Політика і війна. Реальність проти очікування

Думка про цю статтю часто приходила до мене наприкінці 2023 року, коли ми разом з колективом намагалися підбити підсумки буремного 2023-го, а найголовніше – спробувати сформувати нашу стратегію на майбутній 2024 рік.

Це був важкий рік. Ми ще не розуміли, чому кожного дня стає дедалі важче і важче, попри абсолютно різні позиції в порівнянні з 2022 роком. Щось було не так. Щось потрібно було побачити і передбачити в майбутньому. Щось, що могло все змінити або хоч якось утримати в ситуації, коли все ще можливо.

Війна в 2023 році кардинально змінилася. І якщо її фізична природа нам була повністю зрозуміла, що дало змогу навіть вплинути на її подальший розвиток, наприклад об’ємним підходом до БпЛА, космічною розвідкою, то сформувати повноцінну стратегію нашої майбутньої поведінки поки не було можливим.

Ще більш очевидною ставала залежність і використання економічних можливостей та їх дедалі більше залучення до процесу війни в цілому.

Ми також зрозуміли, що постійно залежати від постачання зброї західними партнерами неможливо. І навіть не тому, що рано чи пізно така зброя у них закінчиться, а перш за все тому, що сама зброя з часом зміниться і її вже не буде у наших партнерів. Чогось фундаментального у підході до побудови якісної стратегії не вистачало.

Нарешті після того, як наслідки ухвалених рішень у сфері мобілізації почали завдавати непомірної шкоди, все стало на свої місця.

Відразу згадалися академічні уроки. Бо за Клаузевіцом, кажучи про війну як продовження політики іншими засобами, мається на увазі, що стратегія не може мати раціональної основи доти, поки чітко не визначені цілі, яких необхідно досягнути.

Про політичну мету війни

Політична мета війни – ось що дає відповіді на всі запитання. Саме цей термін дає можливість побачити не тільки, що робить противник, а і як рухатися самим далі. І якщо за тим самим Клаузевіцом, війна – це "трійця": населення, збройні сили та державне управління, тоді ці аспекти є трьома різними кодексами законів і серед цих сторін саме населення є найчутливішою стороною в сенсі підтримки війни.

Без суспільної підтримки неможливо успішно вести війну. Тоді чи не основною формою такої суспільної підтримки є ставлення суспільства, перш за все, до мобілізації, яка стрімко почала давати збої.

Клаузевіц наголошував: щоб мати підтримку населення, важливо, щоб громадськість була добре поінформована, могла відрізнити "правильне" від "неправильного", "своє" від "чужого". Природно, що підтримка населення найбільш сильна та відчутна до "свого" і "правильного", тобто національного – на практиці вона стає безумовною, коли воно безпосередньо наражається на небезпеку. Небезпекою може бути будь-яка загроза, що сприймається як пряма загроза незалежності держави.

Отже, очевидно, що скільки б не намагалося військове командування сформувати військову стратегію на певний період, усе це не матиме жодного результату без політичної волі, яка якраз і формується через політичну мету.

Повертаючись до Клаузевіца, в основі його теорії лежить те, що війни зазвичай ведуться з політичними, а не військовими цілями, і приводяться в дію не стільки фізичними, скільки ідеологічними силами.

Якось увечері я дав команду підняти всі директивні документи, які надходили до Генерального штабу ЗСУ, щоб з’ясувати, яка ж політична мета війни була визначена. Чи, можливо, ми щось пропустили. Бо лише з формуванням політичної мети усі суб’єкти держави намагатимуться досягти окресленої лінії на горизонті. Яка може вже тоді претендувати на перемогу. На жаль, тоді ми нічого не пропустили...

Саме тоді я спробував сформулювати політичну мету для нашої війни, щоб окреслити необхідну стратегію її досягнення. Я підготував велику статтю, яка так і лишилася лежати у верхній полиці робочого столу. Вона називалася "Про політичну ціль війни для України в кінці 2023 року".

Правильним є один з найважливіших постулатів Клаузевіца. Він полягає в тому, що війна піддається змінам, і ці зміни відбуваються відповідно до змін політики. Бо зміни, які відбуваються у війні, потребують змін ще й на політичному й економічному фронтах.

Але градус політичної напруги тоді так і не дозволив моїй совісті дати рух цій статті. Надто крихкою була внутрішньо-політична ситуація. Та окремі її положення все ж таки лягли в основу замислу наших дій на 2024 рік. Який, на жаль, так і залишився на папері. Вже згодом інша команда розробляла свій замисел і втілювала його в життя...

Сьогодні, станом на кінець 2025 року, війна в Україні триває вже дванадцятий рік. І з абсолютною впевненістю можна сказати, що вона дедалі більше має ознаки світової. Так, за кількістю своїх жертв вона все ще не набрала обсягів світової, проте за рівнем глобального впливу та наслідків – вже ось-ось готова запустити свій небезпечний рахунок.

Підтвердженням цього, наприклад, може бути епізод з нашої історії, коли начебто сильні особистості сучасного світу стверджували про можливі швидкі рішення і довгоочікуваний мир.

Мир, який і досі не настав.

Ціль номер один для Росії

Україна є у надскладному положенні, де за швидким миром точно стоятиме лише нищівна поразка і втрата незалежності. Проте як показав час, і його досягти не вдалося.

Зараз вже цікаво, чи не є це наслідком апетитів Росії, які можуть виходити за межі України? Очевидно, що так. Все через нерозуміння політичної мети Росії та відсутність власного політичного бачення, яке, імовірно, ґрунтувалося на можливих політичних цілях глобальних гравців. Але навіть якщо таке розуміння прийде, то слідуючи тій самій теорії воєн, будь-яке зволікання на війні шкодить тому, хто наступає. Росіяни цього не можуть допустити – тоді такий очікуваний мир в Україні без побудови нової архітектури безпеки хоча б у Східній Європі просто неможливий.

Тут не можу для європейців не процитувати Бенджаміна Франкліна: "Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки". Десь так і формують сьогодні свою політику у Європі США.

У той час, коли західні політики перебували у полоні власних ілюзій, вимальовували рожеві сценарії чи підігравали один одному, розмірковували про відбудову України, а їхні експерти в унісон з українськими колегами малювали майбутні вибори в Україні, лінія бойового зіткнення впевнено рухалася у бік Дніпра, а вже сьогодні – й у бік Запоріжжя та Харкова. На це вже мало хто звертає увагу. Інколи складається враження, що навіть на фронті, як і сто років тому, вже чекають не перемоги, а довгоочікуваного миру. Разом з тим російський теоретик воєнного мистецтва Свєчин ще сто років тому так не вважав. За цим криється дещо складніше.

Його власна історія також цікава. Будучи царським генералом і сподіваючись бути корисним комуністичному режиму, у 1927 році він опублікував книгу "Стратегія", в якій виклав свій погляд на систему підготовки та ведення війни державою. Його історія може бути повчальною у наші складні часи. Олександра Свєчина заарештували і розстріляли в 1938 році ті самі комуністи, яким він вирішив послужити. Але зараз не про нього, а про саму стратегію і про її зв'язок з політикою.

У вищезгаданого автора ми знаходимо досить цікаве визначення: "Будь-яка боротьба за власні інтереси може вестися лише свідомо і планомірно, якщо розуміти її цілі". Ось і перший крок до розуміння суті дій Росії. Увесь подальший опис подій підтверджує, що використовуючи передусім слабкість колективного заходу та міжнародних інститутів, російське керівництво сформувало досить зрозумілу не тільки для військового керівництва ціль, яка не стосується вирішення окремих територіальних претензій або "захисту російськомовних" громадян України. Росію не цікавить Донецька або Луганська області, хіба їхній мобілізаційний потенціал. Тисячі "свєчиних" вже поповнили лави борців за руський мир і приєдналися до нього самого.

Ціллю номер один для Росії є Україна. Саме Україна з її суб’єктністю і незалежністю та усіма потенціалами, яка має стати воротами в Європу. Чи не тому сьогодні так важко знайти порозуміння щодо зупинки війни? Слідуючи логіці того самого автора, такі цілі публічно не оголошуються або принципово викривлюються, щоб притягнути якомога більше прибічників.

З’ясувати, у якій формі передбачалося позбавлення України суверенності і відновлення імперських амбіцій, згодом зможуть історики. Але характер подій з осені 2021 року, протягом 2022 року і дотепер, особливо поширення недовіри до ЗСУ, виявлені корупційні зв’язки окремих членів РНБО, а також риторика і поведінка російського керівництва, не залишають сумнівів щодо цілі Росії: Україна має припинити своє існування як незалежна держава.

Цей висновок маємо запам’ятати саме ми, українці. Його розуміння має лягти в основу побудови власної стратегії збереження держави. А вона має бути побудована з політичної мети, яку визначить вище військово-політичне керівництво держави.

Виникає закономірне запитання: що ж таке політична мета? І чому недостатньо лише військової стратегії, яка і так зачіпає економіку?

Все лежить в основах науки про війну. А вона каже: "Завдання вищого військового командування – знищити бойові сили ворога. Мета війни – завоювати мир, що відповідає умовам політики, яку підтримує держава". Отже, війна не є сама собою ціллю, яка ведеться лише військовими, а ведеться – щоб укласти мир за певних вигідних умов.

Політик, визначаючи політичну мету війни, повинен враховувати позиції на військовому, соціальному та економічному фронтах, захоплення яких створить сприятливі умови для ведення мирних переговорів. Отже, не лише оборона на всіх цих фронтах важлива, а й цілеспрямовані атаки на кожний такий сегмент противника повинні мати успіх, особливо у війні на виснаження. Це потрібно запам'ятати.

Таким чином, визначаючи політичну мету війни, фактично необхідно визначити завдання та об’єднати керівництво на фронтах політичної, економічної і збройної боротьби.

Підготовка до вторгнення

Що ж робила Росія? Вже маючи чітко сформовану ціль війни, враховуючи власні можливості та стан нашої держави, за гаслами про завершення війни, розпочатої у 2014 році, грубо порушуючи міжнародне право, вона з середини 2019 року розпочинає безпрецедентну підготовку до вторгнення в Україну, розгортаючи вздовж наших кордонів війська.

Стратегія – це мистецтво поєднання підготовки до війни і ведення операцій для досягнення її мети. Стратегія розв'язує питання, пов'язані з використанням як збройних сил, так і всіх ресурсів країни для досягнення кінцевої мети.

Ось перший камінь, об який розбивається оборона України. Стратегія має використати всі необхідні ресурси. Але чи може вона ними володіти у повному обсязі?

За логікою того самого Свєчина, для досягнення політичної мети існують лише два різновиди стратегії: розгром і виснаження. Нічого іншого людство не придумало. Здавалося б, для чого нам потрібно згадувати давно забутого в Україні російського теоретика? Саме у розрізі цих двох стратегій можливо розглянути перебіг нашої війни і найголовніше – знайти єдину стратегію наших дій, побудовану на правильно визначеній політичній меті.

У серпні 2021 року, коли я став Головнокомандувачем ЗСУ, війна Росії проти України тривала вже сьомий рік. Збройні Сили України хоч і переживали трансформацію, здобували бойовий досвід, але мали ще велику кількість проблем в різних напрямках. Російська ж армія інтенсивними темпами нарощувала свої сили та забезпечення. Аналітичний ресурс Global Firepower Index оприлюднив восени 2021 року рейтинг, згідно з яким, збройні сили РФ займали друге місце серед найсильніших армій світу після США, тоді як Збройні Сили України – 25-те.

Росія з року в рік збільшувала військовий бюджет, вкладала ресурси в оборонно-промисловий комплекс, купувала дедалі більше зброї та техніки. Вони суттєво переважали нас як за чисельністю, так і за оснащеністю. Починаючи з 2019-го і наступні три роки військові витрати РФ лише зростали.

Водночас в Україні все відбувалося навпаки: у 2021 році армії виділили грошей навіть менше, ніж в попередньому році. І хоча політики гучно заявляли, що на сектор безпеки та оборони виділили понад 5% ВВП – це не лише про Збройні Сили, це і про Нацполіцію, СБУ, Нацгвардію, прикордонників.

З 260 млрд грн для Міноборони було менше половини. Фінансування розробки та закупівлі зброї і техніки не збільшували, переважна частина грошей традиційно йшла на грошове забезпечення військових. Через це ЗСУ були у стані стагнації: фінансів на розвиток та підвищення боєготовності не вистачало, була проблема відтоку кадрів і недоукомплектованості військових частин.

Бюджет на 2022 рік приймався парламентом вже в умовах ескалації ситуації та накопичення російських військ біля українських кордонів. Як наслідок – він зріс всього на 10% і досяг 133 млрд грн.

Але це ніщо в порівнянні з тими викликами, які чекали на Україну та ЗСУ у зв’язку з повномасштабною агресією Росії. Майбутнє покаже, що стабільне недофінансування армії призвело до накопичення цілого ряду проблем.

Збройні Сили України зустріли повномасштабне вторгнення Росії з величезним дефіцитом всього – від людей до зброї.

Станом на кінець 2021 року чисельність російської армії перевищувала українську в 5 разів, танків та бойових броньованих машин у них було в 4 рази більше, артилерії – у 3,4 раза, а ударних вертольотів – в 4,5 раза. Ще сумнішою була ситуація у Військово-морських силах України – у нас не було авіаносців, есмінців, корветів і підводних човнів.

Станом на серпень 2021 року чисельність Збройних Сил України налічувала 250 000 осіб, з них близько 204 000 – це військовослужбовці. Чисельність російської армії з року в рік збільшувалась і становила на той час вже понад мільйон військовослужбовців.

Бойових бригад у складі ЗСУ на момент мого призначення було лише 24. Це загальновійськові бригади Сухопутних, Десантно-штурмових військ та морської піхоти, які і є основою угрупувань для ведення наземних операцій. З їхнього числа на серпень 2021 року 12 бригад вже виконували бойові завдання на сході та півдні України. Тобто у нас лишалося лише 12 бойових бригад, які перебували на полігонах, в пунктах постійної дислокації і які можна було відправити на бій з ворогом під час повномасштабної агресії.

Усе це давало Росії всі можливості використати саме стратегію розгрому для досягнення сформованої політичної мети. Тому Росія у 2021 році почала суттєво нарощувати кількість військ вздовж кордону з Україною. І вже на серпень вимальовувалася конфігурація ймовірних напрямків вторгнення. За оцінками розвідки, наявна кількість російських військ біля українських кордонів дозволяла противнику створити до шести оперативних угруповань військ, які могли бути залучені до вторгнення. Окрім того, війська накопичувалися і в тимчасово окупованому Криму для наступу на Таврійському та Азовському напрямках.

Загалом до початку вторгнення наступальне угруповання росіян оцінювалося у щонайменше 102 батальйонні тактичні групи – це до 135 000 військовослужбовців, 48 ОТРК, під 2 000 танків, 5 319 бронемашин, 2 000 артилерійських систем, під 700 одиниць РСЗВ.

Росія мала абсолютну перевагу у кількості засобів повітряного нападу та засобів ППО, перед війною вона оновила бойовий склад авіації та переозброїла її на сучаснішу техніку. За оцінками розвідки, всього для вторгнення противник міг залучити до 342 літаків оперативно-тактичної авіації та до 187 вертольотів. До того ж росіяни створили корабельні угрупування для проведення операцій у Чорному та Азовському морях.

Ось так виглядала ситуація станом на кінець 2021 року. Ми значно поступалися противнику в чисельності озброєння та військової техніки, боєприпасах, особовому складі. У нас, на відміну від росіян, було зовсім мало сучасного озброєння.

На початку 2022 року Генеральний штаб провів розрахунки, які показали, що загальна потреба в коштах для відбиття агресії, зокрема для відновлення та поповнення запасів ракет і боєприпасів, обчислювалася в сотні мільярдів гривень. Яких у ЗСУ не було. Важко сказати, якій політичній меті відповідав такий стан найважливішої інституції у державі.

Тому російська стратегія розгрому передбачала чіткі і кінцеві військові дії, які мали стільки потенціалу, щоб досягти політичної мети як швидким ударом по столиці, так і по інших напрямках. Характерною ознакою такої стратегії, окрім високого, проте обмеженого потенціалу, є відсутність стратегічних резервів у противника, які не передбачено створювати і застосовувати в стратегії розгрому.

Характерні для військових оперативні резерви належать до складу угруповань і залишаються виділеним потенціалом. Отже, досягнення політичної мети здійснювалося переважно військовими методами у поєднанні з класичними інформаційно-психологічними акціями, діями агентури й п’ятої колони.

Проте ситуація розвивалася по-іншому.

Зміна стратегії розгрому на стратегію виснаження

Україна, яка опинилася під ударом ворога, в кілька разів більшого за розміром, економікою, чисельністю населення, військовим бюджетом та розміром армії, вистояла. Передусім завдяки героїзму українців, інноваціям і досягнутому за допомогою союзників паритету.

Звісно, така наша реакція мала б бути частиною політичної мети. Бо саме безпрецедентний героїзм громадян України став запорукою перемоги і мав би бути результатом стійкої позиції на політичному фронті.

Не дати противнику реалізувати свою стратегію для досягнення політичної мети є абсолютною перемогою. Перемогою, яка хоч і коштувала Україні життів найкращих її громадян і частини території, але зберегла державу та дала найголовніше – шанс на боротьбу і на мир на своїх умовах. Шанс, яким ми користуємося до сьогодні.

З того моменту потрібно звернутися до воєнної науки. А вона знову нагадує, що для досягнення тієї самої політичної мети, коли розрахунок на стратегію розгрому не справджується, стратегія змінюється на виснаження.

Як згодом з’ясується, це жодним чином не спростовує рішучість кінцевих цілей. У цьому сьогодні вже впевнився увесь світ, не тільки ми.

З 17 квітня 2022 року, поки агентура та п’ята колона в Україні готували підґрунтя до нової стратегії, російські війська зосередили свої зусилля на проведенні військових дій у північно-східних, східних і південних районах, де мали створити умови для підготовки до виконання завдань у межах стратегії виснаження.

З військового погляду все здавалось зрозумілим. Російські війська, використовуючи залишки збереженого потенціалу, шляхом завдавання дедалі більш концентрованих ударів, намагалися не втратити ініціативу, а на деяких ділянках, наприклад на правому березі Дніпра та півдні, переходили до оборони, створюючи умови для затяжної війни. Війни на виснаження. До кінця 2022 року такі дії відбувались майже по усій лінії фронту, без значних оперативних успіхів, крім звільнення Харківщини та правобережжя України.

Переважно такі дії були результатом використання нами залишків оперативних запасів і тих, які дозовано надходили від партнерів, а також частковим використанням Росією власних обмежених стратегічних запасів. Наслідком цього стала втрата нами більшої частини Луганської області та лівобережної частини Запорізької та Херсонської областей. Об’єктивно стратегія розгрому вичерпала себе через відсутність сил і засобів, а також стратегічних резервів з обох сторін. Це, до речі, є ще однією причиною настання саме позиційності у війні. Коли недостатньо матеріальних запасів, а підготовка з обох сторін недостатня, з великою ймовірністю така війна стане позиційною. Згодом під силою інших факторів так і сталося.

Імовірно, досліджуючи ці дві теорії, необхідно зробити висновок, що стратегія виснаження може бути застосована з метою створення умов для розгрому. Тому з осені 2022 року Україна і намагається створити умови для реалізації стратегії розгрому у наступному, 2023 році.

Але через відсутність політичної мети підготовка триває лише на військовому напрямку й охоплює лише стратегічне розгортання та формування потенціалу для вирішення завдань у 2023 році. Наші резерви обмежені західною допомогою, економіка не забезпечує потреб фронту, суспільство орієнтоване на швидку перемогу вже у 2023 році й сповнене завищених очікувань і надій.

Вже зараз не дивне намагання Росії у 2023 році сконцентруватися на створенні потужної оборони, яка, з одного боку, була логічною, начебто слугувала для відбиття нашого імовірного наступу, а з іншого – відвертала нашу увагу від головного, від формування необхідного матеріального резерву для ведення війни на виснаження. У той час коли ми готувалися до кави у Криму, завершення війни у 2023 році та спостерігали за намаганням захопити Бахмут, Росія переводила економіку на військові рейки, запускала пропаганду і змінювала законодавство, формувала стратегічні резерви та затягувала нас у війну, до якої, як і в 2022 році, ми не були готові. Війну на виснаження.

Саме у вересні 2022 року, коли перші "шахеди" залетіли на територію України, а групи російського впливу розпочали дискредитаційну кампанію проти військового керівництва України, розпочалася нова ера воєн в історії людства. Війни на виснаження. До кінця 2023 року ця стратегія була абсолютно відточена й доведена до досконалості. Події 2024-го, а особливо 2025 року, попри незначні здобутки на фронті, вказують на абсолютну дієвість такої стратегії для Росії у намаганні досягнути своєї політичної мети.

Що ж це за стратегія виснаження? Визначення, які дають теоретики військового мистецтва, дуже складні. І для розуміння потрібно провести історичні аналогії. Бо змінилися інструменти і форми реалізації, проте не змінилася суть.

"Слабкого... ворога можна перемагати, знищивши його збройні сили. Але лінія найменшого опору до перемоги може пройти через певне затягування війни, що може призвести до політичного розпаду ворога. Сильну і значну державу навряд чи можна повалити методами розгрому без виснаження", – так кажуть військові класики.

А ще додають: "Війна на розгром ведеться переважно завдяки резервам, накопиченим у мирний час; іноземні замовлення для термінового поповнення перед війною можуть бути надзвичайно доречними. Велика держава може організовувати боротьбу за виснаження виключно на праці своєї промисловості під час самої війни. Військова промисловість може розвиватися виключно коштом військових замовлень".

"Підготовка до війни на виснаження має зосереджуватися головним чином на загальному, пропорційному розвитку та покращенні економіки держави, оскільки слабка економіка, звісно, не витримує суворих випробувань виснаження".

Зрозуміти ці цитати, датовані 1927 роком, не провівши аналогію з цими днями, практично неможливо. Проте це абсолютно так. Надто дорога і спустошлива війна має швидко закінчитися. Це ж і є головний постулат доктрини НАТО: немає сенсу вести довгу війну, бо у тебе ресурсів і можливостей завдавати ураження більше.

Проте історія нашої війни підтверджує, що складний шлях стратегії виснаження, що веде до витрат набагато більших ресурсів, ніж короткий нищівний удар, зазвичай обирається лише тоді, коли війну неможливо завершити одним способом.

Слід пам’ятати головне: операції стратегії виснаження – це не стільки безпосередні етапи досягнення кінцевої військової мети, скільки етапи розгортання матеріальної переваги, що зрештою позбавить ворога передумов для успішного опору.

Ось і відповідь на запитання, скільки коштуватиме збиття 9 000 повітряних цілей, які щомісяця отримує Україна. Це і є реалізацією стратегії виснаження.

Проте війна на виснаження ведеться і на політичному фронті. Де, як я вже казав, головним є народ України і його здатність до опору через залучення до мобілізації. А отже шлях до політичного розпаду стає дедалі очевиднішим.

Рішучий удар, який може готувати Росія

Що ж до військових дій у стратегії на виснаження. Військові дії все ще відіграють важливу роль у досягненні політичної мети, проте вони не є головною і кінцевою фазою.

Це означає, що, наприклад, якщо Росія повністю окупує Донецьку або інші області, війна триватиме як на політичному, так і економічному фронті, оскільки політична мета не буде досягнута.

Або уявімо вихід ЗСУ на кордони 1991 року. Чи означатиме це завершення війни? Так, це змінить конфігурацію лінії фронту, яка проходитиме по державному кордону. Проте чи закінчиться на цьому війна, коли і економіка, і населення Росії будуть готові її продовжувати?

І навпаки – за здорової економіки і правильної внутрішньої та зовнішньої політики можливо змінювати і конфігурацію фронту, звісно, впливаючи на економіку і населення Росії. Отже, метою воєнних дій в стратегії виснаження є створення умов, за яких можливо завдавання рішучого удару, спрямованого на розвал країни на економічному і політичному фронтах одночасно.

Простіше кажучи, противник веденням військових дій сьогодні намагається створити соціальну напругу, завдати втрат у живій силі та непомірних витрат фінансового ресурсу. Боротьба за символічні географічні і культурні об’єкти, а не за ділянки місцевості, є найвигіднішою у такому разі. Перетворення таких об’єктів у фортецю лише підтверджує і підтримує ворожу стратегію.

Мабуть, останнє, що потрібно додати про стратегію виснаження. Справді, у рамках такої стратегії всі операції характеризуються тим, що мають обмежену мету. Війна не є вирішальним ударом, а є боротьбою за позиції на військовому, політичному й економічному фронтах, з яких, зрештою, можна було б завдати цього удару.

У стратегії виснаження є свій вирішальний удар. І якщо для противника – це доведення країни до розпаду через військові дії, політичну й економічну ситуацію, що ж тоді є рішучим ударом у цій ситуації?

Якщо згадати історію, то відповідь очевидна. Це громадянська війна.

Так, саме це і є тим вирішальним ударом, якого Росія систематично досягає реалізацією стратегії на виснаження. Ця війна, до речі, за відсутності єдиного бачення нової архітектури безпеки хоча б на європейському континенті, можлива не лише внаслідок досягнення політичної мети, а й, як не дивно, через "справедливий мир", який без гарантій безпеки та реальних фінансових програм неодмінно виведе війну з Росією у наступний етап – вже громадянської війни.

Отже, саме майбутні загрози й ризики кажуть про те, що визначення чіткої політичної мети – це не лише завдання діяльності збройних сил, а й директива для політичної підготовки війни, яка широко охоплює питання економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. Оцінка перспектив війни має сформувати єдину ціль, що об’єднає військовий, політичний і економічний фронт.

Наприклад, якщо розглянути основні етапи розвитку воєнно-політичної та воєнно-стратегічної ситуації навколо України, то можна було б розглянути такі варіанти політичної мети:

1. Період з лютого 2015 року до лютого 2022 року. Етап уникнення та запобігання війни. Політичною метою цього періоду мали б бути: уникнення війни шляхом підготовки власних збройних сил, населення та економіки, вжиття зовнішньополітичних заходів для обмеження військових можливостей Росії.

Серед основних заходів на практиці мала б бути підготовка країни до війни у всіх сферах. Кінцевою практичною фазою могло стати запровадження воєнного стану і завчасне розгортання збройних сил на загрозливих напрямках.

2. Період з 24 лютого 2022 року до грудня 2023 року. Етап використання стратегії знищення. Політичною метою могло б бути: забезпечення сталого миру і нерозповсюдження війни на решту територій України. У разі неможливості – підготовка до війни на виснаження.

3. Період з лютого 2024 року до січня 2025 року. Стратегічна оборона та формування альянсів до активних дій в стратегії виснаження для пошуку справедливого миру.

4. Період з січня 2025 року до серпня 2025 року. Стратегічна оборона з завданням не дати Росії використати свої військові досягнення у формуванні мирних перемовин.

5. З серпня 2025 року. Збереження держави через утримання військового, політичного і економічного фронтів. Формування альянсів і коаліцій навколо позбавлення Росії можливостей війни.

Яким може бути закінчення війни

Дуже дивною є ситуація, коли питання закінчення війни під тиском чергових інформаційних приводів стають темою для чергових провісників в Україні.

Для формування самого терміну закінчення війни одних інформаційних приводів явно недостатньо. Закінчення або зупинка війни, особливо війни на виснаження, залежатиме від сукупності досягнень чи втрат на військовому, економічному і політичному фронтах. Звісно, обвал на одному з них може спричинити появу лише передумов для її закінчення.

Проте і стійкість усієї конструкції абсолютно залежна від стійкості та потенціалу інших. Наприклад, так вже швидко спрогнозований мир в Україні поставить досить жорсткі питання в Росії про кількість людських втрат – це буде пояснити так само важко, як і пояснити корупцію в Україні сьогодні. І закономірно, що саме ситуація на політичному фронті в Росії не допустить цього без значних поступок або повної поразки з нашого боку.

Сьогодні важко сказати, чи розуміють це посередники, які намагаються вималювати сценарії для України. Але той факт, що кожного разу умови не стають кращими для України, – очевидний.

Формуючи політичну мету війни, важливо пам’ятати, що війна не завжди завершується перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Так було у Другій світовій, але це рідкісний виняток, бо так майже ніколи не бувало в людській історії. Переважна більшість воєн завершується або взаємною поразкою, або кожен впевнений, що переміг, або інші варіанти.

Отже, коли ми ведемо мову про перемогу, треба чесно сказати так: перемога – це розпад Російської імперії, а поразка – повна окупація України через її розпад. Все решта – просто продовження війни.

Ми, українці, звичайно, прагнемо повної перемоги – розпаду Російської імперії. Але не можемо й відкидати варіант довгострокового (на роки) припинення війни, бо саме це надто поширений в історії воєн спосіб їх завершення. Разом з тим мир, навіть в очікуванні наступної війни, дає шанс на політичні зміни, на глибокі реформи, на повноцінне відновлення, економічне зростання, повернення громадян.

Можна навіть вести мову про початок формування безпечної, максимально захищеної держави завдяки інноваціям і технологіям. Формування і укріплення основ справедливої держави через боротьбу з корупцією та створення справедливого суду. Економічний розвиток країни, зокрема, на основі міжнародних економічних програм відновлення країни.

Про гарантії безпеки

Ще один важливий аспект формування політичної мети сьогодні – це гарантії безпеки.

Саме поняття припинення війни сьогодні не лише очевидне, а й витребуване певними причинами. Ці причини носять як регіональний, так і глобальний характер. Сам шлях реалізації зусиль для досягнення цього сьогодні, на жаль, малоймовірний.

Перш за все, для цього відсутні передумови. Чи не основною з них є активні бойові дії високої інтенсивності та удари по економіці з обох сторін, які досі тривають. Саме тому зміщення акценту з переговорів про припинення вогню до укладання остаточної мирної угоди несе неможливість навіть їх сприйняття в Україні через неприпустимі для нас умови. Бо ми вже заплатили занадто високу ціну.

По-друге, в умовах, коли вже не існує поняття міжнародного права та системи підтримки цього права, укладання таких угод без створення гарантій довгострокової безпеки абсолютно неможливе.

Такими гарантіями безпеки могли бути: вступ України до НАТО, розміщення на території України ядерної зброї або розміщення великого, здатного протистояти Росії військового контингенту. Проте сьогодні про це не йдеться. А з урахуванням і технологічної, і доктринальної неготовності будь-якої країни – учасниці НАТО або іншої, окрім Росії, України та Китаю, це питання принципово не може розглядатися. А отже, імовірно, війна триватиме. І не лише у військовій, а й у політичній та економічній сферах.

Ще одним аспектом є поступове здешевлення війни завдяки розвитку технологій, з одного боку, та збільшенню сумарних ударних можливостей, з іншого. Це, врешті, може привести до ситуації, коли Росії з часом потрібні будуть такі ж гарантії безпеки. Як би це дивно не звучало. Тоді, імовірно, основою гарантій безпеки мають бути капітали, що зможуть взаємно гарантувати їх збереження. Які, зі свого боку, не допустять колапсу у повоєнні роки як в Україні, так і в Росії. Бо, звісно, такі економічні збитки матимуть і політичні наслідки. Це вже було на початку XX століття.

Отже, формулювання політичної мети війни є найскладнішим випробуванням для мислення політика. Тут можливі найбільш хибні уявлення. Війна – це каталог грубих помилок, говорив Вінстон Черчилль.

Проте чи не головною тоді політичною метою для України є позбавлення Росії можливості здійснювати акти агресії проти України в осяжній перспективі.

Водночас потрібно врахувати, що реалізовувати такі наміри Росія може, обравши одну з двох стратегій. У будь-якому разі, такий акт агресії здійснюватиметься як на військовому, так і на політичному й економічному фронтах. Інструменти та форми такої агресії змінюються, проте всі вони слугуватимуть одній і тій самій політичній меті.

Якщо важко уявити характер майбутньої війни, то точно зрозуміло, яким повинен бути мир, де мають жити наші діти. Зрештою, як говорила Олена Теліга: "Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу".