Як «Українське радіо» висвітлювало та підтримувало спротив у часи революцій

21 листопада, у День гідності та свободи, у книгарні «Сенс» відбулася дискусія про роль медіа під час українських революцій і презентація другого — доповненого і розширеного — видання книжки «Українське радіо. Історія буремного століття», що вийшла за підтримки ГО «Детектор медіа» у видавництві «Лабораторія».

Під час заходу учасники говорили про те, як медіа впливають на суспільство у моменти історичних зламів і як «Українське радіо» інформувало слухачів під час революцій у новітній історії.

Учасниками дискусії були: історик, голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров; співавторка книжки, медійниця, комунікаційниця Тамара Гусейнова; співавтор книжки, програмний директор ГО «Детектор медіа», член наглядової ради Суспільного мовлення Вадим Міський; ідейний натхненник видання, диктор, член правління Суспільного мовлення Дмитро Хоркін. Персональними ефірними й позаефірними історіями часів революційних подій ділилися радійники Вячеслав Козак, Оксана Маловічко та Юрій Табаченко. Модерувала розмову журналістка Наталя Соколенко.

Учасники дискусії: Наталка Соколенко, Вадим Міський, Тамара Гусейнова, Дмитро Хоркін, Олександр Алфьоров

Книжку «Українське радіо. Історія буремного століття» створили Вадим Міський і Тамара Гусейнова, ідейним натхненником видання став Дмитро Хоркін. Вона висвітлює історії спротиву та боротьби за ідентичність в ефірі першого українського мовника від 1924 року до сьогодення. Видання охоплює драматичні періоди репресій і цензури радянських часів, боротьбу за незалежність, роботу радійників під час воєн і відновлення мовлення в деокупованих містах, а також роль «Українського радіо» як голосу підтримки в найтемніші миті сучасної історії.

У центрі розповіді — люди, які творили історію Українського радіо: журналісти, диктори, інженери, митці та слухачі. Через їхні долі автори показують, як упродовж ста років радіо ставало простором українського духу — від перших ефірів 1924-го до трансляцій із бомбосховищ під час повномасштабної російсько-української війни.

Наталка Соколенко

«Це чудове видання з кількох причин. По-перше, вже на “Книжковому Арсеналі — 2025”, де відбулася перша публічна презентація, книжка стала дуже популярною серед читачів — бестселером видавництва “Лабораторія” на фестивалі. По-друге, вийшло вже друге видання з доповненнями. З’являються нові й нові історії, заявляють про себе свідки історичних подій і буквально вимагають від авторів доопрацьовувати, доповнювати нашу історію. Ми зараз у такому цікавому періоді — як народ, нація відкриваємо свою історію і створюємо свій новий гранд-наратив. І це дуже круто, що саме “Українське радіо” бере в цьому безпосередню участь», — сказала на початку заходу Наталка Соколенко.

Тож подальша розмова була побудована навколо ролі «Українського радіо» в історії країни, а більш широко — про роль медіа під час переломних моментів нашої історії, таких як Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності, війна.

Оскільки всі учасники дискусії працювали чи продовжують працювати на радіо, то й розмова почалася зі спогадів, хто та як уперше потрапив на роботу на радіостанцію.

Олександр Алфьоров

«Дощ, Майдан Незалежності, мав передати документи своїй подрузі, яка їхала за кордон. Дзвонить мені Тіна Пересунько і каже: “Слухай, у нас звільнилися Дмитро Хоркін і Андрій Дрофа. Немає чоловічих голосів на радіо. А ти хочеш працювати на радіо?№. Я подумав: “Супер!”. І з Майдану під дощем пішов на радіо на співбесіду. Ще думав: “Це ж потрібно вміти говорити. Добре, потім якось навчусь”. І я пам’ятаю, що промовчав на всій співбесіді, тільки кивав головою. Я прийшов туди десь 27 чи 28 квітня, 29-го був пробний ефір, а потім кажуть: “З 1 по 5 травня у всіх вихідні, а ти будеш вести вечірні ефіри”», — пригадав Олександр Алфьоров.

• Читайте також: «Зранку гучно вмикався гімн — і разом із гімном прокидався дім». Історія становлення та боротьби «Українського радіо»

Дмитро Хоркін розповів, що радіо його приваблювало з 12 років, а у 18 він уже вів на ньому ефіри.

«Мені здається, що радіо само якось обрало. Я запам’ятовував усі голоси дикторів, повторював за ними, навіть оголошував Кучму. Трансляція йде — і я теж перед котами вдома оголошую: “Слово має Президент України Леонід Кучма. Говорить Київ”. Це з 12 років. І у 18-річному віці прийшов на радіо. Одразу було прослуховування в живому ефірі, дали читати прогноз погоди. Мені було нудно в університеті, а в мене був довідник “Жовті сторінки”. Я подивився там контакти Національної радіокомпанії України та зателефонував у приймальню віцепрезидента: “Чи не потрібні вам хороші чоловічі голоси?”. А він мені: “Одна нога там, інша тут, приїжджай!”. Я прийшов, мене зустріла Неля Іванівна Даниленко. І так я потрапив спочатку в ефір, а через три дні вже почав працювати», — розповів він.

Дмитро Хоркін

Для Тамари Гусейнової шлях на радіо розпочався з навчання в Інституті журналістики КНУ, директор якого Володимир Різун вів програму на Українському радіо. До цієї програми він залучав і студентів, які отримували можливість практичного досвіду.

«Якось на другому курсі до нас прийшов Володимир Різун і сказав, що в нього якраз випустилися магістри, які вели програму, тому він запрошує охочих спробувати свої сили. І ми з трьома дівчатами підняли руки, прийшли. Забирали одразу три години вечірнього мовлення. Це був “Вечірній променад”. Ми креативні були, придумали собі формат: їдемо в поїзді з гостем і спілкуємося про головні теми. І одного разу це з нами зіграло поганий жарт. Якось гостею стала Ганна Герман. Їдемо в потязі “Київ — Львів”. У нас політична програма, приймаємо дзвінки в студію. Люди починають дзвонити й кажуть, що вже тут гуртуються у Львові, обурені, зараз будемо їй кульчики виривати! І вона вилітає з цієї студії, каже, що це все підлаштували, що вона нам влаштує. Ось так усе весело почалося», — пригадала Тамара Гусейнова.

Тамара Гусейнова

Вадим Міський розповів, що з дитинства радіоточка висіла в нього над ліжком. І хоча дротового мовлення в його рідному домі в Чернівцях уже немає, він попросив залишити цю радіорозетку, коли робили ремонт у квартирі, як спогад про ті часи. Згодом, після Революції гідності він був серед тих, хто просував ухвалення закону «Про Суспільне мовлення», брав участь в реформі.

А от його голос на радіо зазвучав під час повномасштабного вторгнення. «Буквально в перші дні війни ми з Дмитром поговорили, що наша громадська організація “Детектор медіа” готує щоденні огляди про російську дезінформацію. Я й кажу: “На радіо зараз — основна відповідальність, усі люди слухають. Є гарна аналітика, можливо, стане в пригоді для підготовки відповідної передачі”. І Дмитро каже: “У нас усі в дорозі, перевозимо мовлення з Києва до Львова. Зараз просто нікому сісти й це робити. Ви можете дати нам готовий файл, який можна пустити в ефір?”. Чесно кажучи, у нас у “ДМ” тоді теж люди по всіх усюдах були розкидані, та й досвіду такого не мали, — нікому було за це взятися. Пішов я тоді у найближчий магазин побутової техніки, купив недорогий мікрофон, узяв трохи поролону для звукоізоляції, освоїв монтаж. Пам’ятаю, як Олена Браїлова, яка складає сітку мовлення на Першому каналі радіо, мені на сотий день повномасштабної війни говорить: “Слухай, а ти не хочеш у вихідні не виходити, відпочивати?”. А я так здивувався, хіба так можна?. Я як розпочав з суботи ефіри — так і виходив без вихідних», — розповів Вадим Міський.

Наталія Соколенко та Вадим Міський

Від спогадів про шлях на радіо учасники перейшли до обговорення книжки «Українське радіо. Історія буремного століття». Говорили зокрема про те, що надихнуло на її створення, як виникла ідея та як її писали.

Тамара Гусейнова сказала, що взятися за створення цієї книжки усіх надихнув Дмитро Хоркін. Якось вони обговорювали, що немає нічого монументального про радіо.

«Постійно щось про телебачення розказують, а про радіо — нічого. Добре було б, щоб було якесь велике видання, де було б усе зібрано. І Дмитро каже, що вже мав бесіду з Вадимом і є така ідея: зробити щось подібне до сторіччя радіо. І зробили. Там дуже багато цікавого, і насправді розумієш, що треба ще і ще. Кожна людина на своєму місці — і ведучий, і режисер, і редактор — роблять звичайну радійну роботу, яка дуже важлива для України. І ця книга цьому доказ. Ми зафіксували перші сто років радіомовлення, але насправді й зараз маємо фіксувати, щоб тим радійникам і журналістам, які будуть після нас на нашій землі, теж було про що написати», — розповіла Тамара Гусейнова.

• Читайте також: «Історія “Українського радіо” ― це історія нашої держави»

Дмитро Хоркін розповів, що в процесі підготовки до святкування 100-річчя «Українського радіо» було багато ідей, більшість із яких удалося реалізувати. Це і випуск зі спецпогашенням марки до ювілею радіо, й великий концерт у Національній опері, й карбування монети Нацбанком, і новий топонім у столиці — сквер Українського радіо. Створення книжки — це також одна з ідей.

«Ми почали готувати книжку давно, але не перебували у кон’юнктурній гонитві до дат. Тільки коли ми були готові, через пів року після сторіччя, її видали. І раді, що ми не поспішали й зробили хороше, якісне видання», — сказав він.

Олександр Алфьоров розповів, що і сам хотів колись написати книжку про радіо, до 90-річчя. На що Дмитро пожартував, що пам’ятав ці обговорення десятилітньої давнини, і тому, готуючись до видання книги, переймався, чи не згадає Олександр про це давнє бажання: «Чи не візьмешся ти писати книжку, що конкуруватиме?».

На запитання, чи є книжка дієвим способом розповісти історію радіо в час, коли масова аудиторія сидить у тіктоку та ютубі, Олександр Алфьоров (котрий також є відеоблогером з тематики історії — «ДМ») відповів, що книжка — це підсумок, і жоден тікток чи навіть ефір її не замінить.

«Книжка як підсумок столітньої історії — це цеглинка до цієї історії, і вона є важливою. Книжка, до речі, дуже класна, багато ілюстрацій, що дійсно додає радіо несподіваного ракурсу. Бо за радіо є ще картинка, яку ми не бачимо. Дуже радий, що книга вийшла, і що зроблено це в дуже класному дизайні: він такий, що хочеться з’їсти. Вона модна, вона красива», — сказав Олександр Алфьоров.

Вадим Міський розповів, що друге видання книжки «Українське радіо. Історія буремного століття» вийшло з доповненнями, адже авторам потрібен був час на більш глибші дослідження, архівні пошуки та осмислення тих чи інших подій в історії радіо.

«Наприклад, це історія появи нашого Симфонічного оркестру Українського радіо. Ми вже до другого видання знайшли дату першого його виступу — 14 листопада 1927 року, хоча у нас досі вважалося, що оркестр заснували у жовтні 1929-го. Уже є документ — не просто спогади, а згадки у пресі з відгуком про цей концерт. Ми знайшли навіть фотографію оркестру, оприлюднену до “офіційної” дати його заснування. Як на мене, ця історія заслуговує на те, щоб її розповіли в сучасній книжці, присвяченій радіо. Ми також розповідаємо історію про те, що Борис Лятошинський, один із найвизначніших українських композиторів усіх часів, не просто співпрацював із радіо, як багато хто з композиторів робив протягом цього століття, а був радійником — головним редактором музичного мовлення. Ця історія — доволі свіжий погляд на композитора Лятошинського, 130-річчя якого ми відзначаємо цього року. Крім музики, у нас з’явилася глава про “новини” — найчастішу передачу в радіоефірі, а також ми додали більше історій у главу про роль Українського радіо під час революцій», — розповів він.

За його словами, чи не найзахопливішими є історії спротиву радійників — пов’язані саме з революціями, і саме тому презентація другого видання відбувається у День гідності та свободи. Про одну з таких доповнених історій, що сталася під час Помаранчевої революції, дізнаються читачі другого видання книжки. Автор розповів, що на «Українському радіо» у відповідь на «темники», пов’язані з висвітленням президентських виборів 2004 року, сформувався страйкком. Очолила його Оксана Маловічко, яка дотепер працює на «Українському радіо», а також очолює профспілку працівників «Українського радіо». На заході в «Сенсі» разом з іншими героями книжки вона поділилася власними спогадами про той час, зокрема про виступ від імені страйккому зі сцени Майдану.

Оксана Маловічко

«Ви пам’ятаєте, як на Майдані виступали різні політики, артисти, представники медіа. Нам сказали, що ми теж маємо таку можливість, — і наш страйкком дружною ходою попрямував на Майдан. Нас вивели на сцену, це був дуже бентежний момент. Я пам’ятаю, як ми трималися за руки. Чесно скажу: для мене це — головний епізод мого життя. Мільйони людей усе це бачили. Відчуття — не передати словами! Я сказала, що “Українське радіо” — з українським народом. Ми будемо боротися разом із ним, і ми відстоюємо демократичні принципи, за які люди вийшли на Майдан», — розповіла Оксана Маловічко.

Ветеран «Українського радіо» Вячеслав Козак пригадав, як під час Революції на граніті він, працюючи на радіо у передачі «Колос», примудрився видати сюжет із Майдану.

 Вячеслав Козак

«Революція на граніті тривала з 2 по 17 жовтня. Я прийшов на “Українське радіо” в 1989 році, й за моє життя точно таких подій не було, це вперше. Ми хотіли передати цю подію нашим радіослухачам, розповісти, чому студенти вийшли на протест, за що вони борються. Пам'ятайте, що в 1990 році понад 19 млн домогосподарств мали радіоточки. Я працював тоді в аграрній програмі, думав, що керівництво точно не пропустить такий сюжет, тим більше в нас і цензура була. І подумав: я працюю в аграрній редакції, на Майдані вочевидь є студенти й аграрних інститутів. Тоді підійшов до організаторів Революції на граніті, попросив їх, щоб вони мені знайшли студентів, які представляють аграрні вузи. І записав 40 хвилин, а може й більше. Моя програма мала 20 хвилин. Але керівництво редакції сказало, що ми не можемо 20 хвилин давати, і десь приблизно 10—12 хвилин прозвучало в ефірі. Це була перемога», — пригадав Вячеслав Козак.

Він також подякував авторам книжки про «Українське радіо» та побажав натхнення на написання її продовження.

«Вони збирали інформацію по крихтах, і вийшла така мозаїка. Думаю, що це тільки початок. Ви ще будете працювати далі, тому що справді про “Українське радіо” можна говорити дуже багато. Завдяки “Українському радіо” звучали українські пісні, українська історія, українські колядки, навіть “Запорізький марш”, який був заборонений. Це літопис нашої спільної історії», — сказав Вячеслав Козак.

Глядачі у залі під час дискусії

Свій спогад про Революцію гідності розповів ще один герой книжки — Юрій Табаченко, до якого у розпал протестів на ефір завітала Руслана Лижичко, ведуча головної сцени Євромайдану. «Це лише один з ефірів, ми просто її запросили, бо наша позиція, як розповідали колеги про попередні революції, — це висвітлювати події з усіх сторін. Але вже потім я дізнався про розмову, яка відбулася в кабінеті гендиректора радіокомпанії Тараса Аврахова і його першого заступника Анатолія Табаченка, котрий відповідав за цю редакцію. Гендиректор спитав: “Даємо Руслану в ефір, що ж це буде?”. “Будуть дикі танці”, — віджартувався заступник. І ефір відбувся».

Юрій Табаченко, виконавчий продюсер «Українського радіо»

Далі модераторка розмови Наталка Соколенко спрямувала розмову до нинішніх подій і ролі медійників під час повномасштабного вторгнення.

Тамара Гусейнова розповіла, що в кожній бригаді можна зустріти одного-двох-трьох бійців із позивними «журналіст». «А наші пресофіцери — це взагалі неймовірні люди. Я пам’ятаю одне з останніх відео, можливо, ви теж його бачили, де пресофіцер відстрілюється від російського оптоволоконного дрона з автомата й каже своєму напарнику: “До бою!”. Збив і каже іноземній журналістці: “Dafna, two pictures and go!” (“Дафно, два фото і виходимо!” — “ДМ”). Вони швидкі, оперативні, самі знімають і монтують, вмикаються в ефіри радіо і телебачення, англійською коментують — це неймовірні люди. Це, зокрема, люди які бачили 2013—2014 рік, і розуміють: те, що ти записав — це вже історія. Понад те, це історія людей, які творять Україну сьогодні», — сказала Тамара Гусейнова.

Ольга Будник, радниця-уповноважена Президента з питань Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту

Фінальна частина розмови була присвячена трансформації Суспільного мовлення та «Українського радіо» в його складі з державного на суспільне.

«Те, яким стало зараз Суспільне мовлення і радіо в його складі — це була вимога практично кожної української революції. Я дуже щасливий, що ці зміни, — насамперед запровадження повної редакційної свободи, коли не треба ризикувати життям, щоб повідомити правду — дійшли до свого втілення. Крім того, одним із наших пріоритетів була розбудова мереж поширення радіо сигналу», — сказав Вадим Міський.

Примірники другого видання книжки «Українське радіо. Історія буремного століття»

Дмитро Хоркін пригадав, із яких умов з покриттям доводилося виходити до того стану, який «Українське радіо» має зараз. «На момент 2014 року FM-частоти “Українського радіо” в Криму, в Донецькій і Луганській області майже не було. Ми мовили в УКХ-діапазоні, абсолютно відсталому, а в FM-діапазоні завжди вигравали конкурси “Русское радио” й багато інших. Це не випадково. Зараз ми докладаємо зусиль для того, щоб бути всюди», — сказав він.

Він також розповів, що йому хотілося б, щоб книжка про історію «Українського радіо» спонукала наступні покоління науковців досліджувати історію українських медіа, історію української мови в медіа та історію мовлення. «Це книга не лише про “Українське радіо”, це книга про появу першого потужного електронного українськомовного масмедіа, яке дало старт усім іншим телеканалам, технологіям медіа в Україні. Це дуже важливі речі. З’явилася професійна усна українська мова професійна, а цього ж могло і не статися. І з’явилися суто радійні професії: диктора, актора озвучування, філігранність у вимові. З’явився перший постійний оркестр, а не репризний чи театральний. Це оркестр радіо. Ми давали цьому поштовх», — сказав ідейний натхненник видання.

По завершенні дискусії відбулась автограф-сесія, під час якої автори книжки «Українське радіо. Історія буремного століття» підписали примірники другого видання усім охочим.

Автограф-сесія після презентації книжки

Матеріал створено за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР «Єднання» в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Детектор медіа» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР  «Єднання». 

Фото — Юрія Прияцелюка