БЗВП: чому треба завершувати війну?

Чим раніше ми подивимось правді в очі, тим більше шансів, що Україна вистоїть і отримає шанс на капітальну реконструкцію, але вже за нової влади.

Пʼять тижнів базової загальної військової підготовки позаду. Тепер я не просто рядовий, а сертифікований стрілець. Людина, яку підготували воювати минулу війну, яка назавжди залишилась в підручниках історії...

Тепер я знаю довжину та вагу багнет-ножа, довжину та вагу АКМ з багнетом та без, зі складеним і розкладеним прикладом, згадав, як розбирають та збирають Калаш. Але як говорить мій бойовий побратим, "якщо тобі зараз на війні знадобився Калаш, то твої шанси на виживання мінімальні"...

Результати пʼяти тижнів в полях, якщо коротко та без емоцій, такі:

– здоровʼя – значно погіршилось;

– фізпідготовка – незначно погіршилась;

– розуміння сучасної війни – ніяк не змінилось;

– знайомство та занурення у "глибинний український народ", з яким ані я, ані мої друзі з середнього та вище класу фактично не перетинаються у звичному житті, – 100% успіх;

– вивчення життя немедійного підрозділу (яких більшість в силах оборони), у якого немає своєї сторінки в ФБ, Інстаграмі чи Тік-Току – 100% успіх;

– офіційна подяка від командування навчального центру – отримано.

Загальний висновок: більшість людей навколо були адекватними, частина – світлими, живими та розумними. Частина – з реальним фронтовим досвідом. Всі – заручники абсолютно дебільної системи, яка до болю нагадує радянську армію пізнього совка. Якщо б "абсурдність правил та статутів не компесувалась необовʼязковістю їх дотримання", учебка була б нестерпно схожа на зону.

Але якщо ви запитаєте мене, чи не жалію я про отриманий досвід, відповім абсолютно щиро: ні. Аби мати право про щось компетентно судити, потрібно про це не прочитати, а пережити. Я – пережив. Спав у армійському наметі на кілька десятків осіб, який ми щоночі залишали з початком повітряної тривоги. Щодня місив болото. Годинами записував просто неба у холодному лісі ідіотські "диктанти", які мають нульову користь у реальній війні. Їв армійську їжу, приготогвану на польовій кухні. Таскав бутильовану воду на гору до намету, оскільки іншої води в нас в принципі не було. Ходив в клозет (C), який ніколи не знав слово "water"(W). Топив за розкладом "буржуйку". Розбирав і збирав АКМ. Шикувався з десяток разів на день. Щовечора разом з побратимами кричав, що "я зброя перемоги" і "надія нації", а також що "я ніколи не зраджу українській державі" (хоча присягу приносив на вірність українському народові). Мерз. Не раз ледве стримувався, аби не вибухнути, бо розумів, що сержанти – такі ж заручники порочної системи, як і ми. Раз, коли сержант назвав нас скотами, не стримався – і тоді командир вмикнув задню...

Місяць в полях остаточно переконав мене, що чим швидше ми підемо на важкі компроміси, аби завершити (чи бодай поставити на паузу) цю війну, тим краще для України. Бо маленька (пост)радянська армія під жовто-блакитними прапорами не має шансів виграти у більшої (пост)радянської армії під російським триколором.

Якщо ми не хочемо наступного року воювати за Запоріжжя і Дніпро, треба подивитись сумній правді в очі. Ми справді різні народи. Але державний устрій в нас до болю схожий з нашим ворогом. І це нищить наш шанс на перемогу.

Джерело