Маніла манила

Брюссель і Маніла вкрай рідко опиняються в одному реченні. Однак, мабуть, саме так приречена виглядати зима 2025 року.

Дві протилежні точки на карті світу зайняті приблизно одним і тим самим. І я не бачу сенсу як заламувати руки, вимагаючи прискорення процесів, так і заперечувати будь-які зміни у поведінці. Бо і там, і там готуються до чогось, украй схожого на проведення бойових дій.

Європу зручно ділити на три умовні зони. Україна не входить до жодних серйозних структур (НАТО, ЄС), але вже воює. Умовні країни Балтії та Польща входять до потрібних союзів і є наступними кандидатами на роздачу похоронок, але ще не воюють. Сита й задоволена життям частина континенту, зазвичай західна, не наступна на роздачу. Що ж, дещо змінюється.

Поки Німеччина водить указкою по лінії власних автобанів і портів, готуючи щось украй схоже на військову логістику, Литва готує оборонні споруди. Латвія з чималим запізненням знайшла у себе залізничні рейки на схід, нарешті збирається їх демонтувати. І не скажеш, що хтось із них може не переживати. Всі згадані країни раптом заворушились.

Філіппінам немає куди окопуватись чи підривати колії. Там свої умови та, що характерно, свої умови й відповідні загрози. Тому приємно бачити адекватну реакцію на це. І коли виходить місцевий начальник штабу, чесно кажучи: «Триматись доведеться самим щонайменше три тижні, поки дійде допомога союзників», — чесно, це як бальзам для вух.

Немає в цьому нічого апокаліптичного, якщо когось налякав приречений тон останнього. Є лише війна як ремесло. Абсолютно різні держави у Європі та Азії паралельно переходять із режиму «поговорімо» в режим «зробімо».

Німеччину десятиліттями лякали власною тінню. Влітку з’явились випадкові дані про її новий план реакції на ймовірну війну. 1200 сторінок. Коли якийсь нехороший бюргер злив у мережу сам факт існування такого плану, Бундесвер був змушений каструвати документ (на жаль, не бюргера) і представити його публіці.

Мережа пережувала той урізаний PDF-файл та заспокоїлась. У світі завжди є що обговорити. А держава, що логічно, пішла втілювати свій план далі. Вже без зайвої уваги з боку громадян.

Це не політична компонента, бо над документом працювали два роки. Це важливо. Ми звикли, що у політиці замість поганого дядечка прийшов хороший і щось зробив. Тут я підкреслюю окремо: попри всю слабкість зовнішньої політики Олафа Шольца, готувати план військової реакції почали за його керівництва та з його дозволу.

Просто процитую це.

«Німецькі посадовці вважають, що Росія може готуватися до нападу на НАТО вже у 2029 році або навіть раніше. Документ OPLAN DEU передбачає тісну взаємодію армії, цивільних служб і приватного сектору. Його розробили в Територіальному командуванні Бундесверу, створеному після оголошення канцлера Олафа Шольца про "епохальну зміну" в оборонній політиці.

Навчання та перші практичні тести виявили значні проблеми. Військові стикаються із застарілою інфраструктурою, повільними закупівлями, юридичними обмеженнями та нестачею можливостей для швидкого розгортання. Осінні тренування у Гамбурзі засвідчили вразливість колон до дронів, блокувань і хаосу в міському русі: багатогодинні затримки виникли навіть у контрольованому сценарії».

На жаль, про потенційних кандидатів на роздачу слонів найближчим часом важко говорити настільки однозначно. З одного боку, Литва робить те, що зазвичай у таких ситуаціях роблять дорослі: не обговорює, чи «буде війна», а покращує власні шанси встояти на ногах. Окопи, бетон, загородження на напрямках від Білорусі до Сувалкського коридору.

З іншого боку, політична складова дуже буксує. Те, чого не сталось у Німеччині, яка від потенційних штурмів сильно далі, наздогнало саме країни Балтії. Наприклад, замість одностайного перекриття будь-якого трафіку з проблемної Білорусі там знову говорять про готовність це зробити. Міряються критеріями там, де варто просто взяти й перекрити. Ну, їм видніше. Всьому є своя ціна, а помилкам — особливо.

Сподіваюсь, Латвія дійсно ліквідує залізничне сполучення з Росією. У нас теж була така перемичка, і її довелося підривати в останній момент. Краще робити це не поспіхом.

Якщо вчора Європа дискутувала, чи не ображає когось словосполучення «фронтир НАТО», то сьогодні їй доводиться згадувати, що фронтир — це насамперед інженерна робота і поганий сон політиків, які раптом побачили відповідальність.

На іншому кінці карти генерал Браунер рахує для Філіппін не обіцянки, а години боїв. Прямо каже, що самотужки воювати — цілком реальне завдання, і треба бути готовими до таких кампаній строком від 20 до 30 днів. Жодним чином не півник Кузьма з піснею «Нас кинули». Кинути можна тих, хто воює. Якщо держава не готова воювати без чужого солдата замість свого, вона вже сама себе кинула.

Всі сюжетні лінії складаються в одну історію — повернення стратегічної серйозності. І немає нічого страшного в тому, аби об’єднувати держави у певні союзи. Росія, Китай, КНДР та Іран зробили це для себе давно. Проти вісі ворогів потрібна і своя вісь.

Європа багато років плутала комфорт зі стабільністю. Здавалося, що досить придумати правильну процедуру — і все, ти захищений від дурості історії. Проблема в тому, що історія завжди дуріє за розкладом. До цього треба готуватись, як Карибське море до сезону штормів.

Якщо катаклізм є насправді регулярним — хто тобі винен, що ти не закрив човник у сараї?