Вибір Зеленського: ні миру з Росією, ні війни з корупцією

Перед вечірньою зустріччю президента Володимира Зеленського з фракцією в четвер було ще незрозуміло, який із трьох наявних сценаріїв він обере. Розвилка на тлі ганебного корупційного скандалу й тиску Трампа, який накидає нам свій «мир», була очевидною. Зовнішній сигнал — відмова від підписання несправедливого договору: «Я — гарант гідності та справедливості». А от усередині — не факт.

Плекаючи непевні надії на те, що депутати не побояться нагадати президенту про його прямі обов’язки, ми розглядали три варіанти, між якими міг обирати Зеленський:

1. Переформатування влади та створення коаліції, формування нового технократичного уряду.

(Шанс зміцнити державу й виграти час)

2. Збереження корупційного оточення, «монобільшості» та ручного Кабміну Свириденко.

(Маніпуляція заради продовження власної влади, авторитарне звуження системи, шлях до ще важчого фіналу війни)

3. Тимчасове зависання — надія, що все «якось само собою розсмокчеться».

(Завуальований порятунок своїх, подальше падіння інституцій і втрата керованості)

Це була точка біфуркації — момент, коли Україна стояла на роздоріжжі трьох шляхів і кожен із них міг змінити наш курс.

Як і очікувалося, результати засідання дали пряму відповідь, куди нас поведуть президент і його фракція. «Слуги народу» надали перевагу тому, хто годує їх з руки в парламенті (виплати в конвертах після тривалої перерви відновлено: бек-офіс, через який ішли «депутатські», далеко не один), а не народ, який вони мають представляти. Несуб’єктні люди не здатні перетворити парламент на суб’єктний.

У момент вибору — коли треба не просто написати пост у Facebook, а подивитися президентові в очі й сказати правду, — давно зігнуті спини залишилися зігнутими.

Зрештою Зеленський залишив Єрмака і своїх при собі. Прикрившись 28 пунктами несправедливого миру, який нам нав’язують. За іронією долі й американці, й росіяни йому допомогли: мирний план Трампа налякав Україну, її союзників і навіть американський істеблішмент, але несподівано зіграв на руку Зеленському. Фокус уваги всередині країни зміщено, а антикорупційне напруження стерто. Ми стали свідками ефекту «Овального кабінету», коли президент, який почав втрачати популярність, миттєво отримує зростання довіри й рейтингу, бо «наших б’ють».

І ось уже майже лузер — глава офісу президента Андрій Єрмак, якого ще вчора всі дружно хотіли зняти, — згрібає фішки зі столу. А глашатаї стрімів і круп’є голосів на чолі з керівником президентської фракції викривально засвітилися перед «першим» і втерлися.

А чи вирішувало взагалі щось звільнення Єрмака? Чому Арахамія промовчав на фракції? Як так вийшло, що мирний план з’явився синхронно з Міндічгейтом? Як Зеленському й Україні витримати зовнішній тиск Путіна й Трампа? Чи розуміє президент, що всередині система, яку він відмовився очищати від корупції, вже запустила тихий саботаж: «Акела промахнувся»?

Внутрішня корозія влади Зеленського

Чому Давид Арахамія та депутати промовчали на фракції? Мар’яну Безуглу, яка наважилася вголос вимовити прізвище «Міндіч» у присутності Зеленського і давно не є членом фракції, до уваги не беремо. Кажуть, що депутати в деякі моменти діалогу були наполегливими й навіть намагалися виглядати суб’єктними. На свій лад. Наприклад, коли порушували питання, далекі від негласного порядку денного: «Переконати президента звільнити Єрмака». Останнього, до речі, не мало бути на засіданні фракції — його поява лише підтвердила версію, яка раніше циркулювала в медіа: президент уже все вирішив — Єрмак залишається. І залишився. Бо «американці дуже тиснуть… бо нам слід зібратися й рухатися разом... і не забувайте, хто вас привів до парламенту». Присутні визнають: Володимир Зеленський не втратив — він відточив свої акторські якості. Йому вдалося викликати емоцію у депутатів. А це вже перемога. Щоправда, на той момент тільки в межах засідання фракції.

«Ефект «Овального кабінету» не може повторюватися нескінченно, — ділиться висновками один із депутатів. — Тихий саботаж усієї системи влади — те, що очікує нас найближчим часом. Включно з парламентом, силовиками, Кабміном. У парламенті буде бурхливо: є опозиція, яка в нашому випадку допомагатиме слугам «динамити» законопроєкти. Силовики? Це вже не буде, як улітку. У системи увімкнувся таймер».

Свідки подій у парламенті стверджують, що дуже багато людей із влади були готові врятувати Зеленського від його другої половини — Єрмака. За їхніми словами, найактивнішу роль у процесі можливого увімкнення суб’єктності фракції, парламенту й уряду відігравали голова фракції Давид Арахамія, перший віцепрем’єр Михайло Федоров, очільник ГУР Кирило Буданов і міністр оборони Денис Шмигаль.

«У депутатів було неформальне розуміння, що основний удар на фракцію мусить узяти на себе Давид, — продовжує інший депутат. — Однак він не пішов на відкритий конфлікт із президентом і не озвучив переліку питань. Чому? Можливо, не захотів спричинити невдоволення американців, із якими Зеленський вестиме переговори. Ніде правди діти, ми нерозривно пов’язані з президентом, а він — із нами. Тільки він у цій ситуації є голосом країни». За нашою інформацією, була ще одна причина мовчання голови фракції: Давид Арахамія рішуче заходив до президента перед засіданням. І нерішуче вийшов. Володимир Зеленський уміє зробити страшно.

Але в темі перманентної «фронди Арахамії» важливо розуміти головне: Давид — не про зміни, він — про банальну зміну бек-офісу. Усунення його та Гетманцева від податкових потоків на користь групи «Монако» позбавило голову фракції оборотних коштів. І для нього прибрати Єрмака — це не про очищення влади.

Так, він може ще зіграти свою об’єднавчу роль (як і роз’єднавчу — за потреби пригальмувати голосування), але це точно не та роль, що у Федорова, Буданова чи Шмигаля. Їм треба показувати результат, маючи прямий контакт із президентом, а не з підніжками Єрмака. Тоді як Арахамії треба просто повернутися в живильне середовище.

Чому Єрмак не є принциповим для зміни системи? Єрмак — стара, заїжджена ціль, яку всім обов’язково потрібно «зняти». Але Єрмак — баласт, який давно вже нічого не важить. Тому що важить Зеленський. Саме Зеленський підбирав собі Єрмака, Міндіча і Ко, наділяючи їх необмеженими повноваженнями, остаточно порушивши конституційний баланс влади під час війни. І всі ці люди, які по суті приватизували державу, влаштовували його всі сім (!) років каденції.

Звільнення Єрмака, звісно, когось ощасливило б. Тому що Єрмак не вміє заводити друзів — він уміє тільки плодити ворогів. Але для країни це не означає геть нічого. Систему давно отруєно. Тож варто визнати, що всі розмови про коаліцію, «уряд порятунку» і технократів — це були наші фантазії про те, що Зеленському взагалі не властиво. Він ніколи не віддасть того, що вважає своїм. Навіть якщо перед цим забрав силою. І зараз, у такій екстремальній для країни ситуації, він зацементував свою хватку остаточно: «Ми виграли вибори, вони — не виграли. Навіщо віддавати те, що ми виграли?»

Водночас Зеленський виявився надзвичайно вразливим. Єрмак — його ахіллесова п’ята, яка оголилася перед усією країною. Прибрати Єрмака — означає вивести Зеленського не із зони комфорту (президент давно живе в шаленому стресі), а із психологічної рівноваги, зі звичної конструкції, в якій він тримає владу. Єрмак — це породження Зеленського, а не Зеленський — породження Єрмака.

І якщо це прийняти, стає очевидним: Єрмак не є принциповим.

Міндіч і «плюшки» для народу

Як ми вже писали, незважаючи на публічні заяви Володимира Зеленського про те, що він від моменту початку розслідування не спілкувався з Міндічем (щоправда, глава держави не уточнив, від якого моменту відраховує), за нашою інформацією, з червня, коли Міндіча відправили повернути Чернишова, вони тричі телефонували один одному. І президент просив друга не повертатися до України. Все, що сталося потім, стало для Зеленського радше особистим жалем, що така прикрість сталася з Міндічем, аніж ударом, що таке сталося з державою.

Тому бутафорські санкції на ізраїльський паспорт. Тому на три роки. Тому анулювання українського паспорта, а не позбавлення громадянства. (Його, до речі, можна замінити в будь-якому ЦНАПі). Все, що президент міг зробити для «своїх» у цій ситуації, він, мабуть, зробив. Тому що своїх він не кидає.

Із міністерськими та іншими «фунтами» Зеленський обійшовся значно жорсткіше.

«Пішли під ніж» міністр юстиції Герман Галущенко (фігурант розслідування НАБУ) та його протеже — міністр енергетики Світлана Гринчук. Розпущено наглядову раду «Енергоатома», розпочато аудити держкомпаній, оновлюються звіти фінансових органів, здійснюється переформатування управління ДП...

За нашою інформацією, жертв буде ще більше. У списку — голова Держфінмоніторингу Філіп Пронін, який не тільки блокує розслідування НАБУ, не відповідаючи на запити, а й дозволив фірмам-одноденкам «викуповувати» за чорні гроші фігурантів з-під варти. Постать настільки «креативна» й плодовита, що президент дуже задоволений. Нюанс лише в тому, що нині саботаж Проніна під медійним прожектором уже занадто ріже очі антикорупціонерам. Коли токсичність переважить корисність — із Проніним розпрощаються. Як, утім, і з незмінним куратором правоохоронних органів Олегом Татаровим. Президент уже поставив під сумнів його ефективність.

Піти може й віцепрем’єр Олексій Кулеба — наприклад, під час голосування бюджету. Його відставка в обмін на голоси — цілком реальний сценарій. Кулеба, який привів до влади нинішнього главу КМВА Тимура Ткаченка — свояка директора НАБУ Семена Кривоноса — зі своїми завданнями не впорався. Не нейтралізував, не вберіг президента...

І окрема важлива частина — нові кадрові призначення. На місце тепер уже ексміністра юстиції Германа Галущенка, який вибув на допити в НАБУ, президент запропонував Дениса Маслова — чинного голову комітету ВР з питань правової політики. Вас теж уже нічого не бентежить? Мене — ні. Тим паче після заяви президента, що прем’єр-міністр Свириденко «лише радиться» з ним під час підбору людей до Кабміну. Чиста правда, якщо уточнити, що підбирає із затвердженого Банковою списку.

Зовнішній виклик і роль Зеленського

Як ми вже сказали на самому початку, росіяни й американці — свідомо чи несвідомо — підіграли Зеленському, давши йому змогу змістити фокус зі скомпрометованого масштабною корупцією президента на непохитного Верховного головнокомандувача, який кидає виклик несправедливому світу. Клятва своєму народу захищати українські інтереси до кінця, яку Зеленський дав учора в публічному зверненні, спрацювала. І вже не тільки в межах фракції.

Парадокс полягає в тому, що роль не тільки відіграється блискуче, — Зеленський справді та людина й та інституція, яка представляє й представлятиме Україну під час складного переговорного процесу. Але водночас він же — та людина й та інституція, яка відмовилася вичищати корупційне оточення, критично послаблюючи систему управління держави,

що воює. І його медійні канали й далі вкладають у вуха тому ж народу, який стоїть за його спиною, наратив: «НАБУ використали американці та росіяни, щоб нав’язати нам несправедливий мир. Операція «Мідас» і план Віткоффа—Дмитрієва збіглися в часі невипадково». Непідготовлений слухач або читач може на це повестися. Підготовлений — знає, що якщо хтось і впливав на НАБУ, змушуючи поспішати з оприлюдненням «плівок Міндіча», то це сам президент, який руками спецслужб тиснув на антикорупційні органи та детективів.

Головна проблема Зеленського — в тому, що сепарація у свідомості й політичного класу, й суспільства двох його протилежних іпостасей уже почалася. З одного боку — вимушений захисник українських інтересів. З іншого — корумпований авторитарний лідер, який у критичний момент відмовився чистити систему. І це роздвоєння не зможе приховати його спічрайтер Дмитро Литвин жодним, навіть найблискучішим текстом. Тим паче що владу, яку централізував Зеленський (порушивши Конституцію), не було делеговано компетентним виконавцям, здатним налаштувати державну машину на опір агресору. Вона стала надбанням банальних злодіїв.

Геть не дивно, що нашу внутрішню кризу й далі використовують росіяни. Войовничий Путін, одягнений у форму, вже встиг вийти в ефір із викриттям суті влади Зеленського. Прицільного удару завдано не стільки по Зеленському, скільки по репутації України на міжнародній арені. Але відповідальність за це несе особисто Зеленський. Гідність не зчитується з екрану суфлера — вона йде зсередини. Або не йде.

Щодо мирного плану й часу його появи. Глибокий аналіз — не тема цього матеріалу, однак те, що він з’явився в розпал політичної кризи, — привід зробити кілька ремарок.

По-перше, на умовний переговорний стіл уперше з моменту миротворчої місії Трампа покладено реальний документ, існування якого підтвердили всі сторони: Америка, Росія, Україна, Європа. Але проблема навіть не в тому, що він написаний як понятійка молодих рекетирів і там немає дипломатичного пера, а в тому, що Україні доведеться саме з цього нечистого аркуша входити в переговорний процес. А те, що ми туди входимо, Зеленський публічно підтвердив.

Із цього самого місця починається найболючіше й найскладніше, те, що виштовхує на поверхню всі суспільні, політичні та людські травми українців. Жертва справедливо очікує покарання агресора (дванадцятий рік воює за це, прикриваючи Європу), але натомість бачить 28 пунктів, де покарання не передбачено. Ба більше — фіксуються завоювання агресора, які нам пропонують прийняти. По суті — капітулювати.

І отут клятва президента Зеленського «не здати Україну й до кінця боротися за державний інтерес» — працює. І отут ми маємо його підтримати, об’єднавшись. Під шаленим тиском «непоганої дати — Дня подяки», коли було б «добре підписати угоду».

Треба зазначити, що американський президент працює не менш технологічно, ніж Зеленський і Путін (відводить американські санкції): перемикаючи увагу на Україну, Трамп водночас відволікає увагу від скандалу, пов’язаного зі справою Епштейна й падінням рейтингу.

По-друге, очевидно, що й Україна, й Росія (попри наративи про «економіку, що посилюється» та «необмежені людські ресурси») наближаються до точки, коли вести війну такими темпами просто не зможуть.

Росія запланувала в бюджеті-2025 збільшення податкових зборів на 18%, але фактично отримує мінус 4% до минулого року. У бюджеті закладено нафту по 59 доларів, торгують її по 36–39. У Путіна два військові бюджети: офіційний і прихований, розтягнений по закредитованих підприємствах. І навіть із сильнішою державністю, управлінням і ресурсами Росія просідає. Зокрема й людьми.

Україна. Зима, постійні обстріли, відсутність світла, тепла й води. Невдачі на фронті, слабке управління (зокрема армією), сотні тисяч самовільно покинули частини. Проблеми з мобілізацією, за які ніхто так і не взяв відповідальності, як і за мобілізаційну стратегію загалом, що спровокувало відтік молоді. Втома, апатія, розчарування...

І водночас — глибоке розуміння, що ніхто, крім нас. Що стоїмо й стоятимемо. Рівна спина, попри слабкість у ногах. Край рано чи пізно настане.

По-третє, Трамп і Путін тиснутимуть. Уже тиснуть. Припинення постачань озброєння (насамперед ППО), і що ще важливіше — розвідданих, буде використано як прямий шантаж із боку американців. І очевидно, що тактика президента змінилася: ми не відмовляємося від переговорів — ми готові до них. І зараз найголовніше — не підписувати тих кабальних умов, які нам нав’язують. Ми повинні максимально відстояти свої позиції, зважаючи не тільки на те, що в нас блекаути й важко на фронті, а й на те, що важко й Росії. І що Європа, як і раніше, з нами — попри цей огидний корупційний скандал. Якщо Зеленський не зміг / не захотів забезпечити якість і ефективність управління всередині країни, то він просто зобов’язаний вигризти український інтерес на зовнішньому фронті.

… Водночас, підтримуючи президента на зовнішньому рівні, ми маємо пам’ятати: Зеленський у будь-який момент може спробувати перевести сценарій внутрішньополітичного зависання в жорстке закручування гайок і полювання на відьом. На тих, хто насмілився сказати. І на своїх (прізвища організаторів фронди названо). І на чужих. Переговори можуть стати для нього імунітетом, що виправдовує будь-які дії.

Однак іронія історичного моменту в тому, що хоч як Зеленський посилюватиме хватку — його сили майже вичерпано (система саботуватиме, а антикор чинитиме опір). І час — теж. Після того як якийсь документ буде підписано, за 100 днів — вибори. І цього пункту ніхто з переговорного списку не викреслить. А потім Зеленський піде. А ми — й Україна — залишимося.