Що ви робили до 1917 року?

Воєнне протистояння з РФ – не перешкода для запеклої внутрішньополітичної боротьби.

Цієї осені вона розгорілася в Україні з особливою силою.

Гучні викриття.

Резонансні відставки.

Взаємні звинувачення.

І, звісно, гори компромату – причому цей компромат не завжди був таким самим свіжим, як "плівки Міндіча".

Наприклад, місяць тому агентство УНІАН потішило читачів сенсаційною новиною: "У Порошенка глузували із тризуба та воїнів УПА.

Експерт показав старі інтерв'ю Юрія Луценка".

В межах кампанії проти опозиції було опубліковано добірку висловлювань молодого Юрія Віталійовича.

Висловлювань, які в 2025 році справді не прикрашають українського політика.

Для країни, яка відзначила дванадцяту річницю Революції гідності, це непоганий привід задуматися про дореволюційне та довоєнне минуле.

І про ту роль, яку воно відіграє в нашому сьогоднішньому житті.

Сто років тому в СРСР популярним було запитання "Що ви робили до 1917 року?", яке фігурувало в анкетах у тій чи іншій формі.

Для мільйонів тодішніх радянських громадян воно було вельми незручним: через різкий контраст між минулим і сьогоденням.

Більшовицька партія, яка диктувала правила гри в 1920-х, аж до 1917 року залишалася нечисленною та маловпливовою.

Лише завдяки масштабним воєнно-революційним потрясінням більшовики з їхньою радикальною програмою змогли вийти з маргінесу та перемогти.

Таким чином, розрив між старою та новою нормою виявився надто разючим.

Звичайні та звичні слова та дії, широко поширені до 1917-го, в 20-ті роки стали компроматом.

По можливості їх намагалися забути та приховати.

А якщо це було неможливо, доводилося принижено виправдовуватися.

Звісно, ​​в Радянського Союзу 1920-х мало спільного з Україною 2020-х.

І все ж деяка подібність є.

Наше уявлення про норму теж значно змінилося під час масштабних історичних потрясінь, у ході революції та війни.

Ідеологічний порядок денний, який утвердився в Україні завдяки російській агресії, до 2014 року фактично вважався маргінальним.

І навіть пізніше, аж до 2022 року, цей порядок денний здавався надто радикальним і не домінував у нашому суспільстві.

Відповідно, слова та дії, які в минулому не виходили за межі норми, сьогодні сприймаються зовсім інакше.

Образно висловлюючись, у нас мало "справжніх більшовиків" – людей, котрі в дореволюційні та довоєнні часи дотримувалися поглядів, актуальних зараз.

Людей, які і десять, і двадцять, і тридцять років тому просували нинішній ідеологічний порядок денний.

Людей, чиє минуле виглядає бездоганно з сьогоднішнього погляду.

А для всіх інших – зокрема й для більшості публічних українців – минуле перетворюється на невичерпне джерело компромату.

Причому, на відміну від 1920-х, цей компромат не потрібно скрупульозно вишукувати в архівах і підшивках старих газет: він легко гуглиться в мережі.

Зручною мішенню може стати практично кожен.

Чинний президент Володимир Зеленський?.

Протягом багатьох років був тісно пов'язаний із російським шоубізнесом.

Очолюючи "Квартал 95", схвалював жарти про "сеньйора Голодомора" та "ебонітові палички".

2016 року в Юрмалі порівнював Україну з порноактрисою.

Вже як глава держави озвучив у своєму новорічному зверненні пам'ятні меседжі: "неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована" та "немає різниці, біля якого пам'ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий".

Експрезидент та лідер української опозиції Петро Порошенко?.

Після Помаранчевої революції публічно заявляв: "Глибоко переконаний, що Україна та Росія є стратегічними партнерами та приречені дружити.

Не просто співпрацювати, а дружити".

За Януковича хвалив сумнозвісні Харківські угоди і називав їх взаємовигідними.

Багато років залишався активним парафіянином Московського патріархату.

Вже ставши президентом, схвально висловлювався про російську мову в Україні.

Гуру патріотичної журналістики Віталій Портніков?.

Під час російського вторгнення до Грузії виступав проти публічної підтримки Сакартвело.

Стверджував, що "ми можемо скільки завгодно довго тішити себе гаслами, а тільки ніколи не воюватимемо з Росією" і закликав "будувати мирну Україну, яка вміє жити у взаєморозумінні з сусідами".

А 2014 року, вже після анексії Криму та початку гібридної війни на Донбасі, пропонував Україні стати "справжнім "русским миром" без Путіна та Кремля" та полемізував із прихильниками "етнічного націоналізму та монокультурності".

У наших умовах минуле стає справді універсальним інструментом внутрішньої боротьби.

Інструментом на всі випадки життя.

Вам не подобається депутат від "Євросолідарності" Олексій Гончаренко, який заробляє політичний капітал на критиці ТЦК? До ваших послуг – старе інтерв'ю молодого регіонала Гончаренка, де він передрікав російській мові в Україні статус другої державної.

Вас дратують тексти військовослужбовця Павла Казаріна про "партію ухилянтів" та необхідність посилення мобілізації? Ви, напевно, пригадаєте Павлу роботу в Москві в 2012–2014 роках та отримання російського громадянства після анексії Криму.

Вам чимось не догодив президентський спічрайтер і радник з комунікацій Дмитро Литвин? На опозиційному сайті "Цензор.

нет" для вас вже підготовлені цитати Дмитра семирічної та чотирнадцятирічної давнини.

Але якщо вам заважає сам сайт "Цензор.

нет", ви легко знайдете інтерв'ю з головним редактором Юрієм Бутусовим за 2013 рік.

З'ясується, що на той момент популярний ресурс взагалі не мав української версії, і Юрій не бачив у ній гострої необхідності: "Наші читачі російськомовні, більшість блогерів, дописувачів у Facebook і на форумах – російськомовні".

За сьогоднішніми мірками це теж безперечна крамола….

Перед нами гра, в яку можна грати удвох, утрьох, вчотирьох чи вп'ятьох: люди з дореволюційними та довоєнними скелетами в шафах знайдуться в будь-якому політичному таборі.

Але ця гра ніколи не мала єдиних для всіх правил.

Сприйняття компромату, знайденого в минулому, залежить від того, до якої конкуруючої групи фігурант примикає зараз.

Одні стандарти – для "своїх", зовсім інші – для "чужих".

Компромат на "своїх" не вважається справжнім компроматом.

У минулому "свій" міг робити будь-що: складати "темники" для Медведчука, співпрацювати з Партією регіонів, бути довіреною особою Януковича на президентських виборах, багато років працювати в РФ або писати гостросюжетні романи для російського ринку.

Нинішні соратники та шанувальники пробачать йому абсолютно все – і можуть навіть похвалити за ідейну еволюцію та переосмислення колишніх помилок.

Але компромат на когось із "чужих" – це незмивне ганебне тавро.

Навіть якщо "чужий" жодного разу в житті не бував у Москві, кількох фраз, сказаних 15–20 років тому, буде достатньо, щоб оголосити його давнім пособником ворога.

Довести, що саме він свідомо чи мимоволі підігравав Кремлю, поширював імперські наративи й тим самим удобрював ґрунт для майбутнього російського вторгнення.

А отже, саме він відповідає за бомби, ракети та шахеди, які падають на Україну сьогодні.

На тлі жорстокої війни та політичної кризи українці навряд чи відмовляться від подвійних стандартів, оцінюючи власне та чуже минуле.

Радше навпаки.

Приєднатися до людей, які будуть поблажливими до вашого минулого.

І не згадуватимуть, що ви робили до 2014 чи до 2022 року.

Михайло Дубинянський, УП.