Кінець епохи співчуття

29 листопада 1947 року Генасамблея ООН проголосувала за резолюцію № 181 про припинення британського мандата в Палестині та про створення на її території двох незалежних держав – єврейської та арабської.

Незважаючи на опір арабських країн, резолюцію ухвалили тридцятьма трьома голосами проти тринадцяти.

Так було закладено основи для подальшого проголошення та міжнародного визнання Ізраїлю.

Говоритимемо відверто: єврейська держава навряд чи з'явилася б на мапі світу, якби не страшна трагедія, що її пережили євреї в роки Другої світової війни.

Після жахів Голокосту мільйони сторонніх спостерігачів щиро співчували єврейському народові – і прийняли його сторону в близькосхідному протистоянні.

Для ізраїльтян цей символічний капітал був не менш цінний, ніж гармати, танки та бойові літаки.

Протягом багатьох десятиліть на Заході пам'ятали, що Ізраїль – не звичайна країна, а країна жертв, які вціліли в нацистських гетто та концтаборах.

Нова війна на Близькому Сході в 2023–2025 роках примітна тим, що вона сприяла майже повному обнуленню цього символічного капіталу.

В ізраїльтянах, які бомбили Газу, перестали бачити нащадків євреїв, що пройшли Аушвіц та Майданек.

Сьогодні серед прогресивної західної громадськості популярні антиізраїльські й антисіоністські гасла.

Схоже, епоха співчуття до народу, який пережив Голокост, добігає кінця.

І тепер Ізраїль може покладатися лише на силу зброї.

Нинішню Україну часто порівнюють із Ізраїлем.

З 2014 року багато вітчизняних активістів розглядали мілітаризовану ізраїльську державу як взірець для наслідування.

Наголошувалося, що ми теж маємо перетворитися на країну, здатну за себе постояти.

Але ще раніше Україна спробувала стати країною, якій співчувають за кордоном.

Коли в середині 2000-х президент Віктор Ющенко заговорив про трагедію Голодомору, його меседжі були адресовані не лише внутрішній, а насамперед зовнішній аудиторії.

Віктор Андрійович наголошував, що в ХХ столітті українці стали жертвою злочину, який можна порівняти з Голокостом.

І що Україна, подібно до Ізраїлю, заслуговує на особливе ставлення до себе.

Але історична драма 1930-х, яка замовчувалась десятиліттями і маловідома у світі, так і не стала справжнім тригером співчуття.

Мало хто співчував сучасним українцям саме тому, що їхні предки колись постраждали від штучного голоду.

Радше навпаки: Голодомор визнавали геноцидом країни, прихильні до України в ХХІ столітті.

Після анексії Криму та російської інтервенції на Донбасі Україна теж боролася за чуже співчуття – і теж не досягла бажаного повною мірою.

Хоча на Заході засудили агресію РФ, відторгнення наших територій не сприйняли за справжню людську трагедію.

А надто що життєві умови в неокупованій частині України залишалися цілком комфортними протягом гібридної війни.

Справжнє співчуття прийшло в Україну 24 лютого 2022 року, разом із повномасштабним російським вторгненням на нашу землю.

Разом із шокуючими новинами з Києва, Харкова, Одеси, Маріуполя, Миколаєва, Чернігова, Херсона.

Достукатися до глобального Півдня так і не вдалося, проте колективний Захід справді пройняло.

Велику війну в Україні визнали трагедією, небаченою з часів Другої світової війни.

Спочатку українська хроніка знаходила у західної аудиторії не менший емоційний відгук, ніж сцени зі "Списку Шиндлера" та "Піаніста".

Ми дочекалися щирого та масового співпереживання.

Після 24.02.22 це співчуття конвертувалося в безпрецедентну солідарність із українським народом.

У щедру фінансову підтримку нашої держави.

В потоки закордонної гуманітарної допомоги.

В постачання зброї для захисту України.

І, звісно, ​​у сприятливі умови для сотень тисяч українських біженців за кордоном.

Однак чуже співчуття і милосердя завжди мають межі – як психологічні, так і матеріальні.

До четвертого року масштабної війни стало очевидним, що запас співпереживання Україні та українцям сильно зменшився.

2025-го Америка Дональда Трампа зайнялася неприкритим шантажем українського керівництва.

Паралельно Вашингтон фактично відмовився від фінансової підтримки Києва.

А країнам Євросоюзу все важче шукати для цього потрібні кошти.

По всій Європі урізаються програми допомоги для біженців із України.

Посилені умови отримання соціальних виплат.

Звучать публічні звинувачення на адресу самих біженців – особливо молодих хлопців.

Канцлер ФРН Мерц закликає президента Зеленського не випускати їх за кордон, а відправляти в окопи.

Досягають успіхів політики-популісти, які відкрито експлуатують антиукраїнську риторику.

Після чергових виборів у Чехії новий спікер Томіо Окамура демонстративно знімає з будівлі парламенту український прапор.

А новий польський президент Кароль Навроцький закидає Україні невдячність і заявляє, що підписав закон про допомогу українцям у Польщі востаннє.

Чи є об'єктивні причини співпереживати українцям менше, ніж рік чи два роки тому? Україна – все ще не Палестина, де 2025-го вдалося домогтися хоча б тимчасового припинення вогню.

Попри миротворчі зусилля Трампа (а, можливо, завдяки їм), військова ескалація на нашій землі тільки посилилася.

2025 року агресор різко інтенсифікував удари по українській території.

Пріоритетною метою ворога, який розгорнув масштабний енергетичний терор напередодні зими, стало саме мирне населення.

Ті потенційні біженці, яких на Заході вже не чекають.

Таким чином перед нами сумний парадокс: що важче цивільному населенню України, то менше за кордоном готові жаліти українців.

Як з'ясувалося, ступінь співчуття до жертви визначається не так її стражданнями, як настроями та можливостями того, хто їй співчуває.

За 45 місяців багато хто на Заході справді втомився від нашої війни.

Ліміти чужого милосердя поступово вичерпуються.

Хоча сама війна не закінчилася і не стала менш жорстокою та руйнівною – а зовсім навпаки.

Щоправда, не кожен здатен чесно зізнатися: "Ми співчуваємо українцям все менше, оскільки це співчуття виявилося для нас надто обтяжливим та витратним".

У такій ситуації люди часто потребують благовидного самовиправдання.

І тоді на допомогу приходить старий добрий віктімблеймінг.

Якщо вас втомило співпереживання Україні, ви з високою ймовірністю звинуватите Україну в тому, що вона поводиться неправильно і тому не заслуговує на співпереживання.

Саме такі меседжі поширювалися в зарубіжному публічному просторі останнім часом.

Українці не заслуговують на співчуття, бо самі спровокували Путіна на вторгнення і відмовляються йти на компроміс із РФ – цю версію просував колективний проросійський Орбан.

Українці не заслуговують на співчуття, бо зловживають чужим співчуттям і не мають подяки до партнерів – цю думку популяризував колективний Навроцький.

Українці не заслуговують на співчуття, бо розкрадають західну допомогу – ця позиція поширена в трампівській Америці, і скандальний "Міндічгейт" додав аргументів її прихильникам.

Українці не заслуговують на співчуття, бо не хочуть воювати за свою країну, а намагаються сховатися в ЄС – цей наратив виявився особливо популярним у Німеччині, на тлі дебатів про повернення обов'язкового призову до Бундесверу.

Характерно, що навіть захисники та лобісти України на Заході рідше говорять про співчуття до українців – і все частіше наголошують на тому, що українська поразка боляче вдарить по самому Заходу.

Вони теж розуміють, що апелювати до звичайного людського співчуття стає дедалі складніше.

За 45 місяців великої війни Україна не стала другим Ізраїлем.

Однак, подібно до ізраїльтян, ми вже знаємо, як це: коли тобі відмовляють у співпереживанні, яке начебто було гарантоване самою історією.

В результаті доводиться покладатися не так на чужу емпатію, як на власну зброю.

От тільки Києву без чужого співчуття буде незрівнянно важче, ніж Єрусалиму.

Михайло Дубинянський.