуальні форми створення наративів про нього. Група прихильників Майдану скорочувалась. І цікаво, що при цьому група, яка не підтримувала Майдан, не зменшувалась, залишалася сталою. Це теж багато чого говорило про настрої у суспільстві.

Тому ми шукали різні формати, як підтримати інтерес до Майдану, зберегти пам’ять про найголовніші події, учасників, героїв,  про важливі уроки і значення, починаючи з освітніх програм, наприклад, розробили проєкт «Музей у валізі», з яким ходимо на зустрічі в школи, розповідаємо дітям про зиму, що змінила нас всіх. Також ми створили інформаційну систему «Місцями Революції Гідності» в середмісті Києва. Два роки тому, завдяки нашому партнеру Українському культурному фонду, ми її оновили, доповнили VR-елементами, завдяки чому можна бачити барикади, намети, головні просторові складові протесту. І видали мальопис про Майдан після закликів школярів до їхніх батьків більше говорити про Майдан. Також проводимо конкурс студентських робіт, велику щорічну наукову конференцію пам’яті Сергія Кемського, Героя Небесної Сотні. Бо нас здивувало, що академічних системних досліджень не було з часів Майдану. Окремі публікації, публіцистика були, а от серйозних досліджень ні. Тож, ми зініціювали щорічний науковий форум «Революція Гідності: на шляху до історії».

Вже після повномасштабного вторгнення  ми помітили зростання інтересу на різних рівнях до подій Майдану, прагнення глибше зрозуміти деталі, переосмислити досвід та уроки.

До нас приходять іноземці, опозиційні політики, студенти з Білорусі, Гонконгу. У 19-му році з Гонконгу, наприклад, були студенти, які приїжджали інкогніто, не дозволяли навіть себе фотографувати, таємно вивчали наш досвід. Зараз у нас багато делегацій з Польщі, Чехії, ЄС, США,  які займаються політикою пам'яті.

Щодо медіа, то у нас хороша співпраця з «Історичною правдою», з Вахтангом Кіпіані, Олександром Зінченком. Із Суспільним також, зокрема «Українським радіо», «Радіо Культура». Все, що стосується культури, це наші партнери. До речі, Ксенія Дворнікова, наша колишня активна співробітниця-комунікаційниця, працює на «Українському радіо» та «Радіо Культура».

Інтерес медіа, на жаль, зосереджується в двох ключових точках року. Це 21 листопада і 20 лютого. У ці дні великий запит на інтерв’ю. Всі провідні телеканали канали, радіо запрошують на ефіри, роблять репортажі з Майдану та Алеї Небесної Сотні. І після цього інтерес знову згасає.

Звісно, що інтерес до нас та нашої ключової теми зростав у часи політичних маніпуляцій, коли антиукраїнські сили цілеспрямовано працювали над дискредитацією найбільшого сучасного протесту в історії Європи, над паплюженням пам’яті Небесної Сотні, а відтак атакували і нашу інституцію. Коли в нас були кризові моменти в 2020 році, пов'язані з обшуками в офісі і у мене вдома, деякі партнери допомагали нам, надавали підтримку і з роз’яснення ситуації та розробки антикризової стратегії. Зокрема Центр контент-аналізу надавав нам кризову аналітику, з якої було дуже добре видно «джерела і центри нападу», наше реагування. Цікава була картинка. Це було щось зовсім нове для нас. Ми навіть влаштовували сніданки для журналістів, запрошували в офіс, де пояснювали їм наші проблемні моменти. Влаштовували прес-конференції, роз'яснювали складні питання, розвінчували маніпуляції. Планували зробити блог на кількох платформах. До речі, в нас була ідея власного подкасту. Ми навіть придбали обладнання, але через те, що більшість наших колег-медійників пішли на війну, ця ідея відклалася.

Ми свого часу видавали «Вісник Музею Майдану», коли були гарячі процеси, дискусії, запит на інформацію, то він був дуже популярний. Це був гарний друкований бюлетень, в електронній формі є також.

- Попри відсутність власного фізичного простору, я так розумію, що саме завдяки культурно-освітнім і комеморативним заходам Музей Майдану набуває впізнаваності. Які саме комеморативні заходи ви проводите?

- Комеморативні програми у межах державної політики пам’яті ми забезпечуємо переважно до державних дат – 21 листопада (День Гідності та Свободи) і 20 лютого (День Героїв Небесної Сотні). Але наша  комеморативна діяльність триває впродовж року, системно. Нам дуже не подобається, коли про якусь подію згадують лише один день, але розуміємо, що наш український історичний календар взагалі майже кожен день має якусь трагічну конотацію. Тому претендувати, щоб всі вшановували пам'ять героїв Крут чи Майдану впродовж року, це нереально, але ми робимо все, щоби люди не забували ці події у своєму щоденні. Цього року гасло нашої інформаційної кампанії відображає цю стратегію – «День Гідності та Свободи – щодня, без вихідних».  

- А що ви цього року плануєте?

- Цього року ми відзначаємо переможців конкурсу імені героя Небесної Сотні Сергія Кемського, це конкурс наукових стипендій для студентів. Сергій народився в Керчі, кримчанин, глибокий політолог, унікальна людина. Ми цей конкурс присвятили йому у межах Відзнак героїв Небесної Сотні. Така от форма живої активної пам’яті. Цей конкурс проводимо вже п'ятий рік постіль. У ньому беруть участь студенти абсолютно різних вишів. Журі обирає трьох переможців, маємо грошову премію від наших партнерів. В цьому році від фундації Пилипа Орлика. Перед цим була Громада Української Православної Церкви Святого Андрія Київського Патріархату з Блумінгдейл, штат Іллінойс у США, Фундація української громади Канади ВCU Foundation і Спільнота Української Реформації. Студенти пишуть суто наукові і часом грандіозні роботи. Там, до речі, дуже багато досліджень  про соціологію, інформаційну політику, пропаганду, роль медіа, соціальні мережі, політологію, політику пам’яті, філософію, персоналії героїв. Плануємо видати збірник робіт. До речі, переможці наших конкурсів часто стають лідерами у своєму середовищі, ініціюють соціально важливі проекти.

Кульмінація відзначень цьогорічних Дня Гідності та Свободи - це 21-ше листопада. Зазвичай зранку - це Молебень на Алеї Героїв Небесної Сотні за Україну, за її борців, за свободу. Це міжконфесійний молебень, запрошуємо представників різних церков. У цей час приходять активісти, поранені, родини героїв Небесної Сотні, ветерани, політики. Потім відкриваємо виставку біля Головпоштамту, яка називається «Коли й каміння промовляє. Про що розповідають артефакти з Революції Гідності». На основі експонатів з нашої колекції розповімо про події Майдану. Ми робитимемо це як зазвичай в партнерстві з Інститутом національної пам'яті, але вперше на їхній площині біля Головпошти.

Існує вулична виставка зараз про Революцію на граніті навколо стели Незалежності – «Жовтень 90-го: вибір молодих»  Наприкінці листопада відкриємо виставку «За правду! Передісторія Помаранчевої революції» в нашій Галереї протестного мистецтва на Липській. Це також частина нашої програми. В цей час у нас інтенсивні екскурсії. Ще 21 листопада увечері в театрі Івана Франка буде вистава Неди Нежданої «Maidan Inferno. Містерія на одну дію». Це цікава вистава, яка цього разу буде у постановці Першого недержавного театру Донеччини «Terra Incognita. Свій театр для своїх» (Маріуполь-Київ) під керівництвом Анатолія Левченка. І в цьому ж театрі ми відкриємо знамениту майданівську фотовиставку «Майдан. Людський фактор» (Human Factor. Last Edition). А театр відкриває світлову меморіальну інсталяцію на честь Андрія Мовчана – Героя Небесної Сотні, який працював освітлювачем в цьому театрі, і загинув на Майдані. Це буде пташка на фасаді Камерної сцени, з цієї пташки йтиме світло як символ Андрія, котрий був освітлювачем.

25-27 листопада ми маємо наш традиційний  науковий форум «Революція Гідності» на шляху до історії» з цьогорічною фокус-темою «Майдан. Війна. Пам’ять: нові підходи та виклики меморіалізації». У цьому ж місяці відкриваємо ще одну виставку «За правду! Передісторія Помаранчевої революції» в нашій Галереї протестного мистецтва. Отже, матимемо у ці меморіальні дні виставки, які дають широкий контекст відзначенню.

Четвертого грудня презентуємо наше видання – альбом Наталії Мусієнко «Мистецтво Майдану». Буде ще низка важливих заходів із партнерами. А серед вже традиційних комеморативних заходів до Дня Гідності та Свободи – це Молебень, публічний захід, на який приходить чимало  небайдужих. У цей час і політики приїжджають, міжнародні делегації, багато екскурсій. До 10-річниці ми робили велику виставку «Майдан: народження мрії. Перший бій» в Українському домі, яку неочікувано відвідала президентка Молдови Мая Санду.

- Ви проводите екскурсії, чи є відеоекскурсії, приміром на ютубі?

- Так, екскурсії робили, присвячені виставковим проектам. Також маємо відеоуроки. А ще з 2016 продовжуємо усно-історичний проєкт, системно записуємо інтерв'ю. У нас є кілька таких усно-історичних проектів. Збираємо свідчення з самого початку, до речі, записували в 14-му році з протестувальниками ще на Майдані. Прямо там, на місці подій, близько сотні інтерв'ю. У нас в Будинку профспілок є мобільна студія для таких записів, то щотижня маємо цікавих гостей. Зробили вже кілька видань на матеріалах усних свідчень, зокрема кілька книжок «Майдан. Пряма мова», де в текстах є QR-коди, через який можна почути, послухати аудіозаписи. Це в нас був спільний проект з Національною академією наук та упорядницею Оленою Чебанюк. Зараз у нас кілька власних таких проектів. Ведемо також мартиролог майданівців, які загинули на війні. Це окрема тема, ми стараємося зберегти пам'ять про них. Ще усні історії збираємо у військових, активістів, вимушено переміщених осіб, волонтерів. І там такі дивовижні історії. Щотижня записуємо.

Донедавна проводили «Великдень для героїв». Дуже популярний був захід із вшанування і наших наро них традицій і пам’яті Небесної Сотні. Ми запрошували майданівців, військових, родини загиблих героїв, VIP персон, писали писанки, пекли з ними паски для героїв, які виставляли зокрема й на Алею Героїв Небесної Сотні і передавали на фронт. З нами були кіборг Віталій Баранов, і парамедик Василь Галамай, знаменитий бранець і воїн Віталій Марків і нині загиблий айдарівець Володимир Примаченко, міністр Євген Нищук, історик  Володимир В’ятрович, артистки Оксана Муха, Анжеліка Рудницька, Руслана Лоцман, Павло Табаков, брати Капранови та багато інших. Василь Верестюк доки не став політиком приходив. Тобто ми запрошували кількох відомих людей, вони місили тісто і випікали паски, писали писанки. Було чимало представників медіа, тож так нагадували про наших героїв широкому загалу.

- Що змінилося з моменту повномасштабного вторгнення?

- Зросла відповідальність в кожного з нас, бо ми розуміємо, що наша робота тут - це по суті робота за тих, хто там, на фронті. І не лише з нашої команди. Глибше усвідомлення, що в країні війна і наша робота повинна вимірюватися тим, що потрібно сьогодні в першу чергу в контексті війни. І як ми можемо це зробити краще в контексті нашої теми – історичної пам'яті. Робити все, що ми можемо тут, важливе, необхідне. По суті, у кожного співробітника потрійне навантаження. З одного боку – це особиста мотивація. З іншого боку, є вигорання, травма. Багатьом співробітникам дуже складно, у кожного рідні, друзі або знайомі воюють, багато хто вже загинув.

Що ще змінилося? Напевно тиск з боку проросійських і антимайданівських сил дещо послаб. І запит на тему глибшого усвідомлення перебігу, особливостей, досвіду і уроків Революції Гідності та інших протестів значно зріс – як внутрішньо, так і зовнішньо. 

- Я читала, що ви промотували створення військового підрозділу з охорони і збереження культурної спадщини. І він, наскільки я знаю, вже був створений?

- Зберігати культурну спадщину в умовах війни особливо тяжко без належного і своєчасного доступу до територій, які загрожені або деокуповані. І це ми розуміли ще коли почалась війна. Ще з 2014 наша громадська ініціатива Музей Майдану, а з 2016 року вже державний заклад розробляли методологію реагування та порятунок культурної спадщини у час війни, вивчали і перекладали багато закордонних матеріалів. Навіть уперше переклали українською мовою Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954-го року і обидва протоколи. Україна приєдналася до цих міжнародних домовленостей, підписала, але документи були російською. Ми створили низку посібників та інструкцій щодо збереження культурної спадщини в умовах війни і кризи.

Щоб реагувати на пошкодження і втрати культурних цінностей дієвіше, ми разом з іншими представниками культурного сектору ініціювали створення спеціального військового підрозділу в лавах ЗСУ. Багато хто з моїх колег говорив, що перейшли б туди служити, бо є фахівцями, можна було би зібрали там музейників, архітекторів, археологів, кандидатів і докторів наук, які могли би фахово виконувати це завдання з мандатом військових. Мова не йде про велику кількість особового складу такого підрозділу, не про сотні, мова йде про десяток людей. Мали чимало консультацій з військовими, зокрема з колишнім прокурором Криму, заступником генпрокурора, а нині військовослужбовцем Гюндузом Мамедовим, котрий запропонував створити цей підрозділ у складі ДФТГ як незалежну мобільну одиницю, як пілотний проект. І такий підрозділ було створено у межах одного із Київських ДФТГ на основі нашої ініціативної волонтерської групи.

З березня 2022 у нас багато було експедицій на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, Донеччині, Миколаївщині, Херсонщині. За сприянням військових документували пошкоджені об'єкти культури, рятували артефакти, долучалися до стабілізаційних робіт. Вперше були там, де території й об’єкти ще були заміновані. Тож співпраця з військовими була визначальною. Важливо, що наприкінці 2014 року у Збройних силах України було створено підрозділ із збереження культурної спадщини. Там кілька військовослужбовців, і ми з ними тісно співпрацюємо, допомагаємо, закуповуємо їм необхідне обладнання, проводимо тренінги для них, зв'язуємо їх з міжнародними партнерами.

До речі маємо тісну співпрацю з військовими і у площині культурно-освітньої роботи, нещодавно, наприклад, були партнером виставкового проекту ГУР.

- Ви оцифровуєте матеріали. Ви самі це робите, чи хтось допомагає?

- У нас є мобільна цифрова лабораторія за підтримки міжнародних партнерів – фонду АЛІФ і CER (Cultural Emergency Response). У нас було багато запитів від наших колег з прифронтових територій, загрожуваних міст та містечок щодо. Просили сканери, фотокамери, бо їм треба було оцифрувати документацію, найцінніші експонати, бо вивезти все було складно. Апаратура ця досить дорога і нею треба вміти користуватися. Тож донори говорять: «Ми не можемо кожному музею, бібліотеці, архіву передати таке обладнання». І ми запропонували ідею мобільної цифрової лабораторії, якою б могли користуватися всі по черзі.

Нідерландська королівська бібліотека та архів передала нам мобільне обладнання для оцифрування видань. Пізніше ми створили власні конструкції з камерами для оцифрування. Закупили великі професійні й ефективні сканери. Тож зараз ця лабораторія мандрує Україною. Переважно надаємо пріоритет загрожуваним регіонам.

- Ідея створення музею Майдану – це була громадська ініціатива. З якими ГО ви співпрацюєте?

- Їх дуже багато. Передусім, співпрацюємо з громадськими організаціями, пов'язаними з подіями на Майдані – це родини Героїв Небесної Сотні, Ініціатива поранених/постраждалих на Майдані, сотнями Самооборони Майдану, майданівськими ініціативами, музеями, університетами, школами, військовими. Також це родини загиблих воїнів, полонених і зниклих без вісті. Робимо спільні освітні, виставкові та комеморативні проекти з десятками організацій, зокрема з Amnesty International, Євромайдан-SOS, Центр громадянських свобод, Самооборона Майдану, Громадським сектором Євромайдану, Асоціацією медиків Революції Гідності, Центр досліджень визвольного руху, Студентське братство Львівської політехніки, Жіночий ветеранський рух, Об'єднання кінематографістів «Вавилон'13». З 2022 року особливими нашими партнерами стали зокрема БФ «Коло», Незламні матері України, Сармат, Серце назовні, Славетні епохи України, Вояцький визвіл, Асоціація родин захисників «Азовсталі», Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу, Історична платформа, Премія імені Георгія Гонгадзе. З початком повномасштабного вторгнення розширилося коло партнерства і з такими нерядовими організаціями, що зберігають спадщину і документують війну, як ГО «Тустань», Museum for Change, Архів війни, Truth Hounds та іншими. 

Фото: Музей Майдану